Кілька прикладів з історії федерацій. Швейцарська конфедерація – це союз кантонів, об’єднання яких розпочалося ще наприкінці XIII столітті. Німеччина була утворена шляхом об’єднання земель у другій половині XIX століття, її федеративний устрій зберігся при переустановленні держави після Другої світової війни. У 1777 році тринадцять штатів у Північні Америці прийняли Статті Конфедерації і вічного союзу і започаткували Сполучені Штати Америки. У 1952 році сім шейхств Аравійського півострову об’єдналися, створивши спільні органи влади. Так було закладено основу Об’єднаних Арабських Еміратів.
З самої етимології слова «федералізм», що походить від латинського foedus – договір, можна зрозуміти, що федерації виникають внаслідок домовленості окремих територіальних одиниць об’єднатися в один політичний союз – державу.
Однак з часом федералізм спіткала така ж доля, як конституцію та інші правові інститути. В деяких країнах це поняття почало застосовуватися маніпулятивно, номінально, для позначення процесів, які за своєю суттю не мали нічого спільного із федеральним устроєм. Наприклад, федералізм став ширмою для насильницької інтеграції – завоювань. Радянський Союз, номінально федеративна держава, вважався заснованим 30 грудня 1922 року, коли деякі майбутні союзні республіки начебто уклали договір про об’єднання. Насильницькою інтеграцією в минулому пояснюється й те, що Росія сьогодні називається федерацією. Парадокс сьогоднішнього федеративного устрою в цій державі полягає також в тому, що РФ є сильно централізованою. Реальний федеративний устрій і централізоване управління є мало сумісними поняттями.
Прикладом, коли країна з унітарної перетворюється у федеративну, є Бельгія. 1830 року вона стала суверенною державою, відокремившись від Нідерландів, на основі конфесійної ідентичності. А в 1992 році Валлонія, Фландрія і Брюссель стали складовими частинами федерації. Тут федералізм був спробою вирішити проблеми співжиття двох корінних національних спільнот – валлонів та фламандців. Однак навряд чи цю спробу можна розцінювати як вдалу, адже Бельгія останні роки перебуває на межі розпаду.
Тож про федералізм в Україні апріорі неможливо вести мову. Лише про маніпулятивне використання цього поняття для прикриття якихось інших процесів. Насправді вкрай небезпечних для єдності країни процесів.
— Ігор Коліушко, Ярина Журба
Апологети ідеї «федеративної» України ведуть мову про політичну самостійність територіальних одиниць. Це знову ж таки не має нічого спільного із устроєм існуючих федеративних держав. Коли суверенні утворення об’єднувалися в одну федерацію, то право приймати політичні рішенні власне й було тим, що вони делегували новоствореній державі. Після об’єднання члени федерації у зовнішній, безпековій та інших політичних сферах можуть говорити лише єдиним голосом. Крім політичної самостійності, члени федерації делегують також частину бюджетних надходжень для утримання інституцій, що виникають для виконання державних функцій. І більше нічого вони не делегують. Інші кошти та повноваження залишаються на рівні членів федерації.
Таким чином, у різних складових федерацій можуть бути різні правові системи, різна економічна, соціальна політика. Однак зовнішньополітичні рішення приймаються державою і є єдиними для всіх суб’єктів федерації. Неможливо собі уявити, щоб деякі землі Німеччини або штати США, наприклад, визнали державність Косово, а інші не визнали. Не говорячи про такі важливі зовнішньополітичні рішення як приєднання до міждержавних союзів.
Підхід поборників «федералізації» України дзеркально протилежний. Потрібна вона їм для того, щоб приймати в різних частинах України різні зовнішьополітичні рішення. В тому числі, як заявляють деякі «спеціалісти», щодо приєднання до різних міждержавних союзів. Таким чином ідея «федералізації» України може просуватися хіба великими недругами України, завданням яких є призвести до дезінтеграції нашої країни та її розпаду.
Звісно, ті, хто просувають цю ідею, не забувають супроводжувати її розповідями про переживання за долю України. Та нещирість таких вболівань очевидна бодай з того факту, що про децентралізацію та розвиток регіонального самоврядування, яке є запорукою економічного розвитку регіонів, не лунає ані пари з вуст.
На даний час публічні кошти в Україні тотально централізовані, місцеве самоврядування існує хіба номінально, а регіонального самоврядування не існує, де-юре, взагалі.
Саме правильно проведена адміністративно-територіальна реформа, спрямована на передачу повноважень місцевому та регіональному самоврядуванню, стала одним із ключових поштовхів розвитку Іспанії після падіння тоталітарного режиму у 70-х роках. Іспанія, до речі, є унітарною державою, незважаючи на реально існуючі проблеми єдності країни через прагнення басків та каталонців відокремитися. Досвід Італії та Польщі також дуже добре демонструє яким великим рушієм розвитку є децентралізація.
Справедливо та ефективно, щоб кожен регіон в державі мав можливість вирішувати як йому розвиватися в економічному, соціальному та культурному плані. Для прикладу, спрямовувати належні йому публічні кошти на розвиток туристичної інфраструктури чи аграрного сектору. Повертати житлово-комунальним та транспортним підприємствам кошти за пільговиків чи монетизувати пільги. Фінансувати школи з малою кількістю учнів чи закривати їх забезпечивши підвезення учнів до найближчих шкіл. І т.д.
Що справді потрібно Україні для розвитку, це децентралізація влади, зміцнення місцевого самоврядування і, як наступний етап – запровадження регіонального самоврядування. А також усвідомлення всіма громадянами того, що регіональна неоднорідність може бути також фактором, який сприяє розвитку країни. Це можливо за умови, що усі сприйматимуть її як історично сформовані реалії, а отже представники одних регіонів не будуть їздити в інші з намірами утвердити там свої світоглядні цінності.