ГоловнаКультура

“Заборонений”: фільм про Василя Стуса, не вартий свого героя

У прокат в річницю смерті Василя Стуса виходить скандальний байопік про поета “Заборонений”, який випробовує глядацьку терпимість до поганих фільмів на важливі теми.

Кадр із фільму "Заборонений"
Фото: B&H
Кадр із фільму "Заборонений"

Рік тому довкола фільму Романа Бровка “Стус” спалахнув скандал: один з акторів, який не пройшов кастинг, написав про те, що в майбутній стрічці не буде сцени з Віктором Медведчуком, який був адвокатом поета на суді. Після бурхливого обговорення у фейсбуці, висловлювань тодішніх прем’єр-міністра і голови Держкіно автори фільму вирішили Медведчука все ж таки повернути: зіграв його Роман Халаїмов.

Утім готовий фільм продемонстрував, що поява в ньому сцени з “адвокатом” Стуса в радянському суді нічого глобально не змінила: в кадрі, до прикладу, так і не звучить його ім’я (при тому що автори фільму не соромляться лобових рим із сьогоденням – ситуацією на Донбасі, ув’язненням Сенцова тощо). Сам “Заборонений” настільки немічний з художньої точки зору, що час вигадувати конспірологічні теорії про те, кому вигідний вихід беззубого і заштампованого байопіку про Василя Стуса, фігуру надто важливу для сучасної України, щоб такий провал можна було проігнорувати.

“Заборонений” розбитий на кілька розділів різної тривалості: перший розповідає про життя Стуса в Києві, його закоханість в майбутню дружину Валентину Попелюх; про те, як його виганяють з аспірантури; про зустрічі літературного клубу і навіть про прем’єру “Тіней забутих предків” у кінотеатрі “Україна”. Потім – дуже різко – інші частини: суд, ув’язнення і загибель в таборі (творці фільму, до речі, екранізували одну із версій смерті Стуса). 

Через нестачу ресурсів, вочевидь, замість того, щоб відтворити екстер’єри та атмосферу Києва 1960-х, в першу половину фільму напхали виснажливу хроніку під нав’язливу музику. Хронікою перебивають погано збиті сцени: Стус – на перерваних літературних читаннях; Стус освідчується Валентині на сходах біля пам’ятника Шевченкові; Стус на кафедрі розповідає, як треба боротись за Україну. Там, де, на думку режисера, глядач може не розібратись, яку емоцію слід відчувати (на випадок, якщо ви замість того, щоб пройнятись патріотизмом, відволічетесь на погану перуку акторки, яка грає Аллу Горську), йому знову увімкнуть надривну музику.

Фото: B&H

В другій, табірній частині від поганої перуки і гриму – тепер вже виконавця головної ролі Дмитра Ярошенка – відволікають тим, що Стуса в принципі показують дуже мало. Помітно, що Романові Бровку та його колегам набагато цікавіше знімати треш про тюрму, ніж розповідати про поета, який страждає за ідею в катівні.

Вочевидь, щоб оживити сюжет, у фільм ввели дві допоміжні лінії: “злі геї катують українського пророка” і “підла агентка КДБ а-ля “Батьківщина-мати” безуспішно намагається зламати головного героя”. В якийсь момент ці лінії перетинаються, і глядачу показують неймовірну за своєю пошлістю сцену в бані, яка стає квінтесенцією несмаку, що панує в кадрі.

Час від часу творці “Забороненого” відволікаються на флешбеки, щоб охопити порядок денний і довести, що фільм – “важливий і дуже актуальний” (цитата з будь-якого опису творів мистецтва, чия художня якість, як правило, залишає бажати кращого). Про це свідчить сцена в горлівській їдальні, де Стус вступається за колегу-вчителя перед шахтарями, яким не сподобалось, що той говорив українською. Сцена дійсно правдива (на відміну від бесід поета з агенткою КДБ Вєрою Холод – жінкою з дерев’яного кіно про Холодну війну), але поставлена вона в найкращих традиціях новопатріотичного лубка.

Фото: B&H

Складається враження, що саме лубок – той жанр, в якому можуть працювати безталанні режисери, які бажають отримати державне фінансування. Авторів таких фільмів не хвилює емоційна достовірність того, що відбувається не екрані, мотивація персонажів, атмосфера довкола них – іншими словами, такі лубкороби не переймаються життям.

Цікаво, що цього року у світовому кіно з’явився як мінімум один фільм, з яким “Заборонений” міг би зримуватись, якби у його авторів була хоча б крапля таланту. “Приховане життя” Теренса Маліка перетинається з фільмом Романа Бровка – особливо це помітно в сценах, коли мученик за ідею сідає до в’язниці, не бажаючи підписувати документ, який засвідчить його пособництво диктаторському режиму. У Маліка також багато закадрового тексту – з листів Єґерштеттера до його дружини, – але в героя, якого зіграв Ауґуст Діль, немає надриву, а пафос, яким просякнутий фільм, – природний, як повітря в селі, де родина майбутнього блаженного Католицької церкви збирає врожай, виховує дітей і спілкується з сусідами. Водночас єдині переконливі моменти в фільмі Бровка – результати чужої творчості: вірші Стуса, які читаються за кадром та в кадрі, і фрагмент із “Тіней забутих предків” Параджанова. 

Це доводить просту, але чомусь все ще погано проартикульовану в українському кінематографічному дискурсі думку: так зване масове кіно по-справжньому вдається, лише коли стоїть на плечах експериментів і пошуків в кіно авторському. Малік – автор, і хоч його “Приховане життя” не є держзамовленням, український кіноістеблішмент може лише мріяти про таку пропаганду християнських цінностей. 

Кадр із Забороненого
Фото: B&H
Кадр із Забороненого

Кадр із Прихованого життя
Фото: IMDb
Кадр із Прихованого життя

Друга думка, яка видається в цьому контексті важливою: за Маліком, як і за будь-яким режисером такого масштабу, стоїть школа, кінематографія, індустрія, – називайте як забажаєте: певна кількість людей, які добре володіють своїм ремеслом і ні на секунду не перестають його вдосконалювати. За “Прихованим життям” стоїть Кіно як всесвіт, як система знаків, як мова і сенс життя. “Заборонений” тим часом справляє враження речі, створеної людьми, які зібрались випадково.

“Фільм хороший, адже на нього ходять глядачі”, – скажуть у відповідь. На “Приховане життя” в Україні прийде від сили тисяча людей на який-небудь фестивальній показ (прокат цієї стрічки у нас не запланований), але від того він не стає гіршим. На “Забороненого” підуть через тему; через те, що людям хочеться побачити живого Стуса на екрані, пережити його емоції, впізнати в ньому себе, усвідомити масштаб його особистості. На жаль, нічого з цього з глядачем, скоріш за все, не станеться. 

На фінальних титрах покажуть портрет Василя Стуса. І в цьому статичному чорно-білому зображенні харизми більше, ніж у двох годинах екранного часу “Забороненого”.

У прокаті з 5 вересня.


Дарія БадьйорДарія Бадьйор, Редакторка відділу "Культура"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter