ГоловнаКультура

Світлана Ославська. Місто цивілізацій

Видавництво «Човен» готує до друку книжку української репортажистки Світлани Ославської «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» — колекцію унікальних історій про Туреччину, якої ми не знаємо, але яка від того не є менш цікавою та вартою уваги.

Світлана Ославська написала книжку про іншу Туреччину – ту, що починається за межами курортів і традиційних туристичних напрямків. У цих репортажах ви зустрінете тих, хто не вписується в картину «правильних» турецьких громадян: християн, єзидів, сирійців, біженців, «терористів». Водночас ці тексти показують ширшу картину суспільного й політичного життя Туреччини останніх п’яти років. Є тут і перетини з Україною – сподівані й не дуже.

У вступному слові авторка зазначає: «Географічно ці репортажі – про Туреччину. Але фактично – про Близький Схід, який досі існує на території цієї країни. Його жителів розшарпують, з одного боку, потяг до західної культури, а з другого – власні традиції».

«Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» – одна з перших книжок «нового українського репортажу», тематично зорієнтована «назовні»: глибокий репортерський погляд на хитросплетіння турецької дійсності, чий драматизм та колорит не залишать байдужим жодного читача.

Презентація книжки відбудеться у вересні під час 26 Форуму видавців у Львові.

Пропонуємо читачам LB.ua фрагмент репортажу про турецьку Антак’ю – місто, яке залишається в історії унікальним прикладом толерантного співіснування трьох світових релігій та цивілізацій.

Фото: Видавництво "Човен"

На рекламі кальян-кафе — розіп’ятий Христос і напис: «Місто цивілізацій». В Антак’ї, вона ж колишня Антіохія, за легендою однієї з цих цивілізацій, послідовників Христа вперше назвали християнами. Найпопулярніший сюжет тутешніх сувенірних магнітів — три храми: мечеть, церква, синагога. Три релігії, три культури, три цивілізації. Це місто дбає про свій імідж толерантності.

Ці святині розташовані в центрі міста, але легко потрапити тільки до мечеті. Синагоги не знайти — надійно схована. Церковна брама замкнена навіть під час служби: захист від можливих нападів, як-не-як — це християнський острівець у мусульманському морі. На службу пускають тільки «своїх», а якщо ти чужий, то розповідай, будь ласка, хто і звідки. Мені вистачає сказати «Я — з України», — і охоронець відкриває браму. Поки мене обшуковують, встигає показати на своєму смартфоні селфі з Благовіщенським собором у Харкові.

Про Антак’ю один місцевий араб говорив так:

— Дивись на цю вулицю. Тут живе пан Антуан, він католик. А в сусідньому будинку — вдова, православна. І далі ще одна вдова. Їхніх чоловіків уже немає серед живих, а діти — в Німеччині. Та й Антуанові діти теж там. Далі живе мусульманин-суніт, дуже віруючий чоловік, двері в зелений помалював (зелений – колір ісламу – С.О.), скрізь написи з Корану. Поряд — алавіт, він не ходить до мечеті, алавіти мають свої закони. Ми час до часу зустрічаємося з ним, п’ємо раки. З ним і з Антуаном. Навпроти алавіта живе турок-атеїст. За ним — єврейська сім’я, дуже релігійна. Але від цього страждають лише їхні діти…

Ця історія — ніби метафора всього регіону між середземноморською Антак’єю та месопотамським Мардіном. Християнські монастирі та мечеті, вірменські церкви й алавітські святині, а ще алевітські святині, турецький націоналізм і курдський консерватизм, курдський же секуляризм, сотні тисяч біженців з Іраку та Сирії, — на цьому просторі від Середземного моря до річки Тигр сплелося все це і більше.

Немає, я підозрюю, тільки цього ідеального сусідства, яке змалював мій співрозмовник. А може, його видно тільки крізь каламутний розчин раки з водою у склянці. Хай там як, я подумки складаю список, чому «звичайному туристові» варто приїхати до Антіохії — Антак’ї — Хатаю. Наприклад, тому що тут:

  • у кафе на базарі, яке впізнаєте за старим деревом, готують справжній хумус;

  • легко повірити місцевим, які переконують, що жінки покривають голову тільки шапками, коли холодно (це не так, але майже);

  • є справжній хостел (це рідкість у регіоні), у якому можна снідати й вечеряти стиглими мандаринами, щойно із саду, і свіжим чаєм;

  • на вузькій вулиці старого міста, де всюдисущий запах вугілля, що його роздає бідним держава (аналог нашої передвиборчої гречки?), старша жінка обмине вас, підійде до маленької будівлі з круглим склепінням і тричі поцілує побілену стіну;

  • у садках ростуть усі можливі трави та цитрусові, і принагідно вам розкажуть про дерево yeni dunya, що означає «новий світ» і три рослини, які перші поклонилися Христові: оливкове дерево, лавр та дивний кущ хюмбелез, про який нічого не знає ґуґл;

  • розкажуть родинні історії про бабусю Фатіму та дідуся Ісу, який хотів взяти за жінку Мер’єм, але нічого не вийшло;

  • тут є села без мечетей, і одне з них — вірменське...

Як таке можливо, щоб у селах не було мечетей? Річ у тім, що область на морському узбережжі, центром якої є Антак’я, — це дім для релігійної групи алавітів (їх ще називають нусайрити). Це люди тієї ж віри, що і президент Сирії Башар аль-Асад. Регіон став частиною Туреччини найпізніше, 1939 року, а перед тим, у першій третині ХХ століття алавіти навіть намагалися створити тут свою незалежну державу. Вона трохи проіснувала під французьким мандатом (така собі турецька Галичина чи, радше, Закарпаття). Старші люди буденно спілкуються арабською.

Панорама Антак’ї
Фото: Світлана Ославська
Панорама Антак’ї

Алавіти шанують Алі, Мохамедового зятя, а замість мечетей вони мають власні святі місця. Усередині святині треба тричі обернутися навколо своєї осі. Якщо ви на авто — об’їдьте храм тричі по колу. Так ми й робимо, а Емра, мій провідник вулицями й рослинами Антак’ї, розповідає легенду про Мойсея і Хидира.

Коли Мойсей мандрував у пошуках місця, де сполучаються два моря, то зустрів Хидира. Попросив іти з ним та на час дороги стати його учнем. На що Хидир застеріг: «Тільки якщо в тебе вистачить терпіння. Головне — не запитуй мене ні про що, хоч яким неймовірним тобі видасться те, що я робитиму». Вони пішли разом. В одному селі Хидир полагодив розвалену стіну, а селяни навіть їсти не запропонували за цю роботу. У човні, в якому вони пливли далі, Хидир вибив дірку. І геть нечувана річ — убив хлопчика. Коли Хидир урешті погодився пояснити свої мотиви, його слова були такими: «Я полагодив стіну, бо під нею лежав скарб, що мали отримати двоє сиріт у тому селищі, коли досягнуть повноліття; так скарб надійно схований, поки вони не підростуть. Човен я зіпсував, щоб він не дістався злому правителеві, який відбирав у рибалок усе». Мойсей чекав на пояснення третього незрозумілого вчинку свого співмандрівника: убивства. «Батьки хлопчика були побожні та чесні люди. А цей малий виріс би і зганьбив їх. Тож я убив його, щоб Господь подарував їм іншу дитину, яка була б милосердніша й чистіша», — промовив Хидир. І додав: «Бачиш, Мойсею, лише Всемогутньому відомо все в цьому світі. А нам варто терпляче приймати, коли ми не розуміємо чиїхось вчинків».

Хидира ще називають Хизиром. Коли копіюю це ім’я арабською в ґуґлі й шукаю за зображеннями, бачу картинки зелені та городини. Аналог Хизира у християнстві — святий Юрій, Георгій.

Тепер мені зрозуміло, чому картинку зі святим Юрієм Емрах повісив у своєму садовому будинку. У цьому саду — весь супермаркет. Лимони, мандарини, апельсини. Памело, авокадо, ківі. Горіх, гарбуз. І трави: майоран, чебрець, меліса, орегано, фенхель. У його колекції є навіть насіння петрушки з України. Усе це росте вкупі, ніби нагадуючи, що треба культивувати імідж толерантності.

Світлана Ославська – українська незалежна журналістка, репортерка, дослідниця культури. Народилася в Сєвєродонецьку на Луганщині, вивчала культурологію у Харкові та Києві. Живе в Івано-Франківську, але частіше – в дорозі. Пише про людей. Авторка репортажів з Туреччини, Ірану, Греції, Польщі, Молдови та України.

Публікувалася у виданнях Hromadske.ua, Reporters.media, TheUkrainians.org, Zaborona.com, часописах «Критика», «Локальна історія», «New Eastern Europe», «Фокус» та інших.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter