Чи позначились останні події на програмних позиціях політичних сил? Безумовно, і про це свідчать цьогорічні передвиборні програми. Пріоритети народу змінились, і разом із ними змінились ключові теми партійної агітації. Спробуємо коротко відзначити основні тенденції, беручи до уваги програми десятка найпопулярніших партій – тих, які мають шанси пройти до парламенту, набравши понад 5% голосів виборців.
Судячи з останніх опитувань, подолати п’ятивідсотковий бар’єр або наблизитись до нього, мають такі політичні сили: «Блок Петра Порошенка», «Батьківщина», «Народний фронт», Радикальна партія, «Громадянська позиція», «Свобода», «Самопоміч», «Сильна Україна», «Опозиційний блок», КПУ. Швидше за все, дехто з них опиниться за бортом VII скликання парламенту, але які саме партії будуть невдахами, поки що важко сказати. Передвиборна кампанія цього року коротка, і зробити точне передбачення результатів виборів буде дуже складно.
Про що ж говорять основні політичні сили? Попри традиційні відмінності між «прозахідними» та «проросійськими» партіями, спільного у програмах більше, ніж відмінного. Навіть комуністи, які досі не соромляться агітувати за «слов’янську єдність» із Росією і в цілому мало змінили свою риторику, цього разу приділили увагу проблемам українських військових.
Спробуємо скласти список найбільш популярних передвиборних обіцянок від партій-фаворитів.
1. Децентралізація – 10 із 10 партій. Усі написали про потребу збільшити владні повноваження та фінансову самостійність на місцях. А 6 із 10 зазначили у програмах потребу створювати виконкоми замість райдержадміністрацій. «Опозиційний блок» до цього додав пункт про прямі вибори губернаторів, а «Сильна Україна» – можливість визначати мовну та культурну політику на рівні регіонів.
2. Соцзахист для військових – 9 із 10. Питання, яке стало неймовірно актуальним в останні місяці і яке не змогли оминути навіть комуністи, враховуючи соціальну спрямованість їхньої риторики. Цього пункту немає лише в програмі Блоку Порошенка. Партійний штаб, мабуть, полінувався суттєво змінити президентську програму за травень цього року.
3. Зміцнення армії – 8 із 10. Практично всі згадали про потребу збільшення видатків на Збройні Сили та модернізацію війська. Дехто запропонував затвердити нову воєнну доктрину та створювати дієвий резерв. Більш оригінальною була Радикальна партія, що обіцяє готувати партизанські загони та боротись за повернення ядерного статусу.
4. Судова реформа – 7 із 10. Майже всі обіцяють реформувати українські суди, але майже ніхто не уточнює, як саме. Лише три партії уточнили, як мають обиратись судді після реформи, а «Батьківщина» додала обіцянку запровадити суди присяжних.
5. Люстрація – 6 із 10. Одне з найпопулярніших слів цього року широко представлене у передвиборних програмах, причому в різних контекстах. Частина партій досить абстрактно говорять про «антикорупційну люстрацію», «люстрацію влади». «Свобода» наводить детальний список жертв люстрації – «агентура ФСБ, посадовці комуністичного режиму, поплічники Януковича, сепаратисти», а «Батьківщина» окремо пропонує створювати люстраційну комісію і нагадує про недопущення до влади тих, хто голосував за закони 16 січня.
6. Зменшення контролю за бізнесом – 6 із 10. Спростити дозвільні процедури, зменшити кількість контролюючих органів і загалом полегшити тиск на бізнес пообіцяли більшість партій. Пролунали також пропозиції ліквідувати податкову міліцію та заборонити «маски-шоу» (раптові перевірки підприємств, які часто використовувались владою для розправи з опонентами).
7. Реформа правоохоронних органів – 5 із 10. У цьому пункті партії іще менш багатослівні, ніж щодо судової реформи. Як правило, обіцянка зводиться лише до «реформи», без уточнень. Лише «Свобода» дописала, що йдеться про зміну особового складу міліції за грузинським зразком.
8. Зменшення кількості податків – 5 із 10. Нерідко політики хочуть скороти не лише кількість податків, але і ставки – зменшити ЄСВ до 15 або 20 відсотків, запроваджувати податкові канікули для окремих категорій бізнесу. Щоправда, були і протилежні пропозиції: більш прогресивне оподаткування (тобто, більше навантаження на великий бізнес), яке пропонують КПУ і «Свобода», чи «кризовий податок для олігархів» від Радикальної партії.
9. Енергонезалежність та енергоефективність – 4 із 10. Дивно, що так мало серед головних політичних сил приділили увагу цьому питанню. Можливо, дається взнаки, що на кілька місяців затихла газова війна з Росією, і всі забули, які енергетичні проблеми матиме Україна вже цієї зими.
10. Вступ до НАТО – 3 із 10. Ще одна несподіванка, особливо з огляду на те, що ця ідея цього року стала популярнішою серед населення. Найактивніше за вступ до НАТО виступає «Батьківщина», яка навіть пропонувала провести одночасно з виборами референдум з цього питання.
Як бачимо, для політичних сил головними проблемами на сьогодні є національна безпека, корупція (включаючи корумповані суди та міліцію) і несприятливі умови для бізнесу. Більшість партій не оминули увагою соціальну сферу, але здебільшого не пропонували якісь реформи у цій сфері і тільки пообіцяли справедливі пенсії, індексацію соцвиплат та турботу про незахищені верстви населення. Освіта, медицина, екологія, культура і навіть питання євроінтеграції залишились на другому плані, за незначними винятками. Так, у «Самопомочі» добре прописано освітній блок, а «Свобода» має багато планів на культурну сферу, традиційно пропонуючи її радикально українізувати
Кінець ідеології?
Інша важлива тенденція цих виборів – продовження деідеологізації політичних сил. Українські партії вже давно важко розділити на «праві» та «ліві», а в нових передвиборних програмах навіть поділ на «проросійські» та «проєвропейські» розмивається. Скажімо, навіть «Сильна Україна» Тігіпка, що орієнтується на виборців Східної України, обіцяє боротись за європейські ринки збуту.
Винятків із цієї тенденції два – КПУ та «Свобода», і обидві ці партії зараз балансують на межі непрохідності до Верховної Ради. КПУ – найбільш проросійська партія, що досі обстоює «слов’янську єдність» (навіть колишні регіонали вже дистанціювались від такої риторики), водночас «Свобода» постійно наголошує на тому, що це антиросійська і антикомуністична політична сила. КПУ єдині, хто досі хоче для російської мови статусу другої державної. «Свобода» – єдина серед рейтингових партій пропагує радикальну українізацію, з виділенням спеціальної квоти (78%) для україномовного продукту в усіх ЗМІ та відмовою від усіх радянських свят та символів.
Водночас саме ці дві партії найбільшою мірою відхиляються від ліберального мейнстріму в економічній політиці. Прогресивне оподаткування, окремі податки на розкіш та повернення у державну власність стратегічних підприємств – такі традиційно «ліві» обіцянки містяться лише в програмах КПУ та «Свободи».
Замість висновку
Передвиборні програми дають нагоду бодай трохи зазирнути в уявлення майбутнього скликання Верховної Ради про те, що потрібно робити з Україною. Навряд чи програми скажуть усе про наше майбутнє. Наші політики мають звичку не виконувати власні програмні обіцянки або цілковито перекручувати їхній зміст (часто на власну користь). Також не всі обіцянки містять чіткий і конкретний зміст – «повна люстрація», «реформа судів» та подібні порожні фрази дають простір для інтерпретації, яким політики неодмінно скористаються, прийшовши до влади. Це прояв іще однієї хронічної хвороби української політичної культури – популізм і неконкретність передвиборних програм.
Вочевидь, нам знову доведеться почекати, перш ніж партії видаватимуть чіткі, добре і якісно прописані програми, з дедлайнами і індикаторами успішності. А поки що партійні штаби не завжди навіть піклуються про те, щоб вичитати свої програмові документи і узгодити у них речення. Або настільки лінуються, що програма Блоку Порошенка майже слово в слово повторює цьогорічну передвиборну програму Петра Порошенка як кандидата в президенти – так ніби завдання, що стоять перед парламентом, ідентичні до завдань президента.
На всі ці зауваження політики можуть відповісти, що вони «не на часі». Адже іде війна, та й передвиборну кампанію настільки скоротили, що не до програм – хоч би встигнути відвідати свої округи і наробити вчасних «добрих справ» для електорату. Так уже склалось, що питання довготермінового політичного розвитку в Україні завжди «не на часі», хоч і щоразу з інших причин. Можливо, громадянське суспільство та прогресивні політики усвідомлять цю проблему і почнуть нарешті її долати? Часу до наступних виборів у них, здається, має бути достатньо.