Посередник
На сьогодні президент України Петро Порошенко до сих пір залишається власником бізнесу з мільярдними оборотами. Суднобудівний завод у Севастополі та кондитерська фабрика у Липецьку роблять його економічно залежним від рішень Путіна.
Те саме стосується і його оточення (Косюк, Ложкін та інші), котрі мають активи та/або широкі бізнес-зв’язки у Росії.
На цьому фоні Україна уникає визнання факту прямої агресії Росії на Донбасі. До сих пір не відомо про жодну економічну санкцію щодо Росії як держави, що усіма можливими способами спонсорує терористів на Сході та орудує своїми військами на Луганщині та Донетчині. У відповідь на тисячі вбитих немає дипломатичного протесту – відносини між двома країнами до сих пір відбуваються так, ніби панують дружба і добросусідство: на найвищому дипломатичному рівні.
В цій війні президент України Порошенко зайняв звичну для нього як бізнесмена позицію посередника. Посередника між Україною, що захищається, і Росією, що нападає.
Нагадаю, така сама роль була у Порошенка під час Майдану – домовлятися про звільнення міліціонерів, захоплених протестувальниками тощо.
Порошенко вибрав роль посередника і вирішив не брати участь у визвольній війні України проти російських нападників особисто, як посадова особа. Для цього він застосував правове ноу-хау «антитерористичної операції».
В правовому полі це означає визнання конфлікту на сході таким, що має локальний, а не міждержавний характер. Що, власне, співпадає з позицією Путіна – Кремль також офіційно іменує події на Сході внутрішньоукраїнським протистоянням. Цей стан дозволяє Порошенку одночасно застосовувати зброю на Сході, але при цьому мати повний спектр дипломатичних відносин з Путіним (і формально гарантовані умови для свого бізнесу в РФ та в окупованому Криму).
Зауважу, що, звісно, не Порошенко запровадив АТО, але він, використавши таку формулу для свого легітимного обрання на посаду президента і верховного головнокомандувача, вирішив не оголошувати воєнний стан, а залишитися у режимі «ні миру, ні війни».
Вартість брехні
Але у такого стану невизнаної війни є ціна. Ціна ця є цілком визначеною і страшною. І не до кінця очевидною для загалу.
Знайомтеся, це – Василь Грицак.
Це людина, котра керує всією військовою операцією на Сході.
Так, тут немає ніякої помилки. Ні Муженко, керівник Генштабу, ні Полторак, міністр оборони, не міністр внутрішніх справ Аваков, не голова СБУ Наливайченко і тим більше президент Порошенко чи прем’єр Яценюк формально не причетні безпосередньо до управління військовими діями на Сході.
На Сході зараз – «антитерористична операція», якою, за законом, керує керівник Антитерористичного центру СБУ.
В силу того, що в реальності на Сході відбувається повномасштабна війна, народ має питання до тих посадовців, котрі мають відповідати під час війни – до міноборони, генштабу. Але формально усі накази віддаються Грицаком.
Власне, зараз АТО на паузі. Бо ніяка АТО під час війни неможлива. І масове застосування Градів, крупнокаліберної артилерії, авіації – підпадає як мінімум під порушення правових рамок АТО, де важка зброя мусить застосовуватися обмежено.
Тому Грицак не може віддати наказ, скажімо, про масований наступ на всьому фронті. Зараз, якщо українські війська підуть у такий наступ, це буде всупереч закону.
Відповідно, керівництво армії також не може віддати наказ, котрий дозволяє застосовувати артилерію першими. Адже у мирний час військовим дозволено використовувати зброю лише проти тих, хто безпосередньо нападає на них. Така ціна, яку ми платимо за те, що називаємо війну «АТО».
Жоден генерал не підпише іншого наказу. Інакше йому загрожуватиме тюрма. Простіше, виходить, чекати, поки по нас вистрілять першими.
Звісно, не усі готові з цим миритися. Є офіцери, котрі плюють на загрозу ув’язнення і б’ють першими. Мабуть, чи не на таких «злочинцях» і тримається зараз наша держава.
Побажаємо їм успіху.