ГоловнаКультура

Ізраїльська музика в Національній філармонії: старі концепції, чесне виконання

Минулого тижня в Національній філармонії проходив п’ятиденний фестиваль камерної музики «КвінтоФест», в рамках якого, окрім традиційних класиків і двох столичних камерних оркестрів – «Київських солістів» і «Київської камерати», можна було почути кубинську гітару Ахмеда Дикінсона й органно-саксофонний дует угорських артистів – Андроша Ґабора Віраґа й Ержебет Шелельо.

Втім, навіть на цьому тлі виступ дуже міцного київського ансамблю Nota Bene Chamber Group вирізнявся добре вибудуваною, ретроспективного штибу програмою, яка представляла одну з багатьох можливих версій історії музики «початку кінця» ХХ століття із стрибком у ХХІ. А найголовніше – це була одна із поодиноких для музичного Києва спроб показати, що таке сучасна ізраїльська музика.

Nota Bene Chamber Group
Фото: Facebook / NB Chamber Group
Nota Bene Chamber Group

Ввечері 18 вересня пів Києва стояло в заторах через інцидент на мосту метро, тому і публіки в залі було значно менше, ніж могло би бути. Початок концерту затримали на 15 хвилин (якщо для інших залів це правило, то для філармонії – радше виняток, форс-мажор), але і це не дуже допомогло. Тоді на сцену винесли кошик з квітами і поміж ними – прапорцями Ізраїлю. Далі зовсім коротке і трохи сумбурне вітання зі сцени виголосив радник посольства Ізраїлю в Україні Фелікс Гурвіч (він же є директором в Україні та Молдові ізраїльського культурного центру «Натів», за підтримки якого відбувався концерт) – щось про ізраїльсько-українську дружбу (власне, з симетричним наголосом, «укрАинскую», що для фахового дипломата показово) та про те, що в залі присутні дружина композитора Іосифа Дорфмана Лілі і донька Соня.

Концерт відкривала Соната для альта і фортепіано Дмітрія Шостаковича (1906–1975) – останній твір російського класика, в якому вже дуже важко намацати реальність, а натомість є дві форми віддалення від неї: схожа на байдужість до всього атрофія, а також рятівний стьоб. Виконувати Сонату вийшли перші двоє з учасників NB Chamber Group: піаніст Роман Лопатинський, який напередодні київського виступу виборов першу премію на І Міжнародному конкурсі з виконання російської фортепіанної музики у Сан-Ремо (10–15 вересня, Італія; третю премію здобула, до речі, також українка – Світлана Андреєва) та альтист Іван Грицишин, музикант з ідеальним смаком й інтонацією, який у намаганні скласти непростий музичний пазл з уламків бетховенської «Місячної сонати» (так, Шостакович її тут подрібнює і розчиняє) набував дедалі виразнішого голосу.

Ті самі артисти чотири роки тому (2015-й – рік заснування ансамблю Nota Bene Chamber Group) виконують Альтову сонату під час концерту пам’яті Дмітрія Шостаковича у Малому залі Національної музичної академії України

«Ізраїльська» частина концерту стала його логічним продовженням. Іосиф Дорфман (1940–2006) був одним із учнів Шостаковича, а 63-річний Офер Бен-Амоц – учнем Дорфмана. Крім того, Дорфман народився і довгий час жив в Одесі, а Бен-Амоц присвятив своєму вчителю тріо «Одеса» (The Odessa Trio, 2018–2014) – воно і вся «ізраїльська» частина програми виконувалася в Україні вперше.

Тріо пам’яті Шостаковича «DSCH» (DSCH – це знаменита Шостаковичева монограма, у якій закодовано мелодичний фрагмент «ре – мі-бемоль – до – сі») Дорфман написав через два тижні після смерті класика, вже живучи в Ізраїлі. 1976 року твір було опубліковано, відзначено національною премією, а також вперше виконано. Останнє виконання за участи автора, після якого в антракті Іосиф Дорфман раптово помер, відбулося 2006 року у Лос-Анджелесі.

Сім частин тріо, крім піаніста Романа Лопатинського (він не залишав сцену ані на один твір), виконували скрипаль Андрій Павлов і віолончеліст Артем Полуденний. Їх зіграний ансамбль іноді справляв враження справжнього камерного оркестру, з щільною, насиченою обертонами фактурою, піцикатними інтерлюдіями, заплутаною мелодичною сув’яззю, зависанням на трелях і проговорювання унісонів. І нехай у цій музиці є чимало від притчі, проповідництва, багато молитовних епізодів, це лише додає їй відчуття повнокровної, багатої на різні емоції реальності.

На цьому записі Тріо пам’яті Шостаковича Іосифа Дорфмана виконують Карен Бентлі (скрипка), Марі Коломбат (Marie Colombat, віолончель), та піаніст з Одеси Олександр Трухін. Концерт до 75-річчя від дня народження Іосифа Дорфмана, 4 серпня 2015 року, Оксенгаузен (Німеччина).

Музика Офера Бен-Амоца, якій відійшло все друге відділення, вже вільно дихає на повні груди. Бен-Амоц, фактично, американський композитор ізраїльського походження, охоче наслідує знаменитих європейських романтиків початку ХІХ століття з їх захопленням віртуозністю, любов’ю до екзальтованих емоційних сплесків і широких жестів. Перша частина чотиричастинного тріо «Одеса» (за скрипковий пульт тут сів Максим Грінченко замість Андрія Павлова) на самому початку – це ну чистої тобі води рапсодія Ліста, якийсь цілком новий, «академічніший» різновид world music, з якої то виринаєш, то знову потопаєш.

Офер Бен-Амоц, як і обидва його попередники, також не проти погратися з цитатами, проте ця гра простіша і розрахована на розуміння значно ширшого кола случів. Він відкритіший – і «попсовіший», приблизно в тому ж сенсі, як і значно краще нам відомий і дещо старший за Бен-Амоца Мирослав Скорик, якого саме за відверте загравання з публікою, певні поверхові жести хтось дуже любить, а хтось недолюблює. В «Одесі» є повний кошик всього: ритми танго, банально-сльозливі секвенції, накладання молитви на токатні повтори, надання роялю авторського голосу (останнє – цілком логічно, бо ж всі три композитори, і Бен-Амоц не виняток, починали музичні кар’єри як піаністи, рояль для них – «друге я»). Якщо в тріо «Одеса» все це виглядає як балансування на межі смаку (але все-таки ніколи не переходить за цю межу), то «Montage Music», чотиричастинний квартет для скрипки (Андрій Павлов), віолончелі (Артем Полуденний), кларнета (Юрій Немировський) і фортепіано (Роман Лопатинський) попросту грає за іншими правилами – радше джазово-фольковими, аніж академічними, коли самою завченою майстерністю не обійдешся. Твір було написано для бостонського Montage Music Society, товариства, яке замовляє, виконує і записує «музику, яку надихає візуальне мистецтво», у випадку Бен-Амоца – картини нещодавно померлої художниці з Санта-Фе Бебе Кример (1930–2014).

Третя частина «Montage Music» Офера Бен-Амоца – «Bebe’s Blues» у виконанні Montage Music Society, 2018

Поєднувати класичне і сучасне – майже безпрограшний метод, результат якого, утім, щораз важко передбачити. Буває, що сучасне набуває хоч якогось сенсу в тіні класики, а трапляється й навпаки, коли нова складність написаного «тут і зараз» несподівано переростає на кілька голів і відправляє в нокдаун плакатну класику. У цьому ж концерті не було як такого змагання між композиторами, всі вони тут з різних категорій – саме з різних, а не кращих або гірших. Насправді ж тут вразило інше – наскільки по-чесному артисти NB Chamber Group поставилися до кожного твору, не вибудовуючи жодних ієрархій і не принижуючи одне на користь іншого. І у цьому разі справді не так і важливо, чи залишатимуться вони такими ж всеїдними і надалі, а чи оберуть якусь вужчу репертуарну нішу.

Ще складніше із ізраїльською компонентою.

Сперте на численні особисті контакти українських та ізраїльських артистів, у нас досі панує обмежене уявлення про ізраїльську музику як свого роду продовження радянської, бачення частини замість цілого.

Трикутник «Шостакович – Дорфман – Бен-Амоц» грає саме на цю концепцію: мовляв, радянська музична (композиторська) школа була найкращою і найсильнішою в світі, а учні тих, хто був її окрасою, формують обличчя сучасної ізраїльської (американської) музики. Чи так це? Лише почасти. Тріо Дорфмана мало би бути виконане в Києві наприкінці 1970-х – тоді б це було справжньою подією, але добре, що хоча б зараз. Але правильним контекстом для нього «тут і зараз» був би таки не хрестоматійний Шостакович із зовсім не обов’язковим (і не зовсім ізраїльским, строго кажучи) Бен-Амоцом, а ті композитори, які «там і тепер» творять нову ізраїльську класику і яких переважна більшість українських слухачів досі не знає ані в обличчя, ані на ім’я.

Юлія БентяЮлія Бентя, Музичний критик, відповідальна редакторка часопису «Критика»
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter