ГоловнаКультура

Гаська Шиян: «На початку війни я прокидалася вночі з думкою тікати світ за очі»

Гаська Шиян – не лише відома українська письменниця та перекладачка. Вона також авторка, яка у своїх текстах приділяє багато уваги темам фемінізму та тілесності.

По-друге, Шиян можна сміливо назвати голосом свого покоління в українській літературі: її персонажі – уособлені 35-літні українці (та, перш за все, українки): з усіма притаманними травмами, болем і страхами. Книжка Шиян «За спиною» – історія молодої жінки на фоні подій поточної війни на Донбасі, 2019 року стала однією з найбільш обговорюваних літературних новинок. Авторка пропонує сторонній погляд на війну не учасника, а спостерігача.

По-третє, Гаська Шиян – єдина українська авторка, чия книжка здобула премію Євросоюзу. Також її роман «За спиною» було відмічено премією «Літакценту».

LB.ua поговорив з письменницею про зв’язки між її книжками, про образ покоління, а також про те, як змінюється суспільне уявлення про війну в Україні.

Фото: facebook/Halya Kerosina Shyyan

Ти починала як перекладачка. А чи завжди ти тяжіла до писання? 

Так, я перекладачка за освітою. Класична філологія – це те, з чого я починала, і те, із чим потрапила до літературного середовища. Я прагла туди свідомо, у мене завжди був певний пієтет до літературної спільноти. До того ж, я жила у Львові, який завжди був літературним містом, багато спілкувалася з богемною тусовкою, і зрештою, мені захотілося посісти у ній власне місце (сміється). 

Чи тяжіла я до писання? Не особливо. Звісно, у мене були якісь юнацькі щоденники, пару віршів, але не більше того. Знаєш, років до 28 моє творче начало не було повною мірою активоване, бо я, зростаючи в бідні 90-ті, весь час думала, що тусуватися з богемою – це дуже добре, але важливо дбати і про матеріальний бік життя. Відповідно, на певний час я виключила творчі речі з життя, вважаючи, що жити з цього в Україні не зможу. 

Перші гроші я почала заробляти досить рано, у 18-19 років. Спочатку я працювала у компанії, що торгувала підручниками, згодом заснувала аналогічний бізнес. Я нічого дорогого собі не купувала, натомість відкладала гроші, створюючи собі фінансовий фундамент. Я була така прагматична, бо бачила, як було складно моїм інтелігентним батькам у 90-х, і не хотіла повторити їхній досвід, а прагнула до фінансової незалежності. 

В якийсь момент зрозуміла, що напрацювала певну «подушку безпеки», і можу дозволити собі приділити більше зусиль творчості. Саме тоді я й почала писати.

Цей період був пов’язаний також з тим, що я почала багато подорожувати. Це був достатньо бурхливий, сповнений емоцій період мого життя, тож мені хотілося фіксувати власні враження від нових місць, людей, пригод і т.д. Це були часи ЖЖ, за якими я страшенно сумую.

Фото: facebook/Halya Kerosina Shyyan

Саме в це період ти написала «Hunt, Doctor, Hunt»?

О, ні, до «Hunt» треба ще дійти! Протягом кількох років, як я вже сказала, у мене було дуже активне життя, згодом я народила дитину (це також був дуже важливий момент у моїй біографії).

У 2014 році, із початком війни і всім стресом, що накопичився через події Майдану, і потрапила до лікарні із менінгітом. Це був чистий Кустуріца! У мене паралізувало пів обличчя, тиждень я проходила в такому стані, лікувала це як застуду лицьового нерва, адже менінгіт мені діагностували не одразу. Я була в стані зміненої свідомості, і, хоч палату мала окрему, проте через погано звукоізоляцію чула усе, що відбувається в сусідніх. От уяви, ти мусиш лежати, вставати не можна, і відтак в тебе автоматично смикається уява: ти починаєш уявляти, як виглядають ті, кого ти не бачиш, а лише чуєш, домислюєш ці історії.

Саме в тій лікарні я почала писати «Hunt, Doctor, Hunt». Я стала щось записувати, публікувала це в фб. І на якомусь етапі усвідомила, що з цього може вийти цілісна історія. Десь третину книжки я написала в лікарні, решту дописала вже потім. Я дуже вдячна «Видавництву Старого Лева», яке мене підтримало і погодилося надрукувати книжку. І саме тому я так легко дописала її. Мені-бо здавалося, що письменник має працювати над книжкою довго: написав чернетку, відправив редактору, і потім ще 5 років дописуєш, правиш і скорочуєш. А насправді вони просто сказали «Клас, давай зробимо!». Загалом , це була чиста авантюра, але все склалося. 

Я потім довго говорила, що не потрібні жодні письменницькі резиденції – достатньо орендувати ту лікарню (сміється).

Презентація книги «Hunt, doctor hunt» у вересні 2014
Фото: starylev.com.ua
Презентація книги «Hunt, doctor hunt» у вересні 2014

І «Hunt», і «За спиною» – книжки якоюсь мірою про абсурдність і сюр. Чи можна говорити, що ти почала розмірковувати про те, як вжити в сюровій реальності ще у «Hunt», і продовжила у «За спиною»? 

Абсолютно! Це книжки про те саме, і навіть написані за одних і тих самих обставин: Майдан, війна.

Я розуміла, що, оскільки я собі дозволила написати таку абсурдну дебютну книжку, то у наступній мушу розказати те ж саме, але зрозумілішою мовою і для ширшого кола читачів. Бо абсурдистське кіно чи література (як і будь-яке артхаусне мистецтво) заходить далеко не всім. Тому так, ці книжки певною мірою про те саме, пов’язані між собою. Я свідомо перед собою ставила саме таке письменницьке завдання.

Мені твоя «За спиною», як і «Інтернат» Жадана – роман про те, що не можна вічно вдавати, що війни немає. 

Однозначно!

Проте, якщо озирнутися, то на шостому році війни багатьом це чудово вдається. І тут у мене два дуже людські питання: як про це говорити, не використовуючи риторики звинувачення, і чи ти відчуваєш, що література, культура взагалі, тут може вплинути на стан речей?

Якщо чесно, то «За спиною» якраз про це. Можливо, я крамольну річ зараз скажу, проте мені видається, що це одна зі стратегій вибудовування перемоги. Тому що, коли все дуже драматично, найлегше – впасти в заперечення чи звинувачення одне одного. Але це хибний шлях.

Яке в нас було суспільне уявлення про війну 2014 року, коли все почалося? У багатьох в уяві при слові «війна» спливав хіба що образ Другої світової з бабусиних оповідей. Проте, коли реальна війна стається в твоїй країні, все виявляється інакше. Це поруч з тобою, і це страшно.

Я добре пам’ятаю, як на початку війни прокидалася серед ночі, зачувши якийсь сміттєвоз на вулиці, із думкою хапати дитину та найнеобхідніше і тікати світ за очі. Це саме по собі вже травма. Я свідома того, що за таких обставин я не борець, а втікач.

Коли подібне відбувається з тобою, це призводить до переосмислення. Це більше не картинка чи образ з родинних оповідей про війну, а твоє життя. І ти раптом розумієш, що ти не готовий цю історію романтизувати, ти хочеш від цього втекти – і це нормальна людська реакція. Є дуже сильні духом, відважні і сміливі люди, готові до боротьби. Але правда така, що більшість з нас – інакші. Нам страшно. І це ще один лейтмотив «За спиною».

Фото: novynarnia.com

Проблема ще в тому, що разом з образом війни часів Другої світової, був запозичений і єдиний можливий модус говоріння про неї – переможний. Травми лишались невідрефлексованими і публічному полі та в літературі. На початок війни ми фактично не мали книжок про досвід вимушено переміщених осіб, ветеранів тощо. Не вміли говорити про травму.

Так, адже ми й уявити не могли, що війна може прийти в наше життя. Після Євро-2012, коли ми вже багато подорожували і бачили світ, коли думали про євроінтеграцію і безвіз – і тут на нас ніби небо впало. Ми справді на той момент геть не вміли говорити про війну, і нині лише вчимося.

За твоїми словами, в «За спиною» немає прямих прототипів. Чи можна відтак сказати, що Марта є збірним образом безлічі історій, що переживають в останні роки українські жінки, чекаючи на своїх чоловіків, а її коханий – втіленням досвіду чоловіків, що пішли в АТО. Чи йшлося тобі про те, аби уніфікувати і зафіксувати ці досвіди?

Мені дійсно хотілося зробити моїх персонажів максимально універсальними, зважаючи на нашарування всіх досвідів, які ти перелічила. І навіть не лише в українському контексті, мені загалом йшлося про створення персонажів, яких можна було б перенести до будь-якої країни чи контексту.

Можливо саме через те, що Марта є збірним образом, у тебе вийшов певний портрет покоління: жінка, що виросла в 90-ті, і з одного боку, розуміє, що може розраховувати лише на себе, а, з іншого, потайки мріє, аби про неї подбав чоловік. І в цьому проступають такі одвічні архетипи і уявлення, і водночас внутрішній конфлікт. Чи тобі йшлося про ці речі під час написання книжки?

Однозначно. Марта слідує за тим «порядком речей», який бачила, зростаючи. Але намагається підлаштувати його під себе. Марта не якась палка бунтарка, але в ній є дуже сильний опір конформістському мисленню і світогляду, який вона бачить навколо себе. В неї справді є внутрішній конфлікт, вона намагається собі зрозуміти, і обрати: чи жити їй «по накатаній», чи торувати свій шлях. Тож, так, можна сказати, що вона певною мірою портрет покоління, його типова представниця. І для мене цінно і важливо, що люди бачать цю героїню саме так. 

А чи відчуваєш ти ці риси і собі і інших жінках нашого покоління? 

Знаєш, ми живемо у час настільки контрастних образів. Для мене завжди була дивною оця модель, коли розумні, здібні жінки, цілком здатні про себе подбати і бути успішні, прагнуть такої «котячої» турботи від чоловіків.

Презентація книги Гаськи Шиян «За спиною» 23 вересня 2018 у Львові
Фото: bookforum.ua
Презентація книги Гаськи Шиян «За спиною» 23 вересня 2018 у Львові

Але ж Марта рівно така.

Так, вона ніби на гойдалці: в роботі вона сама трохи мужик, але в житті їй важлива присутність чоловіка, особливо, коли стають якісь складні події.

Як суб’єкта, який вирішуватиме проблеми?

Так. Але фішка в тому, що по факту всі проблеми їй доводиться вирішувати самій. І в цьому сенсі вона також портрет покоління. 

Звісно, що і у мене самої є певні риси від Марти. Проте я наважилася писати від першої особи лише коли зрозуміла, що дистанціювалася від своєї героїні, і не ототожнюю її із собою.

У твоїх текстах є помітний акцент на тілесності. Навіть не стільки на тілесному в чистому вигляді, скільки на емоційних переживаннях, описаних через тілесні штуки. Чому так і чи для тебе це свідомий акцент?

Так, я дійсно великою мірою сприймаю реальність через тілесне. І насправді саме завдяки «За спиною» і різним відгукам читачів я усвідомила, що так роблять не всі люди (сміється). Для мене це природній способі саморефлексії, і водночас здатність легко говорити про секс і дотичні до цього речі – маркер того, що це моя людина, з якою мені буде легко спілкуватися про що завгодно. Це мій спосіб комунікації .

А чи допомагає комунікації твій образ епатажної богемної жінки? Це також твій спосіб спілкування?

Це мій такий «біо інстаграм». Реальний інстаграм – не дуже мій формат, там треба постійно щось виставляти, а мені потрібна дистанція, час подумати і т.д. Я в цьому сенсі обожнювала ЖЖ. 

Що старша я стаю, то більше розумію, що цей вітальний образ – це для мене зокрема елемент боротьби зі страхом старіння та смерті. Я боюся не видимих ознак старіння, а саме цього відчуття внутрішнього старіння, втоми від життя.

Фото: Укринформ

Я все життя ненавиджу нудних людей і будь-який офіціоз. Опиняючись за таких обставин, наприклад, прийшовши на шкільну лінійку до доньки, я завжди ловлю себе над думці: «Що я роблю серед усіх цих дорослих людей?». Потім озираюсь, і бачу, що це направду мої однолітки.

Тож цей внутрішній образ ексцентричної вітальної жінки дуже мені допомагає у повсякденні, хоч і потребує певних емоційних зусиль та енергії. Але це спосіб радіти життю, накопичувати енергією і ділитися нею.

Анастасия ПлатоноваАнастасия Платонова, Журналистка, культурный менеджер
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram