ГоловнаКультура

"Міністерство граничного щастя" Арундаті Рой. Уривок

«Міністерство граничного щастя» — другий роман індійської письменниці. Він побачив світ через двадцять років після успішного дебюту — книжки «Бог Дрібниць», що принесла їй Букерівську премію. Роману так само притаманна поетичність та глибинна краса мови, властива стилю Рой. Однак за духом він геть інакший, нелінійний і суперечливий. Адже цього разу авторка кинула своїх героїв у вир новітньої історії Індії, зокрема у прекрасні ліси штату Джамму і Кашміру, де вже багато років точиться гострий збройний конфлікт. Та й самі герої — представники розмаїтих каст, віросповідань та світоглядів (гіджри, або ж люди «третьої статі», бунтівна архітекторка, не зовсім чесний журналіст, агент спецслужб, кашмірський повстанець тощо) — говорять надто різними голосами, борються по різний бік барикад, але здобувають кілька хвилин тиші поряд із близькими, живими чи мертвими, як вищу нагороду. В мить, коли духи ледь-ледь відчиняють двері паралельних реальностей життя.

Фото: ВСЛ

9

Передчасна смерть панни Джебін Першої

Щойно сягнувши віку, коли вже можна на чомусь наполягати, вона уперто вимагала, щоб її називали «панною Джебін». То було єдине ім’я, на яке вона відгукувалася. Так її мали називати геть усі: батьки, дідусі з бабусями, сусіди. Вона виявилася аж надто, як на свій вік, відданою прихильницею фетиша «панни», який запанував у Кашмірській долині у перші роки повстання. Ні сіло ні впало всі сучасні, модні дівчата, особливо в містах, почали наполягати, щоб до них зверталися «панно». Панно Момін, панно Ґазало, панно Фаргано. Зрештою, то був лиш один із багатьох тогочасних фетишів. У ті затьмарені кров’ю роки люди з не надто зрозумілих причин набули якоїсь химерної схильності до фетишизму. Крім фетиша «панни», були ще фетиші «медсестри», «інструктора з фізичної підготовки» та «катання на роликових ковзанах». Тож на додачу до контрольно-пропускних пунктів, бункерів, зброї, гранат, протипіхотних мін, бронетранспортерів «Касспір», колючого дроту, солдатів, повстанців, контрповстанців, шпигунів, спеціальних агентів, подвійних агентів, потрійних агентів та валіз із готівкою від розквартированих обабіч кордону агенцій Долину заполонили ще й медсестри, інструктори з фізичної підготовки та любителі роликових ковзанів. І, звісно ж, панни.

Серед них і панна Джебін, яка до того, щоб стати медсестрою чи бодай покататися на роликових ковзанах, не дожила.

На Мазар-е-Шогадда, Цвинтарі мучеників, де її спочатку поховали, вигнутий аркою над головним входом напис із кутого заліза промовляв (двома мовами): «Ми віддали своє сьогодні заради вашого завтра». Нині той напис уже заржавів, зелена фарба зблякла, подекуди крізь дірочки поміж витонченими, каліграфічними літерами крихітними цятками пробивається світло. Проте, хоч і минуло вже чимало років, він усе ще там і зразком такого собі штивного мережива вимальовується на тлі сапфірового неба та засніжених, зубцюватих гір.

Усе ще там.

Панна Джебін до комітету, який вирішував, що саме написати над воротами, не належала. Хай там як, змоги опиратися його рішенню вона не мала. Аж так багато «сьогодні» для обміну на «завтра» назбирати панна Джебін не встигла, проте й алгебра безмежної справедливості ніколи ще не була такою нещадною. Тож попри те, що з нею з цього приводу ніхто не порадився, вона стала однією з наймолодших мучениць Руху. Поховали її поряд з матір’ю, беґум Аріфою Єсві. Мати з донькою загинули від однієї і тієї самої кулі. Вона влучила дівчинці у ліву скроню, пройшла навиліт і зупинилася лиш у серці її матері. На останній фотографії панни Джебін рана від тієї кулі скидалася на яскраву літню троянду, прилаштовану для краси просто над лівим вухом. Кілька пелюсток упало й на каффан, білий саван, у який її загорнули, перш ніж поховати.

Панну Джебін з матір’ю поховали разом із п’ятнадцятьма іншими жертвами; таким чином, загальна кількість загиблих у тій бійні склала сімнадцять осіб.

Мазар-е-Шогадда відкрили зовсім не задовго до їхнього похорону, проте вже тоді місця на ньому ставало дедалі менше. Втім, Інтізамія, сиріч оргкомітет, від самого початку повстання намагався не літати у хмарах і дивився на те, як розгортатимуться події, доволі реалістично. Розташування могил планували дуже ретельно, використовуючи наявну площу впорядковано і з максимальною ефективністю. Всі розуміли, як важливо хоронити тіла мучеників в одному призначеному для колективного поховання місці, а не залишати їх цілими тисячами лежати порозкиданими, птахам на поживу, у горах чи в лісах навколо армійських таборів та центрів для тортур, які повигулькували по цілій Долині, наче гриби після дощу. Коли розпочалися збройні сутички, організоване поховання своїх загиблих вже само по собі перетворилося для звичайних людей на чин спротиву.

Першим знайшов там вічний спочинок якийсь ґумнаам шагід, безіменний мученик; домовину з його тілом принесли опівночі. Поховали його у присутності жменьки людей з усіма почестями та дотримуючись усіх належних обрядів на цвинтарі, який, по суті, цвинтарем ще й не був. Та наступного ранку, коли на свіжій могилі запалили свічки і розсипали свіжі трояндові пелюстки, а свіжі молитви підносилися вже у присутності тисяч людей, які зібралися там, почувши оголошення після п’ятничної молитви в мечетях, Комітет заходився відгороджувати чималий, завбільшки з невелику луку клапоть землі. Через кілька днів там уже стояла табличка з написом: Мазар-е-Шогадда.

Розійшлася чутка, що насправді тієї ночі у тому місці поховали не труп неідентифікованого мученика — труп-засновник, — а порожній речовий мішок. Через багато років цю історію почув один молодий санґ-бааз, метальник каменів, який належав уже до нового покоління борців за свободу; він розхвилювався і взявся розпитувати (гаданого) натхненника цього (гаданого) задуму: «Jenaab, jenaab, але ж це не означає, що наш tehreek, наш Рух, заснований на брехні?». (Гадана) відповідь припорошеного вже сивиною натхненника звучала так: «От у цьому й клопіт з вами, молодими-зеленими: ви жоднісінького уявлення не маєте, як воювати на війні».

Багато хто вважав, звісно, що чутка про мішок-мученик була лиш однією з тих незліченних чуток, які вигадували і розпускали у відповідному підрозділі армійської штаб-квартири, розташованої у Бадамі-Бадг, неподалік від Срінаґара, ще одним підступним прийомом, за допомогою якого окупаційні сили намагалися підірвати tehreek і позбавити людей упевненості, посіяти серед них підозри і сумніви у самих собі.

Ходила чутка, що у згаданій штаб-квартирі і справді існує «підрозділ чуток», яким керує офіцер у ранзі майора. Ще одна чутка твердила, що солдати грізного батальйону з Наґаленду (штату на сході, який і сам зазнав окупації), легендарні пожирачі свиней і собак, іноді не відмовляли собі в задоволенні поласувати й людським м’ясом — особливо «підстаркуватим», додавали ті, хто на цьому знався. Згідно з іншою чуткою, той, хто привезе (комусь там кудись там) здорову сову вагою не менше трьох кілограмів (місцеві сови, навіть вгодовані, важили не більше півтора кілограма), отримає приз у розмірі мільйона рупій. Люди кинулися ловити яструбів, соколів, невеликих сов, взагалі всіляких хижих птахів і відгодовувати їх щурами, рисом та родзинками, фарширувати стероїдами і раз по раз, чи не щогодини, зважувати, хоч і не знали напевне, куди з ними потім їхати. Це — також справа рук армії, казали циніки, бо військові, мовляв, завжди вишукують різні способи задурити легковірним людям голови якимсь порожнім заняттям, щоб мати з ними потім менше клопоту. Долиною ширилися чутки і контрчутки. Були чутки, які могли б бути правдою, була й правда, яка ліпше б залишалася чуткою. Наприклад, армійською комісією, що мала опікуватися дотриманням прав людини, багато років керував підполковник Сталін — дружелюбний хлопець з Керали, син старого комуніста, і це була правда. Подейкували, що саме йому належала ідея створити «Мускаан» (мовою урду — «посмішка») — мережу військових осередків «доброї волі» для реабілітації удів, напівудів, сиріт і напівсиріт. Розлючені люди, які власне армію звинувачували у зростанні чисельності сиріт і вдів, сиротинці та швацькі центри «доброї волі» регулярно спалювали. Втім, їх незмінно відбудовували, і щоразу вони ставали більшими, кращими, шикарнішими та приязнішими.

Фото: ВСЛ

Що стосується Цвинтаря мучеників, то хоч питання про те, що лежало у першій могилі — мішок чи мертве тіло, — і прозвучало, та жодних практичних наслідків це не мало. Значно істотнішим — і тривожнішим — виявилося усвідомлення того, що цей відносно недавно започаткований цвинтар стрімко заповнювали могили, де ховали цілковито реальні, справжні тіла.

Мучеництво пробиралося до Кашмірської долини через «лінію контролю», залитими місячним світлом гірськими перевалами, які залюднювали самі лиш солдати. Ніч за ніччю торувало вузькі, каменисті стежки, що тонкими нитками звивалися навколо блакитних крижаних бескидів і бігли навпростець широкими льодовиками та засніженими по пояс високогірними луками. Зморено чвалало повз молодих хлопців, яких постріляли просто у снігових заметах; їхні тіла творили химерні замерзлі картини, а з холодного нічного неба на них позирав безжальним оком блідий місяць та ще зірки, які висіли так низько, що, здавалося, простягни руку — і до них торкнешся.

Спустившись у Долину, старалося не підніматися високо над землею і ширилося горіховими гаями, шафрановими нивами, яблуневими, мигдалевими та вишневими садами, огортаючи їх вільготним туманом. І знай нашіптувало, вкладало слова війни у вуха лікарям та інженерам, студентам і робітникам, кравцям і теслям, ткачам і хліборобам, пастухам, кухарям і бардам. Ті уважно слухали, а тоді відкладали свої книжки та прилади, голки, долота, ґирлиґи, плуги, сікачі та смугасті костюми клоунів. Зупиняли ткацькі верстати, на яких творили найгарніші килими та найвишуканіші, найм’якші шалі, які коли-небудь бачив світ, і проводили зашкарублими, цікавими пальцями по гладеньких стволах «калашникових», що їх дозволяли торкнутися захожі чужинці. А тоді вирушали за цими новочасними щуроловами на гірські луки і лісові галявини, де вже чекали тренувальні табори. Тільки отримавши власні автомати, поклавши палець на спусковий гачок і відчувши, що подається він легко, напрочуд легко, тільки зваживши всі за і проти та дійшовши висновку, що все це таки чогось варте, — тільки тоді вони дозволяли гніву й ганьбі поневолення, якого зазнавали десятиліттями і століттями, пробігти тілом і перетворити кров у їхніх жилах на дим.

Той туман знай кружляв і кружляв, немов упиваючись можливістю морочити голову всім без розбору. Нашіптував щось на вухо гендлярам з чорного ринку, різного штибу фанатикам, зарізякам та дурисвітам. Ті й собі зосереджено прислухалися, а відтак переглядали свої плани. Пестили спритними пальцями холоднометалеві шишки своєї партії гранат, які роздавали наліво й направо, щедро, наче добірні шматки баранини на Ід аль-Адха. Убивства й усе нові та нові афери прикривали піднесеними словами про Аллаха й Азаді — Бога і Волю. А потім ушивалися геть, прихопивши всі свої гроші, майно та жінок.

Жінок, звісно ж.

Звісно ж, жінок.

Ось так і почалося повстання. Смерть була всюди. Смерть була всім. Кар’єрою. Прагненням. Мрією. Поезією. Любов’ю. Самою молодістю. Перетворилася, по суті, на ще один спосіб життя. Цвинтарі виростали у парках і на луках, біля річок та гірських потоків, на полях та лісових галявинах. Надгробки прокльовувалися з землі, ніби зуби з ясен у малих дітей. Кожне селище, кожна місцевість мусили мати свій цвинтар. А якщо не мали, то почувалися тамтешні люди якось незатишно: ще, не дай Боже, вважатимуть їх за колаборантів. У віддалених прикордонних районах поблизу «лінії контролю» змиритися як зі швидкістю й регулярністю появи мертвих тіл, так і зі станом деяких із них було дуже непросто. Тіла іноді доправляли в мішках, іноді — у невеликих поліетиленових пакетах: просто шматки плоті, трохи волосся і зубів. На ярличках, які пришпилювали до них інтенданти смерті, писало: «1 кг, 2,7 кг, 500 г». (Так, ще одна правда з тих, яким краще б насправді бути чутками.)

Відлітали туристи. Прилітали журналісти. Відлітали молодята, які проводили в Кашмірі медовий місяць. Прилітали солдати. Навколо поліційних відділків та армійських таборів юрмилися жінки, а в руках у них здіймався цілий ліс заяложених і розм’яклих від сліз фотографій з обтріпаними краями, завбільшки як на паспорт: Скажіть, будьте ласкаві, пане, ви хлопця мого ніде не бачили? А мого чоловіка? Мій брат вам до рук часом не потрапляв? Панове ж знай надували щоки, стовбурчили вуса, перебирали медалі й примружували око, приглядалися і прицінювалися, вираховуючи, чий розпач варто конвертувати у їдку надію (Я подивлюся, що можна зробити) і чого та надія кому коштуватиме (Заплатити? Накрити стіл? Переспати? Підігнати вантажівку горіхів?).

У тюрмах не було де яблуку впасти, робочі ж місця треба було шукати зі свічкою вдень. Гіди, закликальники, власники поні (і самі поні), коридорні, офіціанти, адміністратори готелів, витягачі сан, продавці дрібничок, квітникарі та озерні човнярі ставали дедалі біднішими і голоднішими.

І лише гробарі не мали спочинку. Знай працювали і працювали, працювали і працювали. Без жодної доплати за понаднормові години і роботу в нічну зміну.

На Мазар-е-Шогадда панну Джебін з матір’ю поховали поряд. На надгробку дружини Муса Єсві написав:

АРІФА ЄСВІ

12 вересня 1968 — 22 грудня 1995

Дружина Муси Єсві

А внизу додав такі рядки:

Ab wahan khaak udhaati hai khizaan,

Phool hi phool jahaan thay pehle.

Пісок несе тепер осінній вітер

Там, де росли колись самі лиш квіти.

Поряд, на надгробку панни Джебін, можна прочитати:

ПАННА ДЖЕБІН

2 січня 1992 — 22 грудня 1995

Люба донька Аріфи та Муси Єсві

А потім, у самому низу, дуже дрібними літерами, цвинтарний гравер на прохання Муси вивів слова, які багато кому видалися б зовсім не доречною епітафією для мучениці. Муса обрав для цього напису місце, яке — і він про це знав — взимку більш-менш ховатиметься під снігом, а решту року його затулятиме висока трава і дикі нарциси. Більш-менш. Писало там таке:

Akh daleela wann.

Yeth manz ne kahn balai aasi.

Noa aes sa kunni junglas manz roazaan.

Саме ці слова не раз казала йому панна Джебін, коли лежала ввечері біля нього на килимі, спираючись спиною на потріпаний оксамитовий підголівник (випраний, заштопаний, знову випраний), вбрана у свій феран (випраний, заштопаний, знову випраний) — крихітний, наче стебнований чохольчик для чайника (блакитний, відтінку ферозі, з помаранчево-рожевими візерунками пейслі, вигаптуваними на шиї і рукавах), у точнісінько такій самій позі, що й батько: ліва нога підігнута, права щиколотка — на лівому коліні, маленька дитяча долонька — у великій татовій. Akh daleela wann. Розкажи історію. І тут-таки починала історію сама, викрикуючи її у сумовиту, закуту в кайдани комендантської години ніч, а її нестримний захват виривався підстрибом аж за вікна і збурював цілу околицю. Yeth manz ne kahn balai aasi! Noa aes sa kunni junglas manz roazaan! Не було там ніякої чаклунки, і не жила вона в ніяких джунглях. Розкажи мені історію, але оці нісенітниці про чаклунку і про джунглі ми з неї викинемо, гаразд? Ти ж можеш розповісти мені справжню історію? […]

Переклад: Маслюх Андрій

Купити книжку.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter