ГоловнаСуспільствоВійна

"Хочете помститись за мого сина? Закінчіть війну", - мати загиблого "кіборга"

"Наші діти не були бездушними залізяками — кіборгами, як їх називають, які лише вміють стріляти... Вони були хорошими друзями, синами, а хтось — батьками", - у Світлани Яцини - мами загиблого в Донецькому аеропорту 25-річного Євгена на очах виступають сльози.

Євген був поранений, а згодом покалічений від обвалу частини будівлі аеропорту 19 січня і помер 21, не дочекавшись медичної допомоги.

Того ж дня родичі хлопця побачили відео, на якому впізнали його поряд із загиблими оборонцями аеропорту. Тіло змогли привезти на українську територію майже місяць потому силами волонтерів. Втім, на гарячій лінії Міноборони і досі пані Світлані кажуть, що "Євген Яцина — пропав безвісти". "Деяким матерям, котрі похоронили своїх синів, по сьогодні приходять листи про те, що їхні сини чи то серед зникших безвісти, чи числяться в полоні. Як можна це витримати?! Хіба ми не достатньо настраждались, втративши своїх дітей, щоб терпіти таке неподобство?!" - каже вона.

Ми зустрілись з пані Світланою в будівлі Київської міської держадміністрації на запрошення волонтерів громадської організації "Київська міська спілка ветеранів АТО", котра допомагає військовим чи їхнім родичам з приводу оформлення статуту учасника бойових дій, надання пільг тощо. Пані Світлана останні кілька тижнів долучається до роботи організації.

Фото: Макс Требухов

"Мені пощастило, вдалося впоратися зі всіма паперовими процедурами досить швидко, допомагали і з військомату... Але декому з матерів доводилось, до прикладу, оплачувати ритуальне оформлення, чекати свідоцтво на поховання 10 (!) днів. Сьогодні силами нашого центру ці послуги надаються безкоштовно і свідоцтво можна отримати впродовж трьох днів", - каже Світлана.

Історію свого сина вона розповідає з гордістю, відчувається, й досі не може повірити, що його вже немає... "Йшла якось по Хрещатику і побачила схожого хлопця. Потягнулась за телефоном, аби набрати так добре знайомий номер... Запитати, що він тут робить".

Наприкінці розмови на запитання, чи потрібна їй допомога, відповідає: "Так. Припиніть цю війну".

Киянка Світлана Яцина народила свого першого сина — Євгена — в 17 років. "Його друзі називають мене по імені, на "ти". Навіть зараз спілкуємось з хлопцями по телефону, чи вони приходять в гості... Та й з сином ми були більше друзями. Я завжди могла з ним поділитись найпотаємнішим. А тепер втратила друга і сина в одній особі. Дуже важко..." - стримуючи сльози, каже вона.

— Женя отримав повістку, і 22 серпня минулого року його відправили в Житомир в 90-й батальйон, 95-у (на той момент) аеромобільну бригаду (сьогодні це 81-а). Особливої військової підготовки він не мав, лише відслужив 9 місяців в армії після навчання в Київському лінгвістичному університеті, де отримав юридичну освіту, вивчив англійську і німецьку мови.

Євген Яцина з рідними під час служби в армії
Фото: www.facebook.com/levit.v
Євген Яцина з рідними під час служби в армії

Звичайно, як в будь-якої мами у мене було бажання не пустити його на війну, тим більше, що він міг поїхати кудись за кордон ще до мобілізації, там жити і працювати. У нас була така можливість. Але він не хотів... Казав, що якщо не піде, то Путін прийде в наш дім... Що йде захищати свою сім'ю і улюблений Київ.

Дід Мороз

На початку листопада батальйон сина переїхав з Житомира в Констянтинівку Донецької області. Там він потрапив в лікарню, мав запалення легень.

Я тоді хотіла приїхати до нього з чоловіком. "Ти мені дружина чи коханка?", - запитав з посмішкою він по телефону (дзвонив дуже часто, вранці і ввечері — обов'язково). "Ну я ж твоя мама", - відповідаю. "Мами сидять вдома", - сказав Женя.

Якось уже підлікувавшись, їздив в дитячий будинок до діток. Влаштував їм свято, а сам зіграв Діда Мороза. Я діставала йому костюм тут в Києві на прокат, передала... От він на фото (показує альбом, який до того перебирала в руках — ред.).

Мої друзі зібрали кошти на канцтовари, а хлопці позбирали солодощі з усіх військових частин. Їм же на свята привозили цукерки, печиво. Казали, "у нас буде цукровий діабет і карієс, тому все веземо діткам" (посміхається — ред.).

Потім разом з хлопцями возив продукти в будинок для людей похилого віку... В лікарню приніс ялинку, проднабори. Він завжди був дуже активний, організаторський. Був КВНщиком, тамадою і загалом "душею компанії".

"Мій син не був "кіборгом"

З 15 на 16 січня його батальйон відправили в район Пісків, а з 18 на 19 — в термінал Донецького аеропорту. Усі називаються їх "кіборгами", але "кіборг" — це залізяка, яка вміє лише стріляти. Наші діти не були бездушними залізяками. Вони були достойними людьми, хорошими друзями і синами... В батальйоні сина 90% хлопців мали вищу освіту. Так, їх навчили стріляти, але не навчили вбивати.

Є люди-мисливці, котрі можуть вистрілити в живу істоту. А я наприклад навіть в пташку не можу прицілитись... Саме тому в військоматах повинні працювати люди, котрі можуть визначити, відправляти одного солдата — варити борщі, а іншого — стріляти.

Фото: Макс Требухов

Через дві години перебування в аеропорту Женю поранили в щоку. Рана була незначна, але ввечері стався перший вибух, від якого завалилась частина будівлі. Сину поламало ноги. Потім ще один вибух... 14 хлопців з його батальйону пішли з терміналу, 11 — залишилось. Згодом останні змушені були здатися в полон, їм нічим було відстрілюватись, все "пішло" під завали. Вони просили допомоги. Її не було. Рано-вранці 21 (січня — ред.) мій син помер. Просто замерз... Від не дочекався медичної допомоги... Хоча тягти поранених треба було лише 430 метрів до більш безпечного місця, але частина військових пішла, сказали, що якщо залишаться, то їх вб'ють, мовляв, заодно покличуть допомогу.

Хіба я можу їм пред'явити якісь претензії? Я не маю права їх засуджувати. Вони приходили на похорон. Стоячи на кладовищі, на могилі сина, я казала: "Кинули дитину мою, таку золоту..." Раптово почався дощ. "Все-все, я твоїх друзів не ображаю", - кажу. І одразу вийшло сонце (посміхається — ред.). Я не вигадую, там було чимало людей, які можуть це підтвердити.

Я можу засуджувати лише командування, яке бездумно відправило туди фактично непідготовлених для такої оборони хлопців. Їх штовхнули на смерть.

Ще й досі у мене в телефоні збережена смс-ка від сина за 17 число, де він написав: "Говорив з замголовнокомандувачем ВДВ, просимо виводити людей". Ніхто їх звідти не вивів. Їх лише заводили туди "пачками"... в приміщення 15 на 15 квадратних метри. Хлопці розповідають, що якби у них був прямий контакт (з ворогом — ред.), то вони б скоріше повбивали б одне одного. Вести бій в таких умовах неможливо. Поранені, загиблі, всі на купу...

21 січня в інтернеті з'явилось перше відео, де ми побачили сина. Він лежав разом із іншими загиблими хлопцями. І ми розпочали пошуки.

Ні Міноборони, ні воєнкомат, ні будь-які інші державні структури не доклали жодних зусиль, щоб знайти хлопців. Я зверталась до всіх волонтерів, котрі могли хоч якось займатись пошуком солдат. Всі відповідали мені, що не можуть туди дістатись.

Фото: Макс Требухов

Якось я прийшла в будинок офіцерів і кажу: "Ідіть і забирайте мого сина. Ви його мобілізували, туди відправили, тепер забирайте". А один із представників Міноборони мені: "Ви не розбираєтесь в структурі Міноборони. Ми нікого не мобілізуємо". Я питаю: "А хто?" Він: "Кличко". Виявляється, міністерство пише листа на адміністрацію, скільки їм треба військових, а потім голова розписує на воєнкомати. Формально, Міноборони до цього не причетне, але ж представнику оборонного відомства не годиться так себе поводити з матерями солдат...

"Матерям і досі приходять листи про безвісти зниклих синів, хоч вони їх вже поховали"

Одного дня зі мною зв'язався журналіст "17 каналу". Він якось прийшов за коментарем до депутатки Ірини Геращенко (ми живемо з нею в одному будинку), і комендантка розповіла нашу історію. Мені здається, хоча, можливо, це співпадіння, після мого виступу на цьому телеканалі почався якийсь рух, і хлопців, котрі не були під завалами, почали витягувати.

17 лютого мені подзвонити і сказали, що знайшли мого Женю. У нього при собі був жетон. Крім того, ми розіслали багато його фото волонтерам, впізнати його було неважко. Він зовсім не був побитий чи скалічений.

Згодом подзвонила волонтер Неля (на жаль, не знаю її прізвища), попросила приїхати в Дніпропетровськ на впізнання. В той же день приїхало ще 9 родичів загиблих в аеропорту. Втім, волонтери зробили все можливе, щоб максимально спростити рідним всі процедури впізнання, аби вони довго не чекали і не страждали. На відміну від державних структур... От до прикладу, з моїм сином залишився Ігор Брановицький. Я, до речі, так сподівалась, що він повернеться живим, і розповість, як все було до останнього... Але так не сталось. Він потрапив в полон, над ним жорстоко познущались, а потім його розстріляв "Моторола".

Ігор Брановицький
Фото: Руслан Боровик
Ігор Брановицький

Ми змогли похоронити Ігора лише 3 квітня. Згодом виявилось, що в Дніпропетровську він був з 6 березня, а матері подзвонили лише 27 (!). Весь цей час він числився як неопізнаний. Хоча тіло його не було понівечене, мама його одразу впізнала.

Крім цього, ще й досі мамі приходять листи від Міноборони і СБУ, що він перебуває в полоні. І такі листи приходять багатьом матерям, котрі вже поховали своїх синів. Хіба мало ми ще натерпілись, щоб так над нами знущатись?!

Фото: pravda.com.ua

Деяких хлопців не показували рідним, ідентифікували лише за ДНК. Уявіть собі, як тій матері, котра з кожним таким листом сумнівається, чи справді це був її син! Чи може й справді далі надіятись, що він — живий. Як з цим жити далі?

З цим питанням я разом з мамою Ігора підійшла до президента Петра Порошенка під час нещодавного показу фільму про оборону донецького аеропорту. Він дав доручення розібратися в ситуації. Побачимо...

"Йшовши в аеропорт, хлопці були впевнені на 99,9%, що більше не повернуться"

Про останні хвилини сина мені розказав Анатолій Свирид. Вочевидь, ви чули про нього. Це той боєць, за яким поїхала його дружина і також потрапила в полон. Виявилось, що він був сержантом роти сина. Він залишився в аеропорту, коли всі офіцери пішли. Кажу йому: "Чому ти не взяв на себе командування і не вивів хлопців?" Я, каже, до останнього надіявся, що прийде допомога. Він розповів, що Ігор (Брановицький — ред.) колов лід і по капельці давав пити пораненим. Але врятувати їх без підмоги не вдалося... Лише за першу ніч померло 5 із 8 поранених. А скільки всього загинуло в Донецькому аеропорту і довкола нього, вочевидь, не знає ніхто. Розшукують їх і досі.

Хлопці, котрі вийшли, розповідали, що, йшовши в аеропорт, були впевнені на 99,9%, що більше не повернуться звідти... Їх вели у вогняну лаву. А потім "здали" аеропорт, і Муженко (начальник Генштабу Віктор Муженко - ред.) заявляє, що це не був стратегічно важливий об'єкт. І взагалі нікому це не було потрібно. Просто потрібно було зробити образ "кіборгів". А хто винен в загибелі стількох осіб? Ніхто? У нас лише переможці тягнуть на себе медальки, а от відповідальність взяти ніхто не хоче.

Фото: Сергей Лойко

Путін відправляє на війну все "сміття", якого хоче позбутись. Мовляв, ідіть і захоплюйте. Все рівно це не на моїй території. А з української сторони гинуть найкращі, тому що ті, хто п'є і гуляє, "відмазуються" від армії. Знищують найкращих. Сумно, дуже сумно, що наші діти стають гарматним м'ясом...

"Ми помстимося за Женю", - казали мені на похороні друзі Жені з його бригади. "За мого сина можна відплатити лише миром. Хочете помститись? Закінчіть цю війну?" - відповіла їм я.

Київська міська спілка ветеранів АТО

Ідентифікаційний код (ЄДРПОУ) 39490874

Банківські реквізити:

Печерська філія ПАТ КБ Банк «Приватбанк»

03150, м. Київ, вул Предславенська, 19

МФО 300711, код ЄРДПОУ Банка 14360570

Розрахункові рахунки:

26001052738959 – в гривні

26003052733639 – в доларах США

01004 м. Київ, бул. Т. Шевченка, 3

тел. +38 044 393 43 28

Сайт: veteranato.org.ua

Email: [email protected]

Вікторія МатолаВікторія Матола, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram