ГоловнаКультура

«Голова змія»: Несіть новий рай, цей зламався

Лукаша Орбітовського звуть польським Стівеном Кінгом. Брешуть. Кінгу мріяти годі про таку психологічну глибину у зображенні повсякденного екзистенційного жаху. В глибинах своїх екзистенційний жах, знаєте, сильно скидається на вдалу пародію самого себе – на екзистенційне торжество. «Якось жити, якось жити, Треба, сука, якось жити. Так я мугикав, йдучи… Новий гімн Польщі, хай йому грець». Сентиментальний і дотепний, вразливий і брутальний, фантастичний і натуралістичний, популярний і надскладний – це про прозу Орбітовського.

Фото: Читомо

«Голова змія», титульне оповідання, в однойменній книжці з’явиться ближче до кінця. Збірник «Голова змія» (Głowa węža) – це такий собі «зріз породи»: дванадцять оповідань Орбітовського скомпоновані хронологічно, від ранніх до свіжих. Те, що на титул винесено оповідання уже зрілого автора, – природно, воно має маркувати його особисту творчу еволюцію. І це достолиха показово, бо оповідання це – якраз про пастки і прокляття поступового прогресо-розвитку людства (і людяності: у скептика Орібтовського ці дві категорії чомусь дуже романтично стоять поруч).

Дім-сховок «Беладонна», п’ять поверхів, шановане товариство. В будинку живе подружжя – він б’є її смертним боєм, вона спить з усіма підряд йому на зло. Тут же є бабця і онук: баба – колишня суддя-сталіністка, яка засудила до смерті чимало людей, єдиний, кого стара любить, є її онук; онук на зло старій зробився наркоманом і повільно помирає на її очах. Ще до них – старіючий гомосексуал, який відчайдушно прагне знайти собі пару серед тих, серед ких і шукати не варто. Тому таскає собі в кімнату жиголо і влаштовує оргії всім на зло. Тугодум Янек ще, який тут все охороняє і робить за всіх фізичну працю. Ще хтось. Підранки, емоційні каліки, втікачі.

Недавно в домі скоїли самогубство: один викинувся з вікна. І от тепер щоденно тіло того, хто розбився, здіймається все вище над землею, будинок вростає в землю, трансформується і руйнується, час іде назад. Минає початок ХХ століття, відбувається середина 1860-х, і далі все глибше і глибше, до первісних спільнот і все далі. Що коїться, не розуміє ніхто, але всім байдуже. Адже щоранку пам’ятає події попереднього дня тут тільки одна людина – репортер, до речі.

Чотири фактори еволюції пам’ятаєте? Спадковість-мінливість, боротьба за виживання, природний відбір, ізоляція. В тому будинку один у одного щось позичають – речі, емоцій, досвіди. В тому будинку один одного нищать – фізично і емоційно. В тому будинку виживають ті, хто встиг адаптуватися до швидких змін. Той будинок – ідеальний простір ізоляції. 

Орбітовський ладнає над своїми героями експеримент в дусі дарвінізму. Тільки про еволюцію тут мова не йде. Деградувати героям Орбітовського не те що природніше, просто легше; до того ж жах як складно визначити точку, з якої міркувати про прогрес.

Теорія деградації (інволюції, точніше), про неї років вісімдесят чутно не було. Але ж і в оповіданні цьому час іде навспак, чому б не відновити поховані під тим часом теорії? Тільки не на мавп, звісно, перетворяться, герої Орбітовського. Великий Вибух, одноклітинні виповзли з води – краще б звісно навпаки. Ні, це не та історія. Тут еволюційна, даруйте, деградаційна теорія обслуговує Міф Сотворіння на радість креаціоністам. Фінал очевидний (єдиний раз в книжці) наскільки, наскільки очевидна назва (а вона таки промовиста) і наскільки явно читаються розкидані по твору алюзії на «Втрачений рай» Мільтона. Небораки Орбітовського заселять новий рай, отже, в якому той, хто пам’ятає, – той спокушає непотрібним-для-щастя знанням: і важка п’ята безпам’ятних швиденько розчавить гада.

Беладонна тут – не отруйна рослина, а «красива жінка». Красива жінка в сюжеті тільки одна. Як одна умова існування в прихистку: тут не може, ніколи не може бути дітей; вагітні – на вихід чи на аборт. Цій безплідній красуні доведеться стати новою Євою. Так, ця Єва ніколи не матиме життєздатних дітей. «Хай би хто відповідав за конструкцію Беладонни, справу він просрав».

Каміння старіє по-різному. Так нам повідомить епіграф до «Голови змія». Каміння має, здається, більше вибору за людину (і людство – все ще синоніми тут). Ми приречені на повтори і самоповтори, на серії і відтворення. Копії копій за відсутності оригіналів, яким розчавили мозок в Раю. Між іншим, саме це і може зробити нас щасливими. Принаймні в світі симулякрів Орбітовського («симулякри» тут не задля краси: Орбітовський – професійний філософ, за кожною його байкою постає глибокий і іронічний аналіз якоїсь філософської концепції). Другий епіграф до оповідання взятий із твору під назвою «Останній табір»: Орбітовський таки написав есхатологію людства (як назвати апокаліпсис, якщо він іде до початку, а не до кінця?); і робіть тепер із тим, що хочете. Все одно нічого не зміниться від ваших дій.

Фатум, передбачення, доля – його теми, він тут відчуває себе вільно і впевнено. На відміну від своїх героїв. В інтерв’ю Орбітовського часто питають: «Ваші герої мають дрібні і прості бажання. Чому б вам їх не виконати і не заселити всій світ щасливими людьми?». Він дає різні відповіді на те, але всі вони зводяться до інтенції: «Бо не хочу». От не розуміють ті, хто питає, очевидного: в світ Орбітовського всі і так щасливі. Бо невільні бути нещасними.

Наприклад, «Автострада» (шедевральний текст). Колись четверо підлітків мали пригоду. Прогулянка місцевим лісом закінчилася тим, що малята побачили рух автоколони там, де і дороги не має бути. Що треба робити? Напроситися попутниками в ті авто, ясно. Хто повернуся з тієї мандрівки, втратив розум. Але той, хто нам цю історію розказує, зберіг здоровий ґлузд (або ні). Він уже нині дорослий, повернувся до материного дому по смерті матері наводити лад у спадку. І визнав: тоді йому показали майбутнє, до якого він не був готовим, бо воно було (довга пауза) щасливим. Наразі він готовий і іде до автостради. Позаду залишається зруйнований батьківський дім.

Руїни в прозі Орбітовського – часті гості, це не так артефакти, як знаки зачаровування. Зачаровування, саме так, не розчарування. Неначе він свій світ будує, щоб збудоване красиво помирало. Але ту красу треба уміти побачити, вона триває тільки мить і то у минулому. Та зрештою, він пише про спальні райони, так, про типові спальники. І де та краса тут, скажіть? В минулому, в часи його поцуватої молодості. А коли щось поцувато, то як же ти його інакше назвеш?

Орбітовський народився 1977-го, і він пише чи не виключно про свою генерацію. Юність його героїв-хлопців припадає на початок «дикого капіталізму» у Польщі. Отже, вони всі народжені наприкінці 1970-х. Субкультура спальних районів, брутальна образна мова є свідомим ходом: він пише про те, що знає, і це надає його прозі потужний соціальний вимір. Але більше: він відмовляється писати про те, що знати не може. Він відверто говорить: розірвався ланцюг часів, розрив між його генерацією і генерацією батьків глибокий і нездоланий. «Хороша родина – це така, в якій ніхто не придурюється, а тому ми сиділи насуплені».

Перше «вільне» покоління знало бідність і соціальні катаклізми, воно училося по-звірячому виживати. Теж фатум? Теж вирок? Ні, герої Орбітовського самі псують собі життя. Він їх не жаліє і не любить – вони самі винуваті в тому, якими є. І зовсім не випадково чи не кожному творі «Голови змія» буде сюжет із продажу душі дияволу (з розкішними відсилками до легенд про пана Твардовського). Договір з нечистими уклали раз і назавжди. І тут цікавинка: в одному оповіданні на цей сюжет героя звати Тимоном. Це афінський Тимон-мізантроп, який страждає, бо не вірить іншим людям, бо не довіряє собі, позаяк є людиною. До речі, в головному тут творі про угоду з дияволом, оповіданні «Ангелус», героя звати Валешек: волох – це кастрований баран. Коли довіри до людей немає, а є довіра до химер, яке не принесе жодного плоду, тоді і стається проза Лукаша Орбітовського.

«Кінець доби імператорів», це оповідання завершує книжку. І воно виняткове тут, бо розповідає про батька, про його покоління. Історія подружньої зради. Мати іде до іншого чоловіка (учителя, який викладає в школі сина), батько навісніє, бере сина за помічника і намагається повернути зрадницю у родину. Методи прекрасні до неможливості: чоловіки з того трикутника виявляються чаклунами і раз-по-раз застосовують магію там, де уже б час почати діяти сімейному кодексу. Малий спостерігає. На його очах минає епоха велетнів, даруйте, доба імператорів. Його родинна історія стає Історією, а історія в світі Орбітовського – це культурний код не згірший за великі філософські наративи. Коли він хоче означити час, то пише щось таке «за ґерика» чи «під час страйків на коробельнях» (в книжці є коментарі, і вони тут доречні дуже). Його химерні апокаліпсисі міцно і дуже просто вписані в польську історію.

Чудернацьке оповідання, дражливе, провокаційне, чуже в цій книжці настільки, бо без нього книжки просто не було б (вибачте за парадокс, але ніяк інакше це не скажеш). Назва «Вірменин Попіль», уже вона б’є під дих. Попіль – це полянин, від якого походить перша королівська польська династія. А Вірменин, син Арменія (так точніше), є героєм «Держави» Платона, з якої цей правитель примандрував до поеми Словацького «Король-дух». Орбітовський міркуватиме про природу влади, це уже зрозуміло. І на такому тлі – абсолютно безумний не так кафкіанський, як ломброзівський сюжет.

1939 рік, Польща уже окупована. До місцевості, де живе головний герой – сільський підліток – війна доходить окремими «вибуховими хвилями». Одного дня він знаходить польського військового. Офіцер поранений, і хлопець приводить його додому, щоб вилікувати. Чоловік називається Попілем, згодом він буде Болеславом, потім Владиславом (все королі теж). Він є чудотворцем і візіонером, здатен лікувати і оживлювати накладанням рук. Страшенний харизматик, як і всі психопати. Скоро у нього з’являється коханка, моцна дівка на ім’я Ванда, яка від своєї колежанки з «Венери в хутрах» позичила не тільки ім’я, а й патологічну схильність до садизму. Між тим Попіль збирає навколо себе групу відморозків, нарікає їх партизанською боївкою і благословляє на боротьбу за Польщу (в яких буде гинути переважно місцеве населення)… Якщо ви гадаєте, що тема визвольної боротьби у Польщі – менш «свята корова», ніж у нас, то ви помиляєтеся. Орбітовський ризикує і знає це.

Реальне історичне зло стає матеріалом для хорор-слешеру. Це не хуліганство (але й не без того, ясно). Це подвоєння жаху. Тільки от який момент: література знає гротеск як прекрасний психотерапевтичний прийом – розігріти болючу ранку до максимуму, що вибухнула нарешті гноєм і настало полегшення. Жах Орбітовського терапевтичний: будьте спокійні, не нервуйте і не метушіться, все уже сталося, навіть якщо цього поки що не було.

Польський Стівен Кінг? Скажуть ще! Знайшли-от з ким порівняти.

Переклад Сергія Легези. Київ: Видавництво Жупанського, 2019. 480 с.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter