Головна
Спецтема
Свидетели эпохи

Любовь Коваленко: нам не щастило, нас жаліли і не хотіли забирати в тюрму

Lb.ua продовжує збирати спогади, настрої, враження корінних киян. Людей, чия доля та справи і формують особливий дух старого міста.

Любов Акимівна Коваленко вже вісім років живе Будинку ветеранів праці на Лісовому масиві, якщо простіше – у будинку престарілих. Цей будинок дуже великий – в ньому живе понад 200 людей, близько 80 з них – лежачі. Хоч він і розташований у зеленій зоні, та мало хто з його мешканців може цим насолодитися, адже мало кому подобається гуляти на самоті.

За свої 87 років Любов Акимівна багато пережила і ще більше побачила. Тепер для неї найбільшим щастям є поділитися цим з іншими. Говорити з нею надзвичайно цікаво.

Фото: Валентина Чабанова

Важко в кінці життя опинитися у зовсім новому місці. Мені нелегко було звикнути до життя тут. Всі люди дуже різні, і з ними інколи важко знайти спільну мову. Але треба дякувати Богу за те, що є. Що Бог дає, все на краще. В дитинстві я встигла у дитячому будинку трохи пожити, тепер ось – у будинку для престарілих.

Народилася я 1925 році у селі Тростянець. Це тоді була Київська область. Взагалі, у мене за життя було десь п’ять метрик. Мені то збільшували вік, то навпаки, зменшували. Коли вже після війни повернулася до Києва, мама мою справжню метрику відшукала.

У 1940 році, коли захворіла мама, я опинилася у дитбудинку. А за рік – почалася війна. Всіх дітей евакуювали на Урал. Спочатку ми продовжували вчитися там.

Я, до речі, вчилася в одній школі з Єльциним, тільки він на клас менший. Але з ним я знайома не була. Вже потім дізналася про це. Хто ж знав, що він – майбутня знаменитість.

За кілька місяців до нас приїхав вербовщик набирати дітей працювати – так я опинилася на заводі у Нижньому Тагилі.

Тоді мені перший раз виправили дату народження. Ми були ще замаленькі працювати, тому всім додали років у документах. Нас одразу поставили до станка, щоб робили протитанкові снаряди. Норма була 2 тисячі, а завдання – 3 тисячі. Я виробляла 11 тисяч штук. Ось така в мене перша робота була. Важко було, звісно. Часом не давали нормальної їжі.

Я працювала на заводі до кінця війни, а потім мене фактично вигнали. Тоді у мене не було нічого – ні де переночувати, ні що їсти, у що вдягтися, документів не було. Потім зустріла двох своїх подруг, вони сказали, що півроку були в тюрмі: там їжу тричі на день дають, постіль чиста. “Хочеш в тюрму?” - кажуть вони. Звісно, хочу! Ми набрали всяких овочів і фруктів на полі… але нам не щастило, не хотіли нас забирати в тюрму, жаліли…

Потім було повернення до України. Грошей на квиток не було, так що довелось цілу ніч їхати на поїзді, вчепившись за ручки ззовні вагону. А був листопад…так доїхала аж до Москви. А до Києва мене жіночка одна довезла. Знаєте, я досі не можу зрозуміти, як так все сталося, що мені вдалося дістатися додому… Напевно, ангел-охоронець оберігав. Посилав мені добрих людей.

Фото: Валентина Чабанова

До Києва дісталася у кінці 1944. Приїхали на Дарницю. Прийшла до мами на роботу, а вона дивиться на мене і питає: «Дівчинко, а ти до кого?» Було важко вклинитися в київське життя. Мене довго не могли прописати, тепер довелося «зменшувати» мені вік.

Після закінчення війни, перш за все, пішла вчитися. Та з навчанням не щастило. Спочатку вчилася в інституті книжної торгівлі, але не закінчила – мала їхати в Москву здавати іспити, а мама під машину попала. Потім - два роки на юридичному. Це вже пізніше було, мені казали: «Навіщо тобі, в тебе ж все сім’я». Я й послухала. Єдиний диплом який маю – перукаря. Я не шкодую. Я дізналася багато. Книжки читати дуже люблю і зараз. Найбільше – філософію.

Був момент, коли я працювала у школі перепідготовки КДБ, бібліотекарем. Туди мене легко взяли, оскільки не була в окупації. Я там багато чого дізналася, багато «секретів» зрозуміла. Про Молоду гвардію, що не все там правда було. Але війна - це така справа, що нічого точно сказати неможливо. Все настільки переплетено. Тому про війну треба просто забути і почати спочатку життя. Треба всіх простити.

Мій чоловік був музикантом, викладав в інституті Глієра. Він до мене так красиво залицявся, в мене просто не було іншого виходу, як з ним одружитися.

У нашій сім’ї було троє дітей: я, сестра і брат мій, Міша, найменший. Одного разу в Голодомор його нагодували малясом, він пішов у яслі і по дорозі помер. Від голоду. Мені вихователька приходить і каже: «Йди, там твій Міша помирає!». Я до нього, а він тільки ледь чутно дихає, нічого не каже…Його поховали у спільній могилі, як всіх тоді.

Я теж опухла була, вже на черзі стояла. Люди в хату заходили і казали: «Якщо ця дитина до неділі доживе, то це добре»…Я це як зараз чую.

Як Міша помер, мені сон снився, де я його просила, щоб він забрав мене до себе, а він мені каже: «Куди ж я тебе заберу, як нема місця?»