ГоловнаКультура

Від трактора до червоного коридору: 10 головних експонатів виставки «ВУФКУ Lost & Found»

Цього року Довженко-Центр відсвяткував своє 25-річчя відкриттям довгоочікуваного Музею кіно і прем’єрною виставкою «ВУФКУ. Lost & Found», в якій досліджує історію «українського Голівуду» 1920-х. ВУФКУ — організація, яка об’єднала найталановитіших людей Одеської, Ялтинської та Київської кіностудій, подарувала світові талант Довженка, найвідоміші фільми Дзиґи Вертова і українського кумира Тарантіно, опального режисера Леоніда Могилевського. Про всіх них та багатьох інших й оповідає ця виставка, в якій фото- та кінодокументи майже сторічної давнини видовищно поєднуються з сучасним мистецтвом та VR. Ці засоби, неначе шматки величезного пазлу, доповнюють збережені частки загублених фільмів, допомагаючи нам уявити силу їх втраченої краси та резонанс художніх висловів.

За вісім років свого існування ВУФКУ об’єднало навколо себе найкращих художників, фотографів, письменників і театральних режисерів, які привнесли неоціненний вклад в розвиток національного кіномистецтва. Саме Всеукраїнське фотокіноуправління відкрило режисерський талант Олександра Довженка і Івана Кавалерідзе. Воно підтримало зйомки документального фільму всіх часів і народів «Людина з кіноапаратом», а також підштовхнуло Леся Курбаса спробувати свої сили в кінематографі. Недовготривала автономія ВУФКУ припинила своє існування в 1930, коли через звинувачення у націоналізмі Совкіно створило на його базі «Українфільм», повністю підпорядкований Москві. Визначні українські фільми 20-х знищували, перемонтовували чи цензурували — розквіт українського кіно перетворився на випалене поле. 

Втім, куратори виставки цілеспрямовано не акцентують увагу на жертовній стигмі «Розстріляного відродження», повністю концентруючись на здобутках цього періоду. Заручившись підтримкою сучасних художників, письменників і композиторів, вони створюють інтерактивний простір історії, в якому прогалини органічно перетворюються на місце для творчості та переосмислення.

Ганна Онуфрієнко, кінознавиця Довженко-Центру та одна з кураторок виставки, провела LB.ua лабіринтами українського кіно 20-х та розповіла про 10 найважливіших експонатів «Lost & Found».

Трактор Довженка

Фото: Макс Требухов

В першій залі нас зустрічає зірка кіно 20-х — найпопулярніший радянський довоєнний трактор (С) ХТЗ (1932 року). Компанію самотньому велетню складає хроніка, змонтована з кадрів «Землі» Довженка та «Прибуття поїзда» братів Люм'єр.

Про його символічне значення для розквіту українського кінематографу нам розповіла Ганна Онуфрієнко: «Ми починаємо з трактора, тому що в 20-х Україна була аграрною країною. Якщо поїзд є символом початку європейського кіно, то початок українського кіно уособлює саме трактор. У «Землі» Довженка схожий трактор заправляють сечею, коли він ламається в полі. Це один з кульмінаційних моментів фільму, який був потім вирізаний цензурою і пізніше повернутий назад до стрічки. На відео ми бачимо, наскільки люди радіють приїзду трактора: для них це ціле свято – такий собі перформанс».

Макет Голівуду на березі Дніпра

Фото: Макс Требухов

В другій залі у павутинні з революційних транспарантів, на одному з яких красується цитата теоретика культури Вальтера Беньяміна «Переміщення вулицями являє для індивіда серію шокових переживань та вражень», заплуталась какофонія міських звуків аудіо-інсталяції Георгія Потопальського. Її атмосферність доносить до нас відчуття сум’яття та несподіванки, які мала б відчувати людина 20-х, опинившись на сучасному міському перехресті. В той період в містах проживала лише шоста частина населення, а кіно стало способом адаптації до нової стрімкої реальності, тому місто складно уявити без кінотеатру та кіностудії.

Про них нам і розповідає Ганна Онуфрієнко: «В 20-х роках спершу з’явилися кіностудії на Півдні — в Одесі і Ялті, тому що це теплі і освітлені місця з довшим світловим днем і цікавим ландшафтом. Але в 1927 році в Ялті стався землетрус, який зруйнував місцеву кіностудію. На щастя, вже розпочали будівництво Київської, і у нас тут є 3D-макет її павільйону, який в той час був одним з наймасштабніших у Європі — він був величиною з футбольне поле. Власне, апофеозом ВУФКУ стало будівництво цієї кіностудії в 1927-му: якщо раніше говорили про Голівуд на березі Чорного моря, то після будівництва Київської кіностудії почали говорити про Голівуд на березі київського Дніпра».

Раніше за братів Люм’єр. Таймлайн історії українського кіно

Фото: Макс Требухов

Для допитливих відвідувачів, яких цікавить історичний контекст, куратори зібрали титанічний таймлайн історії українського кіно з 1893-го по 1930-й, в якому культурні події національного значення вступають в діалог з розвитком техніки та західного мистецтва. Поряд з кожним роком фотодокументи, планшети зі шматками тогочасної хроніки та фільмів.

«Починаємо ми, звичайно, з 1893 року, коли Йосип Тимченко винайшов перший кіноапарат (на два роки раніше за братів Люм’єр), але вчасно його не запатентував, — розповідає Ганна. — Насправді це історія багатьох країн. До нас поляки нещодавно приїжджали, у них виявилась схожа історія. Ну, далі дореволюційне кіно, революційні події, Першу світову ілюструємо фільмом «Арсенал» Довженка, ну і десь посередині у нас буде заснування ВУФКУ, в 1922 році. Цікаво, що в цьому ж році Лесь Курбас створив театр «Березіль». Для України — це дві дуже знакові події, тому що в цей період починається найцікавіше в мистецтві».

Кінотеатр «Lost»: В пошуках глядача і втрачених фільмів

Фото: Макс Требухов

З початком свого існування ВУФКУ довелось зіткнутися з дефіцитом технічної бази та професійних кадрів. На кінофабриках в 1922-му не виявилося плівки, камер та проекторів. Але стараннями перших адміністраторів ВУФКУ, режисера Георгія Тасіна, організаторів кіновиробництва Павла Нечеса і Захара Хелмно, ситуація дуже скоро змінилася. Були налагоджені торговельні зв'язки з європейськими виробниками кіноапаратури Pathe, Kodak, Agfa і Debris. Найталановитіші театральні режисери, актори, письменники, фотографи та художники освоюють нове для себе мистецтво і часто-густо досягають в ньому успіху.

Вже в 1927 році ВУФКУ виробляє понад третину стрічок усього СРСР і більше повнометражних картин, ніж знімає сучасна Україна. Зі 110 повнометражних ігрових фільмів втраченими нині вважаються понад 60, серед яких — «Вася-реформатор» Довженка (1926) і перший український мультфільм «Казка про солом'яного бичка» В'ячеслава Левандовського (1927). Але якщо б навіть вони були віднайдені, чи мали б вони глядацький успіх?

Цим роздумам і присвячена інсталяція з самотнім прожектором і трьома рядами пошарпаних старих крісел: «Це кінотеатр «LOST», — інсталяція про втрачені фільми. Ми повернули свої стрічки з Франції і Німеччини, але інша частина з них є в’язнями Держфільмофонду Росії, з якого ми поки що не можемо їх дістати ніякими дипломатичними чи матеріальними способами, — говорить кураторка. — Цією інсталяцією ми також говоримо про те, що перш ніж бути віднайденими, фільми мають знайти свого глядача. Поки тут з’являються люди, які переглядають кіно, воно існує. Ми зібрали топ-10 блокбастерів ВУФКУ, а художник Антон Приходько вмонтував датчики, які реагують на рух: є люди — фільм йде, немає людей — зображення починає «псуватися». 54% втрачених повнометражних фільмів — це, в принципі, непогана цифра, порівняно з європейськими архівами, але все ж таки хотілося би більше. Не зберігалися фільми часто через те, що вони були на нітратній плівці, а вона самозаймається. Ну, і також інституційно не було ідеї, що їх необхідно зберігати. Довженко з Леонідом Могилевським намагалися започаткувати архів ВУФКУ, але подальші історичні події стали їм на заваді».

Сцена театру Курбаса «Березіль»

Фото: Макс Требухов

Сцена з дерев’яними силуетами акторів переносить нас до святеє святих — місця, яке в 20-х роках стало головним постачальником акторських кадрів для фільмів ВУФКУ.

«Ми тут реконструюємо одну сцену з вистави «Джимі Хіггінс» 1923 року. Вона цікава нам не тільки тим, що тут грав Амвросій Бучма, який потім став зіркою ВУФКУ, але й тим, що у ній кіно вперше використовувалось як частина сценічної дійсності, — пояснює Ганна Онуфрієнко. — На фотографії видно, що на театральній сцені був розміщений кіноекран, який, як парус корабля, то опускався, то піднімався. На нього проектувалися певні страхи, мрії і думки героїв, а також хроніка Першої світової війни. За згадками сучасників, у виставі були епізоди, де Бучма вибігає спочатку на екрані, а потім на сцену. Тобто у «Березолі» робили абсолютно феєричні та авангардні речі, як для 1923 року. Курбас теж деякий час був кінорежисером і знімав кіно, але йому не дуже сподобалось. Напевно, він очікував чогось іншого. Його картини також, на жаль, не збереглися, але він привів у кіно цілу низку акторів, які стали кістяком ВУФКУ: Петра Масоху, Наталію Ужвій, Степана Шагайду, Фавста Лопатинського, ну, і Бучму, звісно. І хоч ми зараз не можемо побачити, як ці актори грали у театрі, але ми знаємо, як вони грали у кіно. Кожна фігурка присвячена окремому актору і оснащена зі зворотнього боку планшетом, на якому можна переглянути такий собі шоуріл кожного з них».

Нове життя старих лібрето

Фото: Макс Требухов

Серед барвистих експозицій неможливо не помітити мінімалістичний читальний куток, в якому поряд зі старими книгами і портретами в повітрі на прозорих дошках застигли чорні уривки текстів. «Це нас зона, присвячена співпраці ВУФКУ з письменниками. Тут — оригінал портрету Михайла Семенка авторства Анатолія Петрицького. Семенко був вождем футуристів і привів на ВУФКУ своїх друзів-письменників: Миколу Бажана, Майка Йогансена і Юрія Яновського, — розповідає Ганна. — Сім сценаріїв замовляли навіть у Володимира Маяковського, два з яких екранізували.

Для окремої інсталяції ми відібрали лібрето шести втрачених фільмів. В ті часи, коли люди приходили до кінотеатрів, саме лібрето пояснювало їм, хто грає, що відбувається, кого треба вважати хорошим, а кого поганим. Ми передали їх письменникам – Олександру Ірванцю, Тані Малярчук, Олексію Нікітіну, Ірині Цілик, Наталці Снадянко та Антону Санченку, щоб вони написали за їх мотивами тексти про сучасність. Все, що вийшло, в повному обсязі ми опублікували в каталозі, а на дошках розмістили лише уривки. Для нас було б справжньою втіхою, якби хтось з сучасних режисерів підхопив ці ідеї і зняв на їх основі фільми. У Ірванця, наприклад, з лібрето фільму про Першу світову вийшов дуже цікавий синопсис с сюжетом про АТО».

VR-інсталяція сюрреалістичного фільму «Проданий апетит»

Фото: Макс Требухов

Ще один експонат виставки, який часто плутають з ракетою чи телепортом, насправді є тумбою для афіш, всередині оснащеною окулярами VR. Влаштувавшись зручніше, ви можете переглянути віртуальний трейлер втраченого фільму режисера Ніколая Охлопкова «Проданий апетит» (1928). Він був спеціально створений для виставки графіком та перфомером Анатолієм Бєловим у співпраці зі студією Sensorama. Сюрреалістичний сюжет картини, яка наприкінці 20-х висміювала спосіб життя французьких буржуа, але випадково передбачила критику сучасної споживацької культури, переказує нам Ганна Онуфрієнко: «Багатій Раппе хоче гуляти, пити і їсти, але не хоче мати похмілля й болю у шлунку, тому орендує у безробітного водія автобуса шлунок, і погано стає вже йому, а не багатію».

В масивних окулярах можна розвертатися на 360 градусів, щоб краще роздивитись гротескно-апокаліптичний анімаційний простір, який одночасно смішить і страшить ненажерливими головами, ладними проковтнути все, що трапиться на їх шляху.

Кіно як скульптура: збережені кадри фільму Кавалерідзе «Злива»

Фото: Макс Требухов

Напевно, кожному киянину знайомі скульптурні пам'ятники княгині Ользі та Ярославу Мудрому авторства Кавалерідзе, а ось про його кінодіяльність знають не всі. Скульптурну зону вінчає копія пам'ятника Артему (революціонеру Федору «Артему» Сергєєву). 30-метровий оригінал було зруйновано у Бахмуті під час Другої світової, тому цей пам'ятник сьогодні можна побачити тільки в картині Кавалерідзе «Перекоп» або «Ентузіазмі» («Симфонії Донбасу») Вертова (у Святогорську стоїть другий «Артем», створений у 1927-му).

«Кавалерідзе не тільки був скульптором, але й знімав, як скульптор. У нас збереглося декілька десятків кадрів його найбільш авангардного фільму «Злива» (1929). Він був знятий статичною камерою на тлі чорного оксамиту з мінімальною кількістю декорацій. Люди у кадрі стоять, неначе монументи і практично не ворушаться, а рухаються тільки світло і тіні», — коментує Ганна.

Гонорея і полігамія у СРСР: плакати культурфільмів

Фото: Макс Требухов

Невеличкий стенд з плакатами, схожими на зібрання шкільних газет, занурює нас в незвичайний жанр просвітництва: «Культурфільми — це освітнє кіно на просвітницькі теми гігієни, медицини та господарства. Найчастіше це були не документальні, а ігрові фільми, але на їх зйомки витрачалося значно менше грошей. Тут ми зібрали їх назви: «Людина і мавпа», «Зуб і хворість», «Раціональне конярство» і загадковий «Бунт бабусь», сюжет якого нам невідомий.

Окремий експонат — плакат фільму «Гонорея». Від картини збереглися діалогові листи, титри та кілька кадрів, які ми передали художниці, а вона домалювала історію в стилі коміксу. Це показовий плакат, тому що на початку 20-х багато говорили про поліамурність і «теорію склянки води», згідно якої шлюб мав відійти у минуле як щось буржуазне. Але вже наприкінці десятиліття ця тема повністю закрилася і суспільство повернулося до більш традиційних стосунків. Сталінські часи стали поверненням до консервативних моделей не тільки в сім'ї, але і в мистецтві».

Коридор червоного терору

Фото: Макс Требухов

У 1930-му з фільмом Вертова «Симфонія Донбасу» в українське кіно приходить звук, але, крім радісних звершень, відбуваються й драматичні пертурбації. Через зміну соціально-культурної політики ВУФКУ закривають, а на зміну авангардним експериментам приходить соціальний реалізм. Обмеження творчих горизонтів, репресії та загибель багатьох митців символізує фінальна інсталяція виставки, клаустрофобічний червоний коридор: «В ньому ми бачимо фото відомої зустрічі українських письменників зі Сталіним в 1929-му, — коментує Ганна Онуфрієнко. — Існує стенограма цього візиту, з якого ми знаємо, що вони дуже жваво вболівали за українську мову, обурювалися, що в українських театрах йшли «Дні Турбіних» Булгакова, а Сталін їм обіцяв, що мистецтво буде «соціальним за змістом і національним за формою».

Якщо в 1929 році ці люди ще мали сміливість висловлювати свою думку, то вже в 30-х будь-які можливості для них згорнулися. Той же Лесь Курбас був усунений від роботи, намагався приїхати до Москви, як і Довженко, але його і там знайшли. Комусь вдалося вижити, але ціною компромісу зі своєю совістю, тому тут ми помістили патефон, який, за легендою, Сталін подарував Довженку. Цей подарунок був одночасно виявом ласки і очікувань, які влада покладала на режисера, бо в той час «вождь» полюбляв голівудські музичні комедії. Довженко цьому подарунку не дуже зрадів, судячи з фото, і потім продав його десь на ринку. Декому вдалось вижити, як Георгію Тасіну чи Леоніду Могилевському. Останній у ВУФКУ завідував аналогом сучасних новин і створив перший фільм «Документи епохи», змонтований виключно з кінохронік. Після 1929-го він жив у Парижі, Італії і Голівуді, де зняв багато фільмів. Тарантіно любить деякі його стрічки, і навіть згадує у фільмі «Джанго звільнений», даючи одному з персонажів ім’я Лео Могі. Хронікальних шматків його фільмів дуже багато в нашому таймлайні».

«Ми, звісно, приділяємо увагу сумному закінченню цієї історії ВУФКУ, але хочемо більше говорити про певні позитивні й успішні речі, які ці люди за вісім недовгих років змогли втілити у великий масив фільмів і текстів, які актуальні і сьогодні», — резюмує кураторка.

Виставку «ВУФКУ. Lost & Found» подовжили до 22 грудня.

Ірина Невінчана, Кінокритикиня
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter