ГоловнаКультура

«Пофарбоване пташеня» Вацлава Маргоула: чорно-білий bad trip Другою світовою

«Пофарбоване пташеня» — фільм-скандал про поневіряння єврейського хлопчика Східною Європою під час Другої світової війни, з якого через надмір насилля над тваринами, дітьми та жінками стрімголов тікали журналісти і глядачі цьогорічного 76-го Венеційського кінофестивалю. Як показала практика, публіка третього Київського тижня критики виявилась значно безстрашнішою (зал покинули не більше 10 людей). Трьохгодинне споглядання злочинів проти людяності та сексуальних збочень різного ступеня винахідливості — це безглуздий стоїцизм чи незабутній кінематографічний досвід?

Кадр з фільму "Пофарбоване пташеня"
Фото: Deadline
Кадр з фільму "Пофарбоване пташеня"

Як і пекло в «Божественні комедії» Данте, цей фільм побудований з дев’яти кіл-розділів, які очима 7-річного головного героя показують нам жахіття, які відбуваються з ним під час Другої світової війни. Кожна з частин носить ім’я «благодійників», які зустрічаються йому на шляху, поки він марно намагається відшукати свою сім’ю. Щоб зробити історію максимально універсальною та позачасовою, Моргул спеціально «розмиває» кордони використанням міжслов’янської мови, штучної мови, створеної на базі старослов’янської та живих слов’янських мов, яка без попереднього вивчення має бути однаково зрозумілою жителям східної Європи і пострадянських країн.

Як не парадоксально, найбільших знущань хлопчик зазнає не від нацистів (один з них відпускає його за поцілунок черевика, а інший — по доброті сердечній), а від по-середньовічному жорстоких жителів селищ та міст. Купка людей, схожих на кровожерливих та грішних чоловічків з картин Ієроніма Босха, ладна однаково легко сприймати на віру слова священика та сільської чаклунки, три години б’є, експлуатує та ґвалтує малого хлопця, щоб під кінець фільму абсолютно атрофувати у глядача той душевний м’яз, який раніше відповідав за страх та огиду. Хлопець не має імені і до певного моменту здається абсолютно німим, поки ми не починаємо здогадуватися, що відмова розмовляти для нього — лише спосіб вижити у навколишній дійсності. Але намагаючись злитись з нею, він все ж залишається пофарбованим пташеням (читай — білою вороною), яку зграя повсякчас виштовхує, як чужака.

Якщо протягом першої половини картини вас ще можна буде налякати акторським перфомансом Удо Кіра, який в ролі кровожерливого Мельника ложкою піддіне очі ймовірному коханцю дружини, то десь після зґвалтування сільської німфоманки пляшкою, ви або вже вийшли з залу кінотеатру, або залишились в ньому, перестаючи дивуватись будь-чому. Таке відчуття, ніби режисер запросив вас у кімнату страху, але атракціон трохи «заклинило» і ви просто не можете з нього зійти: спершу вам здається що ось-ось у вас станеться серцевий напад, але через декілька кіл, кожний «раптово» виструбуючий з-за рогу вампір чи зомбі здається вам знайомою та нудною гримасою.

Найбільшою несподіванкою для героя і нас стають епізоди справжньої доброти. Таким кумедним і смішним видається хвилинний епізод з трієрівським фаворитом Стелланом Скарсгордом: граючи без слів совісного нациста, він хрестоматійно втілює образ людини, яка хиткою, несміливою ходою робить крок від обов’язку бути катом до вияву справжнього милосердя. Той самий подорослішалий Олексій Кравченко з «Іди та дивись», реверанси якому повсякчас відвішує Маргоул, тут виглядає до неможливості анекдотично зі своїми звичками бравого червоноармійцями і фразою «Партія – поїзд, а Сталін – машиніст. Хоча десь тут вперше розумієш ясно, що кіно не стільки про війну, а про пристосуванство до ідеології як спосіб вижити. Харві Кейтель у рясі жалісливого, але наївного католицького священика, грає не менш самозабутньо, але своїми словами «Це Ісус, він потерпав від людей, так само, як і ти» викликає у нас лише скепсис. Божественні аналогії вже не здатні прикрасити цю вельми маніпуляційну, у стосунку до глядача, картину, викликаючи лише відчуття фальші та гірку усмішку.

Фото: Variety

Схожу реакцію в свій час провокувало і літературне першоджерело фільму, однойменна та скандально відома книга польського емігранта Єжи Косинського. Не одне десятиліття письменник потерпав від звинувачень в брехні та перебільшенні своїх автобіографічних пригод, поки в 1991 не скоїв у своїй ванній самогубство. Косинський збуджував такі ж суперечливі почуття, як і малий герой стрічки: через надміру геройства та безстрашності на екрані Петра Котлара глядачу важко його ідентифікувати з собою. Його доброта (покласти вирвані мельником очі в долоні постраждалому чи довести до логічного кінця повішення обіймами) виглядає таким же актом садизму, як і те, що з ним роблять його кривдники. 

Маргоул, ніби вправний еквілібрист, балансує між своїми геніальними предтечіями і постмодерністською іронією. Віддаючи данину класичним шедеврам Тарковського («Іванове дитинство») та Елема Клімова («Йди та дивись»), він створює своє власне прочитання теми виживання в умовах війни: необов’язково помирати чи сивіти від жаху, достатньо мовчанням зобразити згоду з будь-якою панівною ідеологією. І це не добре і не погано, коли кожен день твоєму життю загрожує смертельна наруга. Насправді цей фільм-шок, існуючий поза межами добра і зла, можна звинуватити лише в одному справжньому гріху проти глядача: в неможливості відчути після трьох страшно-захоплюючих годин хоч краплю катарсису. 

Ірина Невінчана, Кінокритикиня
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter