ГоловнаКультура

Тоталітарний довгобуд: Бабин Яр, «Дау» і колоніальні травми

LB.ua продовжує аналізувати «Дау» Ільї Хржановського (перша частина – тут, друга – тут). В цій частині – про зв'язок «Дау» і його методів з майбутнім Меморіалом Голокосту у Бабиному Яру, художнім керівником якого Ілью Хржановського призначили в грудні 2019 року.

1. Меморіал vs Музей

Проект меморіалу в Бабиному Яру
Фото: Babyn Yar Holocaust Memorial Center
Проект меморіалу в Бабиному Яру

4 грудня 2019 року було оголошено, що Хржановський став художнім керівником Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», заснованого в 2016 році коштом російських олігархів Ґєрмана Хана і Міхаіла Фрідмана. Новим генеральним директором комплексу став Макс Яковер, раніше – очільник Unit.city та ВДНГ. Прихід нових керівників супроводжувався скандалом: попередня команда проекту на чолі з Яною Баріновою пішла. До наглядової ради проекту ввійшли відомі в Україні та світі політики, бізнесмени та лідери думок: Натан Щаранський, Йошка Фішер, Алєксандр Кваснєвський, Володимир Кличко, Святослав Вакарчук, Віктор Пінчук, Павло Фукс та інші. Після призначення Хржановського арт-директором комплексу до них приєдналась Нобелівська лавреатка Святлана Алєксієвіч. 

2018 року попереднім складом команди була представлена концепція базового історичного наративу комплексу, автори якого – півтора десятки істориків з різних країн на чолі з нідерландським дослідником Карелом Беркгофом. Відбулися ініційовані Центром громадські обговорення попередньої концепції Меморіалу, складеної вже командою Яни Барінової, які, щоправда, не викликали широкого розголосу в українському інтелектуальному середовищі. В вересні 2019 року міжнародний архітектурний конкурс на проектування меморіалу виграло австрійське архітектурне бюро Querkraft Architekten.

Восени 2019 року ще до офіційного призначення Хржановського на посаду арт-директора, ним був представлений драфт-концепт Меморіалу – спочатку попередній команді, потім – донорам. Він містив опис філософії, методу, ідей організації експозиційного простору, не надто пов’язаний з попередньо розробленим базовим наративом. Так, запропонована «філософія» мало чим відрізнялась від «філософії» паризької презентації «Дау». Центральною її тезою була «зустріч відвідувача з істинним собою» в подорожі в невідоме. Ця зустріч має забезпечуватись переживанням межових екзистенційних станів – страху, жаху, насильства – через практики імерсивної залученості. А подорож – проходити через занурення в найтемніші закапелки людської душі. На підставі персонального «профайла» відвідувача складається індивідуальний маршрут експозицією, що являє собою борхесівський «сад переплетених стежок», багатошарове плетиво свідчень та подій, в яких відвідувач активно бере участь, перестаючи бути глядачем. В багатьох випробуваннях учасник має бути поставлений перед вибором в межах складної етичної дилеми (в концепції – «соціальні та психологічні експерименти, в яких центральним є етичний вибір»). Концепт пропонує вживання в пропоновані обставини через такі елементи, наприклад, як використання відповідного епосі одягу та їжі та можливість довшого проживання на території комплексу.

Попередня команда Меморіалу не схвалила такий з одного боку розмитий, з іншого – радикальний концепт, вказавши на етичну невизначеність багатьох його елементів. Відтак після низки співбесід з Хржановським (в деяких він, за повідомленнями колишніх працівників, які воліють не називати себе, переходив професійні межі, заступаючи на територію суб’єктивного досвіду) представники попередньої команди полишили проект (слід оремо зазначити, що на той момент Хржановський ще не мав офіційної позиції в Меморіалі). 

Попри те, що Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» об’єднав десятки міжнародних авторитетів, він розколов локальну єврейську громаду. В жорстку опозицію до проекту ще до появи в ньому Хржановського став правозахисник Йосип Зісельс, голова найбільшої Асоціації єврейських громадських організацій та общин України (Ваад України), що об’єднує 266 українських єврейських організацій. Ваад підтримав створення в будівлі колишньої контори єврейського кладовища державного Меморіального музею пам'яті жертв Бабиного Яру як частини Національного історико-культурного заповіднику «Бабин Яр» в структурі Міністерства культури України. Концепція Музею, розроблена Інститутом історії НАНУ, була представлена громадськості в квітні 2018 року, фінансування проекту (ремонтних робіт) почалось в 2019 році. 

Йосип Зисельс
Фото: nv.ua
Йосип Зисельс

Зісельс висуває щонайменше три претензії до проекту Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Перша – теологічна: за єврейською традицією, будівництво на місці цвинтарів заборонено. Друга – політико-етична: він сумнівається в прозорості приватного капіталу, виділеного на будівництво, та підкреслює зв’язок донорів-олігархів з Кремлем. Третя – напряму пов’язана з попередньою – ідеологічна. Зісельс вважає, що базовий наратив меморіалу перетворює Україну мало не на суб’єкта Голокосту, й ігнорує роль комунізму в піднесенні нацизму в Європі. 

Зісельса підтримали українські історики, які в опублікованому на «Історичній правді» відкритому листі наголосили: «Ми вважаємо штучним виокремлення т. зв. «Голокосту від куль» із загальної історії Голокосту в Європі. Якщо такий підхід буде ухвалений, це стане черговою спробою на рівні історичної пам’яті відродити єдиний радянський цивілізаційний простір і в такий спосіб використати болючу тему Голокосту для просування неоімперіалістичних ідей «русского міра». 

Фундаментальну відмінність підходів двох наративів демонструють назви проектів: «Меморіал Голокосту «Бабин Яр» та «Музей пам’яті жертв Бабиного Яру». Наратив Музею претендує на інклюзивність, комеморацію всіх жертв Бабиного Яру, включно з євреями, ромами, душевнохворими, військовими та українськими націоналістами, та намагається вписати його в рамки національної пам’яті України. 

Наявність двох проектів комеморації свідчить про несформованість українського національного наративу Голокосту на території України, неготовність суспільства до обговорення дражливих етичних тем. 

На боці Меморіалу – динамічна команда, міжнародне лобі та сумнівний капітал російського походження. На боці Музею – імпотентна держава та небезпечна байдужість громадськості. Українські історики застерігають, що наратив Меморіалу може стати інструментом в війні Росії проти України: «проект вирішує вагомі для сучасної Росії політичні цілі в тій реальній війні, яку вона веде з Україною... Ця мета полягає в тому, щоби представити Україну як фашистську, антисемітську і націоналістичну державу, в якій завжди порушувалися і продовжують порушуватися права людини… Ми хочемо, щоби проекти Меморіалу та Музею Голокосту були українськими проектами. Ці проекти мають спільно створювати Українська держава і українське громадянське суспільство, а не російські олігархи».

2. Колонія «Дау»

Ілля Хржановський
Фото: Phenomen Film
Ілля Хржановський

Поява Хржановського, людини, пов’язаної з Україною дуже слабко, на чолі Меморіалу Голокосту в розпал гострої фахової дискусії навколо базового наративу проекту – вельми симптоматична. За майже 15 років роботи над «Дау», який став своєрідним «атракціоном» для багатих та знаменитих, він познайомився з багатьма російськими олігархами. Один із них – Міхаіл Фрідман – і запросив його в Київ (про це розповідає сам Хржановський в інтерв'ю Олексію Тарасову на Радіо НВ – прим.ред). 

Відтак російський олігарх з сумнівним капіталом залучає до проекту комеморації Голокосту на території України плеяду відомих в світі політиків та митців, в такий спосіб легалізуючи свій капітал через визнаних авторитетів. Він нехтує думкою локальної наукової та культурної спільноти та єврейської громади, яка намагається розповісти свою історію Голокосту. 

Україна тут виступає в типово колоніальній ролі, втрачаючи будь-яку суб’єктність. Постколоніальна свідомість політичної еліти дозволяє проекту російських олігархів не лише відбутись, але також отримати підтримку, більшу за ту, що отримує заявлений державний проект комеморації. Членом наглядової ради Меморіалу стає брат мера Києва, від рішення котрого в значній мірі залежить виділення земельної ділянки під будівництво меморіалу. 

В інтерв’ю Єгору Бєлікову в Афіші Хржановський так означив роботу над концептом Меморіалу: «Здається, що в певному сенсі це буде продовження того методу, що був у «Дау», в тому сенсі, що це знов дослідження тоталітарної людської природи, колективної пам’яті». 

Тактика Фрідмана щодо публічної комунікації Меморіалу вельми нагадує тактику Хржановського щодо «Дау», коли той запрошував до Харкова селебріті з усього світу подивитись на те, як за гроші олігархів 300 людей готові дозволяти робити з собою все, що завгодно. Відомі люди своїми іменами ніби посвідчували, що за лаштунками «Інституту» не відбувається нічого аморального чи незаконного. Ніхто із візитерів не здригнувся навіть коли стало відомо про співпрацю Хржановського з неонацистом Марцинкевичем. В світлі реалізації проекту Меморіалу Голокосту цей епізод творчої біографії митця виглядає особливо «пікантно». 

Ні під час реалізації Хржановським в Харкові одного з найбільш антигуманних проектів нашого часу, ні під час демонстрації фільмів циклу «Дау» на Берлінському кінофестивалі, ні після призначення його арт-директором Меморіалу, ніхто в Україні не виступив з протестом. Важко уявити, щоб, наприклад, в Європі призначення людини з такою біографією на керівну посаду в настільки сенситивній інституції не викликало жодної суспільної реакції.

Маніпуляція як «художній» метод випробовування кордонів, меж дозволеного, блискуче опанована Хржановським. Чудовий кейс – «Дау. Наташа» в програмі Берлінського кінофестивалю. Включивши фільми в конкурс, дирекція кінофестивалю потрапила в розставлений Хржановським капкан, власним авторитетом освятивши його як твір мистецтва, аби не наразитись на не менш небезпечні звинувачення в цензурі в разі відмови. Хитра деконструкція Хржановським ліберальних цінностей поставила Берлінале в патову ситуацію. В будь-якій іншій сфері, крім мистецтва, подібний проект розглядався би з позицій юридичної та етичної правомірності й лише мистецтво поміщає його в поле невтручання. 

Ідея Хржановського з перейменуванням станції Дорогожичі в «Бабин Яр» – чергове провокативне випробовування меж суспільного терпіння. Цугцванг: будь-який протест ризикує бути потлумаченим як прояв латентного антисемітизму. Ні позиція локальної громади, ні думка культурної спільноти за великим рахунком тут уже значення не має. Суспільний діалог не пропонується. Перейменування тут – жест об’єктивізації, спроба нав’язування власного порядку денного. 

Фото: http://babynyar.org

Крім всього іншого Хржановський – майстер ліберальної риторики, на позір він усім єством ненавидить радянську тоталітарну систему: «Радянська система – це страшна система, нічого гарного вона ніколи не зробила й зробити не може. Це травма, котру ми всі в собі несемо, в різних формах. Всі ті, хто живе на території цієї страшної імперії». 

І тут Хржановський абсолютно правий. 

Як носії постколоніальної ментальності ми й досі живемо на території цієї імперії. Різниця лише в тому, що Україна від цієї імперії всіма силами хоче врятуватись, а Хржановський її відтворює під маркою «боротьби з амнезією».

«Весь цей проект можливий, по-моєму, тільки на території колишнього Радянського Союзу, там, де люди були під совком, нескінченно відчували себе винуватими. У такому стані вони можуть дуже багато чого робити, а їм за це можна не платити... І я поїхала. Але це мені, звичайно, дуже багато дало. Типу того, як люди виходять з концентраційного табору і кажуть: «Мені було так чудово, ми були кращими друзями з моїм сусідом по камері», – розмірковувала в 2010 координаторка В. на зйомках «Дау». 

Як всякий російський ліберал Хржановський закінчується на українському питанні. Більше того, як безліч російських лібералів він закінчується на питанні прав людини. Саме ним йому найбільше дошкуляли під час прес-конференції «Дау» в Берліні. Бо в системі російської імперської свідомості «русский человек» насамперед «русский», і вже тільки потім – «человек». Російська людина в тій мірі людина, в якій вона російська. Як люди якщо не зовсім «нерусские», то все ще «недорусские» українці в цій системі мають бути «очеловечены». Їм має бути принесене «істинне» розуміння природи речей, на яке вони власним розумом здобутись не спроможні. Не дивно, що одна з учасниць зйомок в Харкові зауважила: «До українців вони ставляться як до людей третього сорту». 

Однак, заради справедливості слід сказати, що як в ситуації з «Дау», так і з Меморіалом, Хржановського можна звинуватити хіба в безпринципності. Винні в допущенні такого ставлення ми самі. І та радянська система, якою ми всі травмовані і про котру так часто згадує Хржановський (вдаючись до її ж практик). 

Україна сама відчужує культурний та історичний досвід минулого, в постколоніальний спосіб прокладаючи власні ментальні межі тільки в безсумнівному просторі уявного «українського». Це ми самі нехтуємо історією харківського Українського фізико-технічного інституту (УФТІ), в якому працював Ландау та плеяда фізиків зі світовим ім’ям. Це в нашій віктимній національній пам’яті 1932 рік асоціюється виключно з початком Голодомору, а не, наприклад, з розщепленням ядра атому в лабораторії того ж УФТІ. Розгром УФТІ як епізод сталінських репресій, покликаних знищити будь-які ознаки української політичної осібності, нами не вписаний в українську історію. І винен у всьому цьому, звісно, не Хржановський. 

3. То що ж таке «Дау»?

Фото з кастингу "Дау"
Фото: Phenomen IP
Фото з кастингу "Дау"

Прикметно, що російські ліберали, не обтяжені неоімперськими комплексами, характеризують мотиви Хржановського зі створення «Дау» як меркантильні. Так, Бєлковскій зазначає: «Очищений від рецензійної патоки «Дау» - це дійсно не кіно. І ніяка не нова галузь мистецтв / ремесел. У картині системи «Дау» дійсно важливі не режисер, що розмазує по екрану дитячі сумніви в своїй незаперечній геніальності, і не сценарист, і не актори, і навіть не оператор, що фіксує гібридну вакханалію. А продюсер. Який скільки бабла знайде – настільки розкішною презентація, іменована тепер «суперфільмом», і буде. Розкіш її тотожна художній легітимності. «Шикарно» відтепер і є «геніально»

В історії з «Дау» показово, що попри десятки мільйонів євро, 15 років роботи і сотні залучених учасників, результат вийшов доволі тривіальним. Вікторія Мараш, авторка статті в газеті TAZ наголошує: «Я думаю, публіку не особливо цікавлять ці сцени екстремального насильства, сексу. Ідея, закладена фільмом, про те, що люди дозволяють собою маніпулювати, здійснювати над собою насильство, зрештою, вкрай банальна; я не знаю, чи виправдовує вона подібний експеримент над людьми».

«Дау» – фундаментально російський проект. Проект, на якому відкарбувалась уся історія повернення Росії до агресивної імперськості, в якій індивід має суто орудну, інструментальну функцію. Попри формальне новаторство (правильніше – новаторство методу), про яке в один голос кажуть російські критики, «Дау», в більшій мірі виплід російської епохи кінця 1990-х – початку 2000-х, ніж сучасності. З її потягом до карнавалізації політики та суспільною психологією підглядання (реаліті-шоу «За склом» та «Дом-2», якими була замінена реальність політичного) як симптому зневіри в можливості реальних суспільних змін засобами громадського активізму. Епохи величезних кримінальних капіталів та моди на езотерику. Епохи без ціннісних орієнтирів і без етичних умовностей. Епохи, в якій загострені пошуки новітньої «загадкової» російської душі (ідентичності) призвели до макабричного союзу політики та розбещеного кримінальним капіталом мистецтва в формі політтехнології, безпринципної соціальної інженерії, Дугінського неоєвразійства. Епохи, в яку інтелектуальна еліта зріклась свого народу, здивованими очима Ґрєбєнщікова вдивляючись в рот Саї Баба в очікуванні появи чергового золотого лінгаму. Захоплена рецепція «Дау» в Росії – симптом етичної деформації російської культурної еліти, що набула «резистентності» та розвила толерантність до тотального насильства та утисків прав. Тої самої еліти, що в лавах андеграунду боролась з радянською системою, в 1996 рятувала демократію під час другого туру президентських виборів, а врешті обрала мовчазну опозицію, езотеричний ескапізм або путінський офіціоз. 

«Дау» – це модель і метод Росії. Архаїчний симбіоз владної безкарності та етичної безпринципності. 

P.S.

Одним із закидів авторам базового наративу Меморіалу Голокосту «Бабин Яр» була нечітко сформульована місія інституції. І це не дивно. Адже місією подібного роду інституцій в усьому світі є пропаганда гуманістичних цінностей. Цінностей, що можуть зарадити повторенню історичних трагедій минулого. Бо територія етики – це не «що», а «як». І в цьому сенсі етичний жест як раз визначається (і вичерпується) способом / методом його творення. Тобто – вибором. Мета і і засоби тут тотожні. Проповідь гуманістичних цінностей в антигуманний спосіб – суть лицемірство. 

Так сталося, що в історії з Меморіалом Голокосту Україна майже не вибирає. Художнього керівника Меморіалу попри наглядову раду, складену з всесвітньовідомих і шанованих людей, «спускає» зверху головний донор – російський олігарх Фрідман задовго до офіційного призначення. Розроблена ним концепція не пропонується до публічного розгляду та обговорення. Травматичні методи, пропоновані Хржановським в ній, і вже раніше імплементовані в проекті «Дау», не піддають фаховій соціологічній та/або психологічної верифікації. Але той факт, що ми не вибираємо, не знімає з нас відповідальності за те, що відбувається й відбуватиметься навколо Меморіалу Голокосту.

За спірітуалістським туманом «подорожей в невідоме на зустріч зі справжнім собою» проступає небезпека створення Хржановським на місці Бабиного Яру «Дау» планетарного масштабу, імерсивного атракціону тоталітарної об’єктивації та дегуманізації. Не території чітко маніфестованих етичних меж, а лабораторії з їх перманентного випробовування. Не комеморації жертв, а увічнення засобів масового знищення. Реактуалізації Голокосту замість його заперечення. Між нагадуванням та пригадуванням пролягає прірва власного досвіду, пережита травма котрого не тотожна катарсису.

Мовчання української культурної еліти означало б прийняття ролі, визначеної Україні авторами проекту Меморіалу – як території чужого експерименту. І якщо наш вплив на геополітичний та економічний його аспекти доволі обмежений, то дати йому етичну оцінку є нашим моральним обов’язком. 

Іван КозленкоІван Козленко, Національний Центр Довженка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram