ГоловнаКультура

Спалахи на Сонці: українська проза на БукФорум-2019

Тарас Прохасько – ні, все ще не новий роман, але нова книжка. Оксана Луцишина – новий роман. Артем Чапай – перший цілковито фікційний роман. Галина Вдовиченко – новий роман. Ілларіон Павлюк – другий роман після сильного дебюту. Катерина Липа і Євген Лір – дебютні романи. Мала проза Андрія Любки. Галина Пагутяк – нова повість. Збірник Галини Петросаняк. Володимир Даниленко – новий роман. Юрій Винничук – нова повість. Збірник Василя Ґабора. Нова повість Оксани Забужко. Брати Капранови, Ірен Роздобудько, Остап Українець, Олег Поляков, Макс Кідрук, Олег Шинкаренко: у кожного по новому роману – стабільний приріст «жирів у маслі». Фух. Скидається на імпульсні вибухи (часом вибухають пояси самогубців – не без того). В прозових новинках цієї осені є тільки одна проблема, проблема вибору.

Нині українська проза максимально (наскільки уміє) не-егоїстична: переважна більшість прозаїків наполегливо і по-різному міркують, як творяться спільноти, як окрема людина переживає благодать чи прокляття причетності до загалу. І тут уже проблема вибору стає неметафоричною, і тут уже треба шукати алгоритмів, за якими можна обирати. Кожна свіженька книжечка цієї осені будує свої алгоритми.

І обирати тепер нам. Спалахи ж на Сонці тривають не більше пари хвилин.

LB.ua о глядає тільки шість українських прозових новинок, шо оприлюднять на львівському БукФорумі. Далі буде.

Тарас Прохасько, «Так, але…» (Мерідіан Черновіц)

Фото: Meridian Czernowitz

Три-з-чимсь десятка коротеньких новел, близьких одночасно і до есе, і до візіонерської прози. Вони всі публікувалися раніше, але в складі однієї книжки читаються як внутрішня суперечка автора з самим собою. От є така традиція, коли тексти, що жанрово визначити складно, але легко впізнати за авторською інтонацією, називають просто іменем письменника. Добра традиція, бо нову книжку Тараса Прохаська складає акурат три-з-чимсь десятка «прохасьок».

Головну тему задає уже перший твір («Майбутнє буде давно») – старіння. Тільки це поняття ширше за фізіологію і за людське тіло, воно стосується речей, навіть так: Речей. Старіння – «зміна властивостей з плином часу». Так, саме це і є темою «Так, але…»: як міняються речі з часом і хто спроможний ті трансформації побачити. І про що б він не писав – про фізкультуру, про гігієну, про їжу, про немовлят чи про дощ, – він фіксуватиме ці зміни властивостей. Зафіксувати – не значить зупинити час, це значить навчитися рухатися з часом в одному ритмі, повільно, пливко, і в обидва кінці. «Хвилини усвідомленої тілесності», так він це назве. Ви бачите в цьому словосполученні епістемологічний парадокс? А він тут є. Надійно заколиханий елегійними інтонаціями «Так, але…».

Довіра. Без неї такої розмови відбутися не може. Він багато міркує про довіру, він говорить про довіру. Тут важливий сам акт говоріння. Будь-яка історія має на меті (бодай в потенціалі) обдурити. Будь-яке слово містить в собі кілька змістів – більшість непрямих, обманних. Чому мусимо вірити розказаним тими словами тим історіям? Бо важить не те, що сказане, а те, що воно сказане (майже цитата)... «Прохаські» – замовляння, такі-от як кров спиняють, тільки вони мають на меті спинити хаос раз-і-назавжди-данних істин.

В тому першому оповіданні міркує про заплановане чи вимріяне майбутнє, і виявляється, що його майбуття один-в-один схоже на старіння його предків. Спокійне повільне життя «на землі», як уже було не раз і як не раз буде по тому.

Час, здається, не рухається. Але цей рух є – наші міркування, наші плани, наші мрії рухають час. Здебільшого назад, отже, здебільшого в правильному напрямку.

Прохасько (його герой, точніше) не ностальгує, він планує собі минуле. Хіба що може в тих планах забракнути яблук правильних – ренетів, – які смакували тим, хто правильно зістарився. Втім, речі з плином часу можуть мінятися аж до повного зникнення. І це не про яблука, не тільки про них.

Мінливість і спадковість, базові постулати генетики. Майже в кожному оповіданні про них згадає (природна для Прохаська тема). Зміни треба, що бути потрібним. Хати, умеблюванні пра-прадідовими речами. Мова, успадкована від пра-прабаби. Родинні рецепти. Індивідуальні ритуали. Він розкаже, що кілька годин в день, кілька разів на день прогуляються з возиком, в якому спить немовля. Встигає весь центр міста кілька разів обійти. Місто не міняється, міняють ся попутники і їхні розмови-життя. Немовля спить і росте – міняється, «старіє».

Артем Чапай, «Дивні люди» (Книги-ХХІ)

Фото: Книги-ХХІ

Улюблена фраза Стьопи, героя-розповідача роману Артема Чапая, – «по понятним причинам». Так от, нічого понятного тут не буде, зрештою і причини теж не важать. А важлива іронія, яка межує з глумом і стьобом, що «Дивних людей» визначають. І має бути уже ясно, що книжка написана суржиком. Нікогда такого не було і вот опять.

Дев’ятнадцять років тому в Україні відродили неандертальця. Назвали Степаном Івановичем Вовком, і поселили в інституті для особливих людей, що маскувався під гаражний кооператив. Нелегко бути єдиним на світі неандертальцем. По-перше, Стьопа – далеко не красень; по-друге, Стьопа – не те, що тугодум, але погано дає раду з абстрактними категоріями; по-третє, такого-от не шибко люблять і вітають інші діти й дорослі; та нарешті, Степан не уміє злитися і ненавидіти, а отже, захищатися. Сапієнси колись, кажуть, знищили неандертальців. Побоюється Степан, що йому доведеться таки недобровільно приєднатися до свого виду. Починається війна, інститут той опиняється в зоні бойових дій, Степан підпрацьовує деякий час на свинофермі, досягає повноліття, отримує документи і «вихідні» гроші, купує дорогущу вудочку – і рушає блукати українськими степами.

Фарс, смішний і місцями дуже розумний.

Тільки це зовсім не фарс. І смішно скоро бути перестане.

Степан – ніякий не неандерталець, це ясно. Юнак особливий, ще й такий, хто має в анамнезі досвід родинного насилля. А світ навколо дивних людей не зносить. Странне лякає і обурює.

«Біжи, Стьопа, біжи!», – гукнуть його в спину. І впізнаємо українського близнюка Фореста Гампа, зануримося в сюжет «наївна людина в вирі історії». І хто ж краще пояснить різницю між «нашими захисниками» і «нашими рятівниками», які ведуть між собою війну? Але ж і в мандрах Стьопі трапляються переважно люди дивні – чудаки, не схильні до адекватної соціальної адаптації. І тепер вони можуть разом із неандертальцем зачудуватися кукурудзою-не-в-бляшанці, потягом, виступом повітряної гімнастки і учитися відрізняти людєй від мєнтов . (Чудуватися – від «очуднення», саме цей прийом використовує Чапай). Всі тут злегка неандертальці, які майже рефлекторно толерують інакшість і не зносять при цьому іншості. Так потроху і той суржик набуває сенсу, стаючи «неандертальцем» серед мов-сапієнсів.

Тож сміятися все ж часом можна. Відсилка до Гоголя підкаже навіть природу того сміху: крізь сльози і винятково над собою.

Опис степів тут просто розкішний і переказує найщиріші вітання Яновському і Йогансену. Тільки одне але. Ці описи – не Степанова простодушна робота, тут починає говорити сам Чапай, і книжка через це втрачає цілісність. І зовсім же не Степан тут міркує про особливості мови сучукрліту (нащо?). А такого чимало. Інколи варто слухати свого персонажа уважніше, ніж говорити самому. Книжка бо якраз про це і написана: що мусимо почути нарешті один одного і, почувши, перестати боятися один одного. А там і до любові дійде, якщо Отець Небесний зглянеться. Зрештою, «усі люди – брати або сестри. По крайній мірі по татові» .

Галина Петросаняк, «Не заважай мені рятувати світ» (Дискурсус)

Фото: Дискурсус

Шість невибагливих (стилістично і сюжетно) оповідань Галини Петросаняк, кожне міркує про спосіб осмислити себе через досвід Іншого. І рецептом такої взаємодії стає добровільне обмеження.

Для початку – обмеження буквальні: державні кордони.

З одного боку такий сюжет. Український заробітчанин, допившись до білої гарячки, іде громити дачу чеської господині, де (йому здається) тримають в полоні сестру. Сестра та давно мертва, загинула за нез’ясованих обставин, працюючи за кордоном. З іншого боку така історія. Солідний німецький пан закохався в українку, довго листувалися, приїхав до неї, любов-краса. Середина 1990-х, і жінці шенгенівську візу не дають. Тому він під чужим паспортом вивозить її на різдвяні свята в Німеччину.

В обох випадках мова іде про злочин, тільки в другому він уже чомусь не злочин. Алкоголік-з-горя повертається в Україну, наречена їде з України: від напрямку руху залежить вектор моралі тут. Там, де нашій людині добре, там і все інше – добро.

За тим – обмеження ідеологічні: релігія (і десь на тлі – віра).

Дівчина випадково потрапила в чуже місто, де має перебути добу. Там знайомиться з чоловіком, який цієї ночі потребує розради, щоб не ввійти в чергову кокаїнову серію. Вони гуляють з а мками і читають псалми, якими дівча рятує страждальця, він її за те годує. Письменник-невдаха, що стоїть на життєвому роздоріжжі, зустрічає себе з альтернативної реальності, де вибрав інший поворот. Другий-я залишає герою зошит, в якому записані мудрі поради типу «люби інших», «довіряй собі», і у героя все налагоджується.

В цьому світі люди, здається, нездатні чути один одного напряму, потребують посередників у вигляді чужого авторитетного слова.

Наприкінці – обмеження функціональні: кордони тіла.

Юнак приїздить в карпатське село, звідки походить його дід, що іммігрував під час війни. Тут він знайомиться з родиною мольфарок, що виношують під пахвами цмоків на продаж. Одна з того роду мала побратися з дідом, тепер очевидно на молодше покоління чекає велика любов. Дівча з цього оповідання має дивно покручену руку, говорить про свою якусь хворобу, а ще, як більшість героїв Петросеняк, у неї є ластовиння. Веснянки тут – спадковість, яка посилюється за певних умов. Те саме тут – і любовна пристрасть.

«Не заважай» – книжка про точки, де слабнуть самообмеження, щоб поступитися свободі іншого. Між тим в творі з такою заявкою варто розрізняти самообмеження і обмеження, що накладають на людину. Те, що жінконенависництво ретранслює ніжна аматорка псалмів, а гомофобію – старий просвітлений монах, ксенофобію не робить раптом благом. В прозі, яка криком кричить про свою виховну місію, обмеження не мають ставати упередженнями (хіба це не самоочевидно?).

Душевна проза про користь смирення, стиль якої визначений в самому тексті – « оплакування з елементами аналізу ».

Ілларіон Павлюк, «Танець недоумка» (ВСЛ, переклад Ростислава Мельникова)

Фото: ВСЛ

2182 рік. Місія Корпусу Конкістадорів вантажиться на лінкор «Три корони Кортеса» і прямує до планети Іш-Чель (богиня родючості у майя). На борту з родиною знаходиться космічний біолог, що спеціалізується на екстремальній розвідці, киянин Гілель Гіршевич.

Йому тридцять п’ять, має маленьку донечку, ПТРС, проблемний шлюб і паскудний діагноз: скоро у нього почнуть відмирати нейрони, і він перетвориться на недоумка з нервовими тиками, або не почнуть. Так було з прадідом, дідом, батьком, які обрали самогубство, а не хворобу. Гілель вирішив жити і заробити на добру медстраховку. «Важка» алюзія на конкісту, сюжет про освоєння нових територій і марення про грубу зарплатню окупанта мала б привезти героїв Ілларіона Павлюка до Ельдорадо... І це навряд. Зрештою Гілель носить ім’я пророка, який вправно умів трактувати Тору і помножувати тим реальності. І його ім’я значить «обраний Богом». Богинею, перепрошую. А на 2128 рік припадає черговий прогноз кінця світу (але не всі доживуть, що характерно).

«Танець недоумка» – космічна опера плюс зомбіапокаліпсис плюс соціалка-з-глюками. Коротше, «Зоряний десант» зустрічає «Соляріс» у нейромережах «Голокосту F». І трішки бітників та кактусіанців, якщо звернути увагу, як герой під дією інопланетного пилка спілкується з грибами, в один із яких примудрився закохатися. Філіп Дік і Гарі Гаррісон схвалюють.

Планета Іш-Чель – суцільна ілюзія (пелена майя, себто). Роман про неї тільки на позір є фантастикою. Він – про те, як нас визначають наші страхи. Страх можна побороти, страх не існує, якщо ти його не відчуваєш. А от чи існуєш в такому випадку ти? Страх – це не тільки основа Я, на його ґрунті щедро родить Ми. На новій планеті все виявляється пов’язаним, там нема різниці між Я і Ми. І тепер ясно, чому та планета небезпечна для «заточених» під індивідуалізм людей.

В світі Павлюка будь-яке Ми – це успадкована від батьків хвороба чи моментальна щодо поширення зараза, під дією якої мутують люди і сама людяність. Ми тут – це про до-гуманізм.

Всякі потвори, які нападають на Гілеля (достолиха!), роблять це у стрибку. Еволюційна принада. Для «Танцю» стрибок стає одним із провідних мотивів. Смикання, які тут і звуться танцем недоумка, складаються із мимовільних стрибків. Переміщення по галактиках – це так само стрибок (який триває 20 земних років). Стрибок – так описана смерть тих, від кого Гіль успадкував хворобу: батько-от буквально зістрибнув з балкону. Стрибок тут нечасто завершується падінням насправді. Бо поруч завжди має бути той, хто підхопить. Тільки питання якраз, що в пароноїдальній прозі Павлюка нікому не можна мати віри – навіть собі, тим більше собі. Стрибок віри, до нього веду. Ми або приймаємо це життя, або відмовляємося від нього добровільно, або стрибаємо-у-вірі. Кожен вільний обирати.

Гілель стрибнув. Маємо роман про те, як правильно розрахувати дистанцію для стрибка віри.

Євген Лір, «Степовий бог» (Дім химер)

Фото: Дім химер

2007-й. Сергію чотирнадцять років. Він живе у місті Запропади (в книжці достатньо «маячків», щоб упізнати Мелітополь). Читати фентезі Євгена Ліра, либонь, буде цікаво землякам і ровесникам Сергія.

Батьки знайомлять Сергія з травником Віктором (за сумісництвом – фізик і чорнобилець-ліквідатор). Віктор живе серед степу, де побудував нині підірваний місцевими криміналом храм і плекає посаджений батьком-перевертнем гай. Той гай – коло з дерев, названий Прозерполісом. І як та Прозерпіна, ця місцевість належить цьому світу і потойбіччю, місце сили, місце вивільнення енергії. Малий таскає до нового друга двох дівчат, в яких здається закоханим одночасно. І слухає тут лекції про конфлікт між хассарою і атеріанцями. І ті, і інші – люди, які керовані певною енергією. Хассара – хаос. А атеріанці прагнуть форматувати світ під чорно-білі взаємними добра і зла. Часом під час вилазок у степ на Сергія очікують пригоди, але він – в порядку, не переймайтеся, адже разом із шабашем якимсь має взяти участь у великому дійстві. Наїстися грибів і вивільнити частку Ніщо. Минає чотири роки, за які Сергій не став ані розумнішим, ані готовим зробити вибір на користь якогось із «кланів». А обирати, до кого належати в цьому світі (як і в нашому), – обов’язково.

«Степовий Бог» складається з серії бесід Віктора і Сергія про таємниці світобудови. Полемічне фентезі, даруйте. Світ цей паперовий і продуманий надто поверхово, щоб бути переконливим. Але наша з вами реальність позичає йому достовірно химерні локації. Наприклад, відкритий степ разом і степові пожежі – в цей момент так легко повірити в магічні сили (хто знає, той знає). Або, скажімо, центральна площа міста, де в бруківці випечатана червона зірка, тільки чомусь перевернута. Площа Бафомета, вдало жартує оповідач. Ясно що під площею тією буде спаплюжене поховання. І легендарна Кам’яна могила, бо цей матеріал аж проситься до фентезі. Могила виявляється вежею, побудованою мамонтами. І звісно що той Прозерполіс. Локації мають потенцію оформити цікавий сюжет, адже магія міста якраз за задумом вивільняє «нетипові форми викидів енергії».

Підлітки мають таку химерну на позір здатність: їх важко чимсь здивувати. Герої Ліра нічому і не дивуються. А от дорослі такої шанованої властивості не мають…

Порівняти нервове збудження від страху з миттю перед першим сексом, якого у Сергія ще не було. Забути зв’язану і зомлілу жертву зґвалтування, яку щойно Сергій врятував від нападників, посеред старого кладовища. Порівняти тантами, які керують роботою мамонтів, з кардіограмою. В світі стільки незбагненного. Так мудрий Віктор каже. Правий.

А ще він каже, що не буває нічого однозначно доброго чи однозначно поганого. Тут помиляється, бо буває: книжки.

Галина Вдовиченко, «Найважливіше – наприкінці» (ВСЛ)

Фото: ВСЛ

Психологічно складна історія, яку розповідає Галина Вдовиченко, є до незручності відвертою та й написана чесно про те, про що і в близькому колі не розкажеш часом. Дорослі люди, які прожили багато років разом і разом старіють та помирають – тут на них в літературі чатує або солодкаві філемони і бавкіди, або історії поступового відчуження і самотності. Герої «Найважливішого» – немолоді люди зі складними вдачами і стосунками, сходилися-розходилися, розлучалися-одружувалися; вони тримаються один одного, уже не годні відокремити, де данина коханню, а де залежність – буквально фізична. І ударяє цей роман тим, що читач від самого початку знає і розуміє, чим книжка закінчиться, коли герої цього ще не свідомі. Цей прийом визначає сльозливі мелодрами, але ні, «Найважливіше» – не вона. Тут в жанрові конвенції втрутилося саме життя.

Галя і Віктор одружені тридцять п’ять років, мають двоє дорослих синів і онуків. Велика дружня родина – чотири генерації. Коло надійних друзів. Будь-якої митті є люди, готові підтримати і надати допомогу. Підтримка і допомога на часі: Віктор дуже хворий. Дають про себе знати наслідки інсульту, цукровий діабет, починається хвороба Паркінсона. Чоловік стрімко втрачає здатність рухатися, слабшая пам'ять, починаються зміни особистості. Вона поруч, допомагає, піклується, пробує розуміти і прийняти – втомлена, смертельно втомлена, перелякана і самотня.

«Нестерпний, нестерпно» – знову і знову повторює Галя в своїх внутрішніх монологах. «Куди ти втекла?», – знову і знову питає її Віктор, який забуває тут же всі пояснення (зламала ногу, не може бути з ним у лікарні). Втеча ця звучить у романі наполегливо. І нестерпно від однієї думки, про неможливість і неспроможність втекти. Третє слово-маркер роману – «іти». Вони прогулюються разом довгими годинами, бо рухатися Віктору все важче. Він закликає її до тих прогулянок (навіть коли не спроможна через загіпсовану ногу). Ходити – значить, жити. Так кажуть лікарі. Часом вона втікає від усіх і довго ходить пішки. Ходити – значить, бути вільною. Так собі вона міркує. Аж поки не вирине Вікторова репліка: «Я іду з життя». І вона довго по тому згадуватиме, якими були його останні кроки. Не слова, саме кроки.

Ходити – значить втікати, і це нестерпно для тих, хто залишається позаду. От так і зійшлися ці три слова-маркери, якими Вдовиченко описує тугу за померлим, біль від втрати близької людини.

Піклування. Ми говоримо про нього як про жіночі практики, жіночу чесноту, ба: зобов’язання жінки. Це одна з тем «Найважливішого». До дрібниць описаний її складний побут. І раз-по-раз вирине, навіть у спогадах: вона такого б собі не отримала, якби інакше склався життєвий сценарій. Коли піклування про ближніх стає тягарем? Та воно і від початку не бувало нічим іншим! Їй сниться сон, як накатує цунамі, і вона не годна нікого порятувати. Вона сама гине в тій хвилі, і це їй неочевидно. Стан великої втрати дуже егоїстичний, інакше просто не вижити.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter