ГоловнаКультура

Захист інформаційного простору чи цензура? Конспект дискусії в Українському PEN

Обмеження російського культурного та інформаційного продукту в Україні вже стало частиною звичної реальності. Чи можна такі заборони називати цензурою та коли держава має право вирішувати, що дивиться й слухати її громадянам?

29 жовтня в Національному музеї Тараса Шевченка відбувся другий дискусійний клуб Українського ПЕН про межі цензури в мистецтві та інформації. Модерувала дискусію редакторка відділу культури видання LB.ua Дарія Бадьйор.

Нижче наведені найважливіші цитати з події.

Фото: Facebook / PEN Ukraine

Із приходом нової влади усі підбивають підсумки попередніх п’яти років культурної політики. Одним із основних її напрямків була заборона контенту певного змісту.

2014-2018 роки – Держкіно не надало прокатні посвідчення 620 російським фільмам і серіалам згідно з Законом про кінематографію.

2017-2019 роки – Держкомтелерадіо не допустили близько мільйона примірників книжок із пропагандою до України.

2015-2018 роки – у рамках декомунізації знесли близько 2,5 тисяч пам’ятників.

Чи ці заборони є важливим напрямом культурної політики? Чи це призвело до позитивних змін? Чи буде нове міністерство переглядати ці принципи?

Ірина Подоляк (заступниця міністра з питань культури, молоді та спорту): Цензура є забороненою. Діяльність Міністерства культури, молоді та спорту спрямовується на унеможливлення цензури в культурній політиці. Сьогоднішня проблема – це криза комунікації мистецтва. Ми не розуміємо, про що цей мистецький акт і для кого він.

Усі обмеження й регулювання державою культурних продуктів із Росії запроваджені з метою захисту національних інтересів і безпеки держави. І переглядати ці регулювання ми не бачимо підстав, тому що загроза не зникла. 

Олександр Ройтбурд (художник): Замість заборонного принципу треба ввести дозвільний принцип. Увесь культурний продукт з Росії має бути заборонений за винятком речей, запит на які виходить з українського боку. Наприклад, якщо виконавець не злякався в’їхати сюди – він наш друг. Росія специфічна держава, і той, хто погодиться бути нашим другом, платить в Росії за це певну ціну. Наприклад, я не є прихильником творчості Андрія Макаревича, але його поведінка гідна: він підтримав Україну, і тепер напів заборонений у Росії.

Богдан Червак (заступник голови Держкомтелерадіо): Цензура в Україні заборонена Конституцією – це вирішене питання. Кажуть, недемократично забороняти в Україні культурну продукцію, що пов’язана з Росією. Та, на мою думку, ми забуваємо про ціну питання. Наведу приклад. Одного разу в Краматорську мені розповіли історію про те, як у 2014 році на розгромленому російському блокпості в кишені одного з сепаратистів знайшли заборонену книгу. Тобто чоловік, начитавшись літератури, де прямо закликали вбивати українців, узяв у руки автомат і пішов воювати. І поплатився за це життям.

Українська нація має бути щасливою, що ми нарешті можемо обмежити доступ із Росії різноманітному культурному мотлоху. Як наслідок, вивільняються ніші, які можуть заповнювати українці. Ніхто без томика Лермонтова чи Пушкіна не вмре – зрештою, ми можемо надрукувати їх самостійно. І не забуваймо, що ця наша дискусія ніколи б не виникла, якби не війна на Сході.

Олександр Бурмагін (правозахисник Платформи прав людини): Потрібно розрізняти культурний простір та інформаційний – це різні засоби та різний вплив. У нас немає напрацьованих механізмів боротьби з країною-агресором. Зараз є робоча група, яка має розробити ці механізми в медіа – написати на папері про обмеження від Росії з дотриманням балансу прав людини дуже важко. Проблема в тому, що країна-агресор використовує культурні та інформаційні речі в гібридній війні як інструмент. 

За певних умов обмеження культурного продукту є порушенням прав людини. Якщо існує міжнародний конфлікт, держава має право вводити певні обмеження – у межах міжнародних вимог і стандартів.

В Українському законодавстві немає деталей щодо цензурування мистецтва, окрім Конституції, яка забороняє цензуру загалом. Те, що детально прописане, стосується діяльності журналістів та її перешкоджанню. Держава неефективно розслідує такі злочини. Треба забезпечити невідворотність покарання за подібні прояви цензури.

Андрій Курков (письменник, президент Українського ПЕН): Нагадаю, що зі справжньою цензурою жив Радянський Союз. На місці сьогоднішнього Держкомтелерадіо стояв Головліт, який давав добро на публікацію або відхиляв. Натомість у нас усі пишуть і публікують, що хочуть.

Фото: Facebook / PEN Ukraine

А от питання продукту із Росії – це питання регулювання культурного імпорту. Цензура – це контроль державою культурного процесу всередині держави. Заборонений серіал «Свати» повернувся судовим рішенням. Якщо можна повернути через суд, ми цивілізована країна. Або в нас корумпований суд. 

У багатьох демократичних державах утворюють творчі об’єднання, які виконують ту саму регулятивну функцію – формують низку вимог і обмежень, яких потрібно дотримуватися в тій чи іншій сфері.

Ірина Подоляк: Маніпуляції в українському інформаційному просторі інспіровані зовні. Для того, щоби боротьба з фейками мала сенс і легітимність, державі необхідні саморегулівні об’єднання. В Україні дефіцит таких об’єднань у всіх сферах – усілякі спілки є доволі старозавітними й у сучасному суспільстві зазнали репутаційних втрат. Якщо професійні об’єднання не будуть самостійно виробляти етичну рамку, вони зроблять ворога з держави.

Я не знаю випадків, коли українська влада спонукала закрити виставки чи заборонити продукт, що не несе загрози інформаційній безпеці. Це не акти цензури, а акти вандалізму.

Олександр Бурмагін: Якщо не регулювати діяльність самостійно, прийде держава й буде регулювати за вас. Зловживання у сфері свободи слова також мають місце. У нас з’явився термін «медіа-срач», і він актуальний досі. Говорити про саморегулювання в цих умовах неможливо.

Олександр Ройтбурд: Думаю, саме існування творчих спілок протирічить нормальному культурному процесу. 

Існує теза про те, що заборона ввезення російських книжок сприяла літературному буму в Україні. Справді був перекладацький бум, а як щодо українських авторів?

Андрій Курков: Для українських авторів буму немає. А перекладів стає більше через те, що українські письменники мало пишуть. Авторські права не захищені – існує повсюдне піратство, і книжковий ринок досі не сформований. Ми маємо створити власну щільну культуру, щоби було мало місця для іноземних культур на території нашого ринку.

Богдан Червак: Під час Книжкового Арсеналу та BookForum неможливо не бачити розмаїття української книжки. Відсутність буму – наша внутрішня проблема. Коли в нас домінувала російська книжка, проблема була в російській експансії. 

Ірина Подоляк: Якщо покликатися не на відчуття, а на статистику, то за минулий рік в Україні видано близько восьми тисяч найменувань української продукції. На початку 1990-х цифра була ледь не сто тисяч. 

Олександр Ройтбурд: Думаю, тут варто пригадати собі, який відсоток актуальної філософії українські студенти вперше читають російською мовою? Близько 90%. І ніхто не знає, коли вони будуть видані українською мовою.

Ірина Подоляк: За моїми спостереженнями, молодь зараз узагалі читає літературу мовами оригіналу або в англійських перекладах. Хоча, звісно, це не заперечує необхідності українських перекладів спеціалізованих книжок.

Олександр Ройтбурд: Думаю, є випадки, коли невиконання гасла «Геть від Москви!» корисне для України. У нас в Одеському художньому музеї нині проходить виставка Костянтина Сомова. Із одного боку, вона «імперська», із іншого – це збірка з різних музеїв, тож виставка стала третьою найбільшою колекцією робіт Сомова після Москви й Санкт-Петербурга. Виставку зробив московський куратор Павло Голубєв із використанням свого міжнародного досвіду. Чи бачили ви виставку в Україні такого рівня структурованості й настільки науково точний каталог? Я не бачив.

Проте коли я два роки тому побачив на Книжковому Арсеналі книги Олександра Дугіна, я мало не поліз битися, щоб їх прибрали. Як на мене, цензура лежить не в законодавчій площині, а в етичній. Розумний критерій, за яким можна щось забороняти з Росії, – просвітницький авторитаризм. 

Критерій цензури лежить усередині нас. Але головні інструменти – це конкуренція, просвітництво, а не зомбування.

Фото: Facebook / PEN Ukraine

Богдан Червак: Ця війна з Росією закінчиться тоді, коли там нарешті зрозуміють, що ми не такі, як вони. Українсько-російська війна – це війна за ідентичність. Ми абсолютно ігноруємо те, що так званий хороший російський народ на 90-95% підтримує дії кремлівської влади. 

Андрій Курков: Якщо уявити, що будь-які законодавчі заборони зникнуть і все російське повернеться на український культурний ринок, то, думаю, зрадіють кілька відсотків пенсіонерів. Молодь давно відірвалася від російського контенту. Якщо щось заборонене, воно водночас розрекламоване. Зараз ми маємо справу з культурною ностальгією за Радянським Союзом. Але якщо зараз зняти всі заборони, люди зрозуміють це як кінець війни.

Олександр Бурмагін: Європа тривалий час не сприймала те, що ми казали про інформаційні атаки, диверсії та дезінформацію. Пізніше створили аналітичний центр для Європейського Союзу, завдяки якому зрозуміли небезпеку. Люди можуть не уявляти, що ними маніпулюють. У мистецтві розмаїття маніпуляцій навіть ширше.

Ірина Подоляк: Ми в Києві слабко уявляємо, що відбувається на регіональних каналах. Меседжі, які там звучать, капсулюють суспільство в різних географічних точках.

Отже, усі міри, прийняті державою щодо заборони російської культурної та інформаційної продукції – не цензура. Це обмеження доступу та захист інформаційної безпеки в умовах війни з державою-агресором. Для раціоналізації таких заборон, суспільству необхідне культурне просвітництво й усвідомлення маніпулятивного характеру певного контенту.

Конспект зроблено на замовлення Українського PEN.

Марія Бліндюк, Журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter