ГоловнаКультура

Презумпція провини. Що не так з новою постановою про пам'ятки культури

У вітчизняній судовій практиці діє (принаймні формально) презумпція невинуватості. Тобто людину, якій оголосили про підозру у злочині, не можна вважати винною, аж поки суд не винесе відповідне рішення. А от з пам’ятками історії та архітектури все навпаки – діє презумпція «вини». Зазвичай пам’ятка «сама винна», що завалилася чи згоріла. Якщо справа доходить до суду (рідко), то у постраждалої споруди зазвичай немає шансів – суд виграє руйнівник. А щоб вже зовсім не напружуватися, на допомогу забудовникам йде свіженька Постанова Кабінету міністрів України №452 від 22 травня 2019 р. «Про затвердження Порядку визначення категорій пам’яток».

Фото: Александр Рудоманов

Дорога втіха

Начебто гріх скаржитися, протягом останніх п’яти років держава та громадський сектор вельми активно і вперше за доби незалежності України системно працювали з проблемою історичної пам’яті. Все чудово, от тільки з поля зору усіх причетних до цієї великої роботи цілковито випало те, що мало б бути найпершим – матеріальні свідчення тієї самої історії, тобто музеї та нерухомі пам’ятки. І якщо музейники у традиційно поганих умовах та за платню, нижчу, ніж у прибиральниць, намагаються таки зберегти рухомі пам’ятки, то з нерухомими пам’ятками справа просто катастрофічна – переважна більшість занедбана і руйнується. Пам’ятки у нас належать державі, інколи через підпорядкування заповідникам, інколи – напряму. У першому випадку заповідники героїчними зусиллями принаймні консервують споруди і не дають їм валитися, у другому пам’ятки виявляються фактично нічийними і взагалі нікого не цікавлять.

У провінції розсипаються замки та храми XVI – XVII ст. (хоча за кордоном відреставровані споруди цього періоду активно експлуатуються), по великих містах «випадково» падають перекриття та виникають пожежі у будівлях ХІХ ст., у Карпатах – тотальний нелад із електропроводкою у дерев’яних церквах, тож вони швиденько згоряють, щоб дати місце новішим храмам. Пам’яткоохоронна галузь України практично зруйнована, моніторити стан нерухомої спадщини немає кому. Зовсім скоро вже не буде кому і реставрувати: нещодавно фахівці збирали підписи під петицією за введення до офіційного переліку професій фаху архітектора-реставратора, сподіваючись підняти престиж професії, для якої насправді роботи є повно. Тому пропозиція міністра культури Євгена Нищука надіслати для відновлення погорілого Нотр-Даму кращих українських реставраторів викликала у фаховій спільноті гомеричний регіт.

Будь-яку будівлю значно дешевше знести й збудувати наново, аніж реставрувати. От тільки після цього вона перестане бути пам’яткою. Так, я знаю, війна, немає грошей, але за п’ять років хоча б здійснити моніторинг стану пам’яток і визначити пріоритетні напрямки порятунку можна було? Я вже не кажу про розробку багаторічної програми приведення до ладу історичних споруд. Але ні. Краще на фініші каденції Кабміну створити Постанову №452 від 22 травня 2019 р. «Про затвердження Порядку визначення категорій пам’яток», феєричний документ, що ефективно допомагатиме забудовникам руйнувати рештки спадщини, та й саму спадщину з офіційним охоронним статусом мінімізує до зручного рівня.

Бридке слово на букву «К»

Будь-який юрист підтвердить, що чим більш розмиті формулювання у законодавчому акті, тим легше ними маніпулювати на власну користь. Новітня постанова якраз і покликана непомітно для ока розмити поняття, доволі чітко прописані у аналогічній Постанові Кабміну № 1760 від 27.12.2001 р., яка нині, зрозуміло, скасовується. Йдеться передусім про критерії для визначення пам’яток національного і місцевого значення. Спробуємо розглянути, що ці зміни несуть багатостраждальним пам’яткам.

Фото: prostir.museum/Dmytro Palets

Отже, коли йдеться про пам’ятки національного значення, змінено формулювання двох критеріїв. Зокрема, у 2001 р. було «мали значний вплив на розвиток культури, архітектури, містобудування, мистецтва країни». У Постанові 2019 р. «мали значний вплив на розвиток культури країни». Конкретику замінили на розпливчасте «культура». Сучасні фахівці вживають різні визначення цього поняття, тож у юридичному контексті слово не означає нічого, архітектурні та містобудівні якості споруди відсьогодні теж не повинні нас цікавити. Зміна формулювання дає широчезний простір для зловживань, передусім для знесення пам’яток промислової архітектури, яким у нашій країні і так не таланить. Бо промисловість – це ж не культура, правда?

Друга зміна теж цікавезна. У Постанові 2001 р. йшлося про споруди «безпосередньо пов’язані з історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю видатних людей». У нинішній – про будівлі «безпосередньо пов’язані з історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю людей, які зробили значний внесок у розвиток національної культури». Хитрість полягає ось у цьому «внеску у розвиток національної культури». Якої-якої? Україна упродовж сотень років є поліетнічною, про яку саме національну культуру йдеться? Тобто тепер, коли якомусь забудовнику у Бердичеві мулятиме костел, у якому вінчався Оноре де Бальзак, то храм можна буде вивести з Національного реєстру пам’яток, адже Бальзак француз, а його кохана Евеліна – полька? Та й узагалі тепер з покинутими напризволяще католицькими святинями різних періодів (бо кордони міняли обриси, радянська влада виселяла поляків-католиків) можна не морочитися, а пускати під бульдозер? А у містечках, де під час Голокосту вбили усіх євреїв, можна зносити величні синагоги-фортеці? Та й не фортеці також?

Гаразд, облишмо національне питання. Але кляте слово «культура» відрізає цілий пласт пам’яток, з якими пов’язані імена технарів, військових та інших людей, фахово не пов’язаних з отим на букву «К». Я так розумію, київські забудовники аплодують стоячи, бо тепер із садибою Сікорських можна виробляти, що завгодно. Ну яке відношення має гелікоптер до культури?

Фото: Тарас Спивак

Пам’ятки місцевого значення прогнозовано потрапляють під ще більшу загрозу. Тут також зміни у двох пунктах. Зокрема, у Постанові 2001 р. йдеться про споруди, що «мали вплив на розвиток культури, архітектури, містобудування, мистецтва певного населеного пункту чи регіону», у нинішній Постанові архітектура та містобудування вже нікого не хвилюють, знову з’являється кляте слово на букву «К»: «мали вплив на розвиток культури певного населеного пункту чи регіону». Як і у випадку із пам’ятками національного значення, це знову ні про що і знак свободи рухів для забудовника. Пункт 2001 р. щодо споруд, які «пов’язані з історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю видатних людей певного населеного пункту чи регіону», у 2019 р. змінили на «безпосередньо пов’язані з історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю людей, які зробили значний внесок у розвиток національної культури» і використати цей пункт можна так само, як і у випадку з пам’ятками національного значення, бо немає ані юридичного визначення поняття «культура», ані притомного пояснення щодо національності.

Але найгірше для пам’яток місцевого значення скасування наступного пункту Постанові 2001 р., коли споруди вважалися пам’ятками, якщо були «творами відомих архітекторів або інших митців». А це вже нагода просто космічно розширити можливості забудовників та інших руйнівників. От, наприклад, стоїть собі у Черкасах доволі банальний будинок у стилі історизму. Збудували його за проектом улюбленця киян Владислава Городецького. Будиночок не шедевр, але зберегти увесь доробок того чи того майстра, якої б нерівної мистецької якості не були твори – норма цивілізованого світу. Та й історична забудова міста сяк-так зберігається. Але тепер та гімназія вже не захищена іменем славетного киянина, тож її доля стає вельми невизначеною, бо інших видатних рис, окрім імені та зворушливого провінційного архітектурного образу вона не має.

А у Славську, напевне, вихід нової Постанови нині святкують окремо. Нещодавно уся культурна громадськість країни хапалася за серце, коли сільська громада із справжнім комуняцько-атеїстичним запалом нищила у церкві (пам’ятці архітектури місцевого значення) фрески видатного художника зламу ХІХ – ХХ ст. Модеста Сосенка, включно з портретом митрополита Андрея Шептицького, який свого часу фінансував стінопис. Львівські пам’яткоохоронці, яким, попри усі старання, не вдалося врятувати цінні твори, затялися, подали заяви у прокуратуру, поліцію, склали судовий позов. Зважаючи на розголос, була надія, що винуватців таки покарають, світив штраф у кілька мільйонів гривень. Але нині вандали зі Славська можуть спати спокійно – пункту, за яким їх могли притягти до відповідальності в законі вже немає.

Насправді особливо перейматися змінами у законодавстві не варто, адже пам’ятки і до цього масово руйнували, чи доводили до руйнації: палили, залишали на зиму без покрівель, щоб навесні знести, багато є способів. Просто нині вандалам мороки трохи менше, все спростилося. Бо, як ми пам’ятаємо, пам’ятка завжди сама винна, що стирчить на шляху забудовника, та ще й потребує грошей на регулярну реставрацію.

Стаття 5, ч. 2, п.25 закону України «Про охорону культурної спадщини» стверджує: «Центральні органи виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини щорічно звітують перед Кабінетом Міністрів України та громадськістю про стан збереження об’єктів культурної спадщини, а також подають Кабінету Міністрів України та Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО щорічний звіт про стан збереження об’єктів всесвітньої спадщини, виконання Конвенції та рішень Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО». Ви бачили ті звіти? Отож! Катастрофа вже сталася і скоро звітувати не буде про що.

Катерина ЛипаКатерина Липа, журналист
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter