ГоловнаКультура

Харків-Сад: відкриття міста через пошук локацій для бієнале молодого мистецтва

Від редактора: 17 вересня в Харкові почнеться Друга Бієнале молодого мистецтва, величезна подія, один із маркерів того, як Міністерство культури після Майдану намагалось бути більш відкритим і тримати руку на пульсі актуального мистецтва і культури.

Бієнале – результат підняття із запилених полиць положення "Про конкурс-фестиваль творчої молоді "Бієнале сучасного мистецтва", який має проводитись що два роки в різних містах України. Перша бієнале відбулась в київському Мистецькому Арсеналі, і його кураторками стали Марія Ланько, Єлизавета Герман та Катерина Філюк. Минулого року Мінкульт передав другу бієнале у Харків. Чи відбудеться третя бієнале молодого мистецтва, з огляду на об'єднання міністерств і зміну культурних політик, сказати важко.

Сьогодні ми публікуємо два тексти про Бієнале в Харкові. Стаття нижче написана PR-директоркою бієнале і нашою авторкою Іванною Скибою-Якубовою – про те, як організатори шукали локації, та з якими складнощами зіткнулись. 

Другий текст – авторства (вже колишнього) профільного заступника міністра культури Юрія Рибачука – про те, чому для Мінкульту бієнале важлива як проєкт. В ньому також містяться відповіді на формальні питання з приводу підготовки бієнале. 

Вісім місяців ми шукали у Харкові місце, яке стане основним майданчиком другої національної Бієнале молодого мистецтва

Першу бієнале, що відбулася в Києві в 2017 році за назвою “Фестиваль молодих українських художників”, приймали дві з найпотужніших мистецьких інституцій країни – Мистецький Арсенал та НАМУ, в одному лише Арсеналі виставка зайняла понад 4500 м2 площі. У Харкові ж приймаючою інституцією стала Муніципальна галерея (далі – МГ) – інституція для міста знакова, але за жодними масштабами з Арсеналом не співмірна. Основна її виставкова зала – 100 м2, АРТпідвал – ще 140, людей у штаті – аж п’ятеро, враховуючи прибиральницю.

Те, що Міністерство культури заснувало (і продовжило!) проект саме в царині сучасного мистецтва, варте згадки в історії нашого культурного розвитку. Проте, в захопленні від ідеї передати проект далі в регіони, підтримуючи культурну децентралізацію (що саме по собі круто), воно, здається, не дуже зважало на різницю в потужностях приймаючих інституцій Києва й Харкова.

Передаючи проект у Харків, Міністерство культури давало Муніципальній галереї таку собі сокиру й пропонувало зварити з неї кашу. Потрібно було зібрати команду, фінансування і, чи не найголовніше, знайти, а краще створити майданчик. З огляду на кількість проектів та логіку їх експонування, його площа мала бути не меншою за 2500м2.

Харківський (і чи лише харківський?) парадокс: у центрі міста потроху занепадають будівлі (в тому числі – історичні) з десятками тисяч вільних квадратних метрів, водночас культурні проекти й соціальні ініціативи толком не мають місця для розвитку. 

Сьогодні карта Бієнале нараховує 16 локацій. Багато з них приймають мистецькі проекти чи не вперше: наприклад, Держпром, університетські Ботсад та Обсерваторія. Певною мірою цю розгалуженість підштовхнула обрана кураторами тема: “Здається, я заходжу в наш сад”. Тож і сама карта стала метафорою ботанічного саду, зі спробою поселити поруч рослини, які в живій природі не зустрічаються.

Ключовими майданчиками, де розміститься експозиція основної, конкурсної, програми (45 проектів художників і художниць віком 16-35 років) стануть центр сучасного мистецтва “ЄрміловЦентр” та другий і третій поверхи історичної будівлі готелю “Харків”, які не використовувались вже понад 10 років. 

Колись тут був найрозкішніший у Харкові ресторан з терасою, з якої відкривається вид на серце міста – конструктивістський комплекс площі Свободи. Зараз – пустка, часткова відсутність підлоги та вікон і фантастичний флер старого, багатошарового Харкова.

Бієнале відкриється вже 17 вересня. Художні проекти говоритимуть самі за себе, а ми поки що маємо час поговорити про те, як висадити мистецький сад, коли в міста нема свого Арсеналу.

Пошуки саду

Бієнале – подія національна. Та, передана в Харків, вона мала б говорити й про місто. Ми розуміли: від того, яке місце ми оберемо, впритул залежатиме враження, яке справить Харків.

Харківський ботанічний сад
Фото: Інна Роменська
Харківський ботанічний сад

Місце мало б резонувати з духом проекту, тож ми відкинули трійку великих майданчиків, відомих то місцем зібрання “тіньового уряду партії регіонів”, то маскульт-концертами чи торговельними виставками.

Бієнале видавалася нам суперприводом поборотися за створення нового культурного майданчика, якого Харкову так не вистачає, акумулювавши зусилля місцевих органів управління, бізнесу, культурних інституцій та експертів/ок.

Ми ставили собі питання: який Харків ми хочемо показати? Як пізніше ємко зазначить один із кураторської команди проекту, Борис Філоненко, “Нейтрального контексту не буде”.

Модерністський, конструктивістський (Третій, за Шевельовим) – а від того найменш провінційний, Харків яскравих 20-х і болючих 30-х, коли місто потужно й трагічно спробувало вирватися з пут провінційності, злитися з ритмом світового часу? 

(Забігаючи на рік уперед – зрештою, саме навколо конструктивістського комплексу Площі Свободи й сформувався один із двох кластерів Бієнале).

Купецький і фабричний – з арт-інтервенціями у ринки: від родинно-душевного Благовіщенського, Благбазу, до гігантської багатонаціональної імперії, названої іменем академіка-астронома Миколи Барабашова? (Ринок Барабашова – теж свого роду сад, якому багато років вдається уникати резонасних конфліктів на етнічному ґрунті.)

Як концепт “купецька” ідея не зрезонувала, але на довгий час спрямувала географію пошуків. 

Навколо Благбазу і Благовіщенського собору та з іншого від них боку Лопані скупчилися кілька порожніх або напівпорожніх великих будівель. Деякі з них виявилися у заставі в Національного або одного з приватних банків, в деяких кінцевий власник або невідомий, або не готовий до культурних проектів. 

Мріється, щоб цей район, який просто волає про джентрифікацію, все ж знайшов свого розумного девелопера. Поки ж нового власника дочекалась величезна історична будівля старого Млина на Харківській набережній. Мрії зробити в закинутому млині арт-центр ходили у культурній спільноті багато років, та ніхто не спромігся знайти інвестора. Тепер тут буде ІТ-парк з офісами й житлом. Культурна спільнота обурена тим, що новий власник безкарно обклав червоноцегляну пам’ятку архітектури білою фальшцеглою та почав прибудовувати впритул багатоповерхову будівлю, через що історичний ландшафт набережної суттєво змінився. Втім, логіка проекту, де поєднаються і житло, й офіси, і розважально-торговельні місця, і розчистка занедбаної набережної, і, ймовірно, місце для культурних ініціатив, – видається правильною.

Старий Млин
Фото: weloveua.com
Старий Млин

Повертаючися до кодів міста: Харків як транспортний вузол, форпост на межі? Можна було б метафорично “узяти залізничні станції та телефон/телеграф”. Використати порожні зали зліва від головного холу Південного вокзалу, чи й саму головну залу в будівлі сталінського ампіру, з фресками на всю напівсферу стелі. Відкрити глядачеві елегантну будівлю Головпоштамту на привокзальній площі, збудовану у 1927-29 роках у тому ж таки базовому для прочитання харківського коду стилі конструктивізму.

Можна було б кинути виклик карнавалу таксистів і безпритульних, які вже багато років стікаються в мережу наливайок “У Галины, Леди Мира”, і дати інший код у точці входу у місто. Транспортно зручно – поруч станція метро, і зупинка трамваю.

Перемовини з Головпоштамтом наштовхнулися на те, що це напіврежимний об’єкт, сама ж місцина Вокзальної площі виштовхувала нас із себе привокзальним присмаком із непозбувною ноткою соняшникового лушпиння.

Іншим “транспортновузловим” варіантом був Аеропорт. Тут Бієнале зразу давала б уявлення про місто як про живе, вільне й відкрите. Далеке від міфології “best Ukrainian brides”, з якою так часто заграють рекламодавці на аеропортових промоплощинах. 

Та глядачеві треба аж дуже любити сучасне мистецтво, аби їхати на дальній край міста, куди не ходить метро. На транспортну ж проблему наштовхувались і спроби знайти локації в невикористовуваних цехах заводів (Харків індустріальний), або відкрити глядачеві нелюдської краси конструктивістську будівлю Палацу Залізничників.

Палац залізничників
Фото: Архівне фото
Палац залізничників

До речі про авіабізнес. Тетяна Гавриш, керуюча партнерка ILF, наших юридичних партнерів, якось розповіла: авіакомпанія, чий потенційний прихід у Харків вона супроводжує, останнім часом почала запитувати не лише традиційні цифри, але й список значимих культурних подій або місць. Про те саме запитують і німецькі компанії, з якими вона регулярно має справу як Почесна консулка Німеччини. Тож питання про те, чи є в Харкові великі культурні центри й мистецькі простори гарантовано стає питанням економічним – питанням інвестиційного клімату та привабливості для міжнародних компаній.

Сад, утрачений

Ідеєю, яка захопила нас на кілька місяців, була Теплиця.

Думку звести тимчасовий павільйон на головній площі, Свободи, першою виголосила Саша Нарижна, проректорка Харківської школи архітектури. Це була б можливість не просто створити простір, який відповідав би всім нашим потребам і уявленням про доступність, а запропонувати інший сценарій існування міського центру. 

Нині ж для мене ідеальним символом бездумного використання середмістя є дупа гігантського надувного дракона, що ніжно колихалася на площі прямо перед вікнами держобладміністрації під час котрогось зі свят. Сьогодні у несвяткові дні Площа є хаотичною парковкою та місцем щовечірнього автомобільного дрифту, а в святкові – малоестетичним ярмарком шаурми, наливайок та, в кращому випадку, – ковзанки. 

Павільйон сучасного мистецтва, спроектований Олегом Дроздовим, був би справжнім розривом шаблону – люди, звиклі йти на Площу по досить прості розваги, так чи інакше б заходили в цю споруду. Та й інформаційний привід був би не згірше тимчасових павільйонів галереї Серпентайн. 

Проект міні-павільйону на площі Свободи
Фото: drozdov-partners.com
Проект міні-павільйону на площі Свободи

Ця ж ідея прийшла і з іншої сторони. “Локацією фестивалю може бути накрита захисною конструкцією ділянка Площі Свободи у Харкові — своєрідна теплиця. Це дозволить тимчасово пересунути центр мистецького світу з підвалів і напівпідвалів у центр міста” – писав Борис Філоненко (сьогодні – один зі співкураторів Бієнале) у своїй переможній заявці на кураторський опен-кол.

Попередня вартість проекту (з урахуванням, що конструкцію можна було б розібрати і перезібрати за потреби деінде), за підрахунками бюро Drozdov&Partners, складала під 10 млн грн і була визнана міськими й обласними чиновниками завеликою. Може і справді дивно витрачати такі кошти на тимчасову конструкцію, з іншого – понад 15 млн грн пішло цьогоріч на новорічне свято на тій-таки Площі, зокрема, 2 млн грн – на ялинку. А декоративний фонтан у нововідкритому саду Шевченка, що замінить будиночок із чорними лебедями, коштуватиме 51,5 млн. грн.

Пізніше Олег Дроздов придумав ще одну круту штуку: мініпавільйон, що інформаційно об’єднував би локації Бієнале. Внизу мав би бути інфоцентр та лекторій, а вище – вище мала бути оглядова вежа. І стояти ця конструкція мала на місці знесеного у 2014 році пам’ятника Леніну. Уявіть: там, де бовванів істукан, з’являєшся ти, Людина, і дивишся на своє – відвойоване – місто.

Та вартість цього проекту, через складність конструкції, не суттєво відрізнялася від вартості великого павільйону.

Здається, ми заходимо в наш сад

Наприкінці восьмого місяця пошуків відбувається диво.

“Слухайте, – говорить Микола Коломієць, куратор дитячої програми, – а я колись фотосесію робив на другому поверсі готелю “Харків”. Там жіночка сиділа, я з нею домовився, вона шторку відкрила – а там фантастика!”

Так, з відкривання шторки, починається наша подорож готелем “Харків”: у далину 30-х років, у глибину харківських парадоксів. 

Фото: Борис Филоненко

Ми з Вікторією Бронзою, виконавчою директоркою Бієнале, заходимо в офіс Олександра Давтяна. У різних місцях коридорів, на підлозі, притулені до стіни, стоять живописні полотна з його колекції – певно, їм ще шукають місце. 

Ми заходимо в залу, де колись був один із найрозкішніших ресторанів Харкова. Я згадую фразу з кураторського концепту: “... це не руїна навкруги. Здається, я заходжу в наш сад”.

У центрі зали – фантасмагорична інсталяція з купи старих матраців, я підсвідомо шукаю внизу горошину. Під дальною стіною – чиясь канапа і дерев’яний трон, що виявляється конструкцією для чистки взуття. Згори час від часу сипляться шматочки штукатурки.

Ми ніби летимо з машиною часу, в якій все змішалося. Стіни середини 30-х, повоєнні ліфтові кабіни, вітражі певно 80-х, ліпнина – елементи сталінського ампіру, котрі Яновицький змушений був додати після війни, у період офіційного переслідування конструктивізму і загалом модернізму. Не можу позбутися думки про те, що відчував Григорій Олександрович, коли йому довелося “прикрашати” своє найкраще творіння (медаль Паризької виставки 1937 року) на поталу тогочасним владним смакам. 

Симптоматично, що сьогодні будівля теж страждає від міських смаків. Олексій Петров, архітектор київського бюро “ФОРМА”, що працює з нашим проектом, згодом зізнається: в перші приїзди в місто цю будівлю (що займає добру третину Площі Свободи уздовж) навіть не помічав. Каже – певно, через комерціалізацію фасаду: величезні рекламні розтяжки, екрани, де все зливається в візуальний і звуковий шум.

Фото: з приватної колекції RAV

На третьому поверсі одночасно видно залишки жахливих фотошпалер кінця 90-х, кітчевої поствоєнної ліпнини і, на простріл, вдалині, досконалі конструктивістські лінії Держпрому і добряче попсутого плиткою та все ж потужного корпусу Університету ім. Каразіна. Одночасно бачу зелений будівельний паркан уздовж саду Шевченка, потворного спрута, що обплітає все місто, стискаючи в лабіринті щупалець. Стихійну парковку на Площі, що пишається одним із найбільших у світі розмірів, сліди щовечірнього автомобільного дрифту. Паззл міста складається. Я ще не знаю, що скажуть куратори, але я вже зайшла у свій сад.

Власник говорить, що якраз починає ремонт – так, щоб зберегти всі історичні деталі. Що якщо протягом березня не підпише договір з потенційним орендодавцем, дасть підготоване приміщення нам – за сплату комунальних платежів.

Через кілька місяців різних перетурбацій ми опиняємося в сюжеті з поганих комедій:

До відкриття Бієнале два місяці. Троє художників-майстрів із ГО “Посольство художників” оббивають штукатурку, ґрунтують стелю й вивозять сміття. На половині приміщення третього поверху немає підлоги, на другому в підлозі зяє діра і немає половини вікон.

Тим часом куратори вже склали наратив виставки, який потребує обох поверхів, архітектори придумали маршрут так, щоб людина зайшла з двору, пройшла третій поверх, спустилась на другий (для цього у стіні довелося бити пройом) і, вийшовши з іншого боку, на площу Свободи, пішла далі – в Держпром та центр сучасного мистецтва “ЄрміловЦентр”, другу з ключових локацій Бієнале.

Справжній ремонт робитиме вже майбутній орендар, за пільги в орендних умовах. Наша ж задача – зробити цей простір безпечним. Forma Architectural Studio творить маленькі дива, вигадуючи рішення, які зроблять простір безпечним і придатним до експозиції. Ми творимо маленькі дива, шукаючи гроші на поточні роботи. 

Сад, розгалужений

Готель “Харків” – найскладніша, та не єдина з наших локацій. Нагадаю, їх сьогодні 16, і вони логічно об’єднані у два кластери: один – навколо конструктивістського комплексу площі Свободи, другий – у непроявленому та все ж існуючому “музейному кварталі”.

Не обтяжуватиму глядача деталями про всі, та на свій суб’єктивний смак виберу кілька фрагментів. Пройдімося.

Госпром
Фото: взято с соц.сетей Владимира Бысова
Госпром

З отелю “Харків” потрапляємо у Держпром – одну з найвизначніших світових пам’яток архітектури конструктивізму, минулого року нарешті занесену в Попередній список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тут розміститься один із проектів основної програми (художників Вікторії Дорр і Томаша Гажлінскі) й лекторій. Тут же відбудеться й офіційна “церемонія відкриття” Бієнале.

Ідею розшукати вільні простори у нетрях Держпрому, чиє 90-річчя минулого року місто проспало, ми висловили вже під час презентації передачі Бієнале у Харків, у червні 2017. Тоді ж хтось із переможців першої бієнале, Фестивалю молодих українських художників, прикро скривився: “Госпром? Но ведь это старье!” 

Рік по тому я ділюся болісним мені епізодом про “старье” з архітекторами бюро “ФОРМА”. Льоша Петров запитує – якого віку були художники: мовляв, для людей до 25 конструктивістська спадщина нічого не важить, у них немає на те освіти. Іра Мірошникова спалахує: “Не потрібна спеціальна освіта, аби оцінити щось настільки довершене!” Але погоджується: у масовій свідомості є канон – “споруда не жовта, не рожева, без вензелів і хрестів – можна зносити!” 

На щастя, знести Держпром не вдалося навіть німцям у Другу Світову. Війну в ньому переживали мавпи, що втекли з розбомбленого зоопарку; зараз там живуть кажани, яких постійно рятують волонтери Kharkiv Bat Group; тут же гніздиться філія Суспільного, UA: Харків.

Думаю, публічний аудит просторів Держпрому міг би стати початком для ще кількох хороших проектів, які шукають собі житло. 

Далі, в будівлі головного корпусу Харківського національного університету імені Каразіна, – центр сучасного мистецтва “ЄрміловЦентр” (ЄЦ). Це місце добре знане не лише харківському глядачеві. Хтось пригадає скандальну ретроспективу Боба Михайлова, яку проводила в ЄЦ Муніципальна галерея; хтось – минулорічні хайпові “Предмети” Bob Basset з Гамлетом; хтось – феєричний і надважливий проект Вірляни Ткач “Лесь Курбас у Харкові”; хтось – інше улюблене. Це місце, на противагу іншим нашим локаціям, практично позбавлене контексту; воно, за словами Бориса Філоненка, претендує на нейтральність і ніби створює вакуум навколо художніх робіт, приймаючи абсолютно різні висловлювання.

Виставка Галіціякульту в ЄрміловЦентрі
Фото: Дарья Бадьёр
Виставка Галіціякульту в ЄрміловЦентрі

Зліва від університету – малопомітний вхід до університетської ж Обсерваторії, НДІ астрономії ХНУ ім. Каразіна, що існує (спочатку як астрономічний кабінет) з 1808 року. Її подвір’я впритул прилягає до саду Шевченка і саме ніби є садом – тишею в міському галасі, де людина може знову опинитися віч-на-віч із собою.

Фото: Надано організаторами бієнале

Для мене включення обсерваторії в орбіту чи то карту Бієнале є свого роду трибьютом Миколі Павловичу Барабашову, видатному астрономові, ректорові Університету в два останні повоєнні роки, про котрого мої студенти в різні часи припускали, що він чи то “директор ринку”, чи то “міністр торгівлі”. Трибьютом харківській фундаментальній науці в цілому.

Нинішній директор НДІ, доктор Вадим Кайдаш, переконаний: принципової різниці між науковцями й митцями – немає, бо й ті, й інші осмислюють найдивовижніші об’єкти Всесвіту, вирішують нестандартні задачі так, як ніхто до них не вирішував. Говорить – “Єднання творчих людей врятує нашу планету від деградації”. 

Поки співробітники НДІ астрономії займаються питаннями чорних дір та астероїдної загрози (обіцяють: апокаліпсис поки що не запланований), ми плануємо розмістити на його подвір’ї один з об’єктів основної програми, художника Андрія Хіра.

Так само частиною колишнього університетського саду (нині – саду Шевченка) є Ботсад харківського національного університету. У його відкритій частині з’явиться об’єкт із основної програми, малі архітектурні форми Віталія Кохана, а на вході в теплиці – графіка Павла Макова. У нашій розмові Павло Миколайович зізнається, що в його роботах сад почав потроху зливатися з містом. Мені здається, це дуже співзвучно і нашій бієнальній історії.

Харківський ботсад
Фото: Інна Роменська
Харківський ботсад

Маков не зразу погоджується виставлятися в Ботсаду. Говорить: там і так усе – мистецтво. Згадує, як Ботсад виглядав років 20 тому – “все розбите, в теплицях мінус 11…”, каже, що нинішній директор, Олександр Альохін, просто здійснив диво, порятувавши цей сад.

Говорячи з Максом Розенфельдом, істориком міста, переконуюся: карту ми сформували правильно. Макс, який облазив найдивніші шпарини міста, зізнається: в Ботсаду досі не був. Говорить – значить, це круте місто, якщо воно все ще здатне подивувати, бо якщо всі дива скінчилися – давайте вже інше місто, це вже не цікаве. І значить, крутий проект, якщо він дає тобі способи це місто відкривати. 

У тому ж конструктивістському комплексі, в житловій забудові, – маленька приватна галерея ComeIn, у якій виставляються одні з найцікавіших у місті проектів. Зараз там провадить свої виставки новостворюваний музей харківської школи фотографії, а під час Бієнале тут можна буде побачити “Дезеленізацію” проекту ДЕ НЕ ДЕ. Круто, коли інституції самі пропонують допомогу і стають частиною команди.

Так само самі зголосилися долучитися до проекту люди з Історичного музею. Одна з його співробітниць учиться в нашій Школі медіаторів (люди, котрі працюватимуть у виставкових просторах) і в якийсь момент прийшла зі словами “Я не знаю, що саме у нас може бути, але ми хочемо долучитися”. Зрештою, тут ми покажемо [Балкончік] Олексія Бикова.

Свої осінні відпустки частково відмінили наші подруги з ЛітМузею. Не по “велінню згори”, а бо – “До Бієнале треба бути долученими”. ЛітМузей важливий для нас як одне з осердь харківського саду. Музей базується на колекції 20-30-х років, надважливій для розуміння міста і нас самих. У ЛітМузею є власний сад. Коли тут нарешті здійснять реконструкцію – за проектом того ж Олега Дроздова – сад видозміниться, частково поступиться місцем експозиційному простору. Але – лишиться місцем, куди можуть просто приходити люди з вулиці, осердям складних дискусій і просто розмов. 

Перформанс в Літературному музеї
Фото: Надано організаторами бієнале
Перформанс в Літературному музеї

Логічно, що саме він прийме проект Алевтини Кахідзе, адже як і художниця, музей прагне до партисипативних, учасницьких практик – до розмови з глядачем, а не одностороннього наративу.

Нам дуже важливо, що до нас доєднався і Художній музей, стосунки якого з сучасним мистецтвом не можна назвати легкими. Нам цікаво побачити виставку Стаса Волязловського в Муніципальній галереї, приймаючій інституції Бієнале, – ми певні, що до того часу всі питання навколо колекції Стаса будуть цивілізовано вирішені. Нам цікаво попрацювати з бутиком Aromateque, де можна побачити роботи Андрія Сагайдаковського. А ще – зі Схід Opera, де ще до відкриття відбудеться перфоманс Ярини Шумської. Нам цікаво буде простежити, як сприймуть появу проекту Queer Garden навколишні мешканці – це буде справжня “садова” локація нашої Бієнале (місце якої іще не визначене).

Нарешті, ми безкінечно вдячні кожній інституції і локації, які приймають Дитячу програму: це Hudprom Loft – виставковий простір у Худпромі, де студенти й студентки можуть вперше вийти на суд глядача; це художні студії Aza Nizi Maza й D16 artlab, де працюють неймовірні діти з фантастичними викладачами; це партнери дитячої програми, які дозволили нам скористатися своїм орендованим простором у напівпідвальному приміщенні Схід Opera

Усе це – мандрівка не лише для глядача. Це мандрівка й для нас самих. Ми взнали про місто багато чого такого, що допоможе нам працювати і з ним і далі. Адже суть Бієнале – не лише в тому, щоб одного разу дати голос молодим художникам і художницям. Вона – у змінах, які мають відбуватися в місті після її закінчення.

Не лише художник – садівник від культури. Ми, культурні менеджерки й менеджери, так само є садівницями й садівниками, чия задача – засівати насіння, поливати цей сад і стежити, щоб одні рослини не починали витісняти інші.

А сад – це процес. І якщо ми зупинимося, то засохнемо.

Іванна Скиба-Якубова, PR-менеджерка культурних проектів
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter