ГоловнаКультура

"Прощення": уривок із роману Алеша Штеґера

Культовий роман «Прощення» оповідає про незвичні події, що відбулись одного разу в культурній столиці Європи — місті Марибор. У головних героїв, колишнього саєнтолога Адама Білого та журналістки Рози Портеро, є місія — детоксикація світу від отрути і гріхів минулого через прощення та звільнення душ. Метод — знищення могутнього «Великого Орка», який править містом та всіма його мешканцями, не гребуючи нічим.

Це буде цікава подорож, бо ж режисер дійства та повелитель головних героїв — один із найвизначніших сучасних словенських письменників Алеш Штеґер, чудовий гід та оповідач.

LB.ua друкує фрагмент роману.

Фото: ВСЛ

Свинко

— Пане президенте, австрійські журналісти вже тут, — доповідає секретарка директорові підприємства з виробництва м’ясних продуктів «СвинКо» Тіне Свинку про домовлену зустріч.

Насправді прізвище Тіне Свинка — Свинковцев. І він не президент країни, а голова правління м’ясопереробного товариства. Однак Тіне Свинко — практичний чоловік і, щоб полегшити спілкування з іноземними бізнес-партнерами, змінив своє прізвище Свинковцев, бо його вимова завдавала труднощів іноземцям, на просте й універсальне Свинко. Аби прізвище ще більше асоціювалося з товариством, яке він очолює і яким володіє, Тіне відразу ж змінив і назву своєї компанії. Так «М’ясопереробний агрокомбінат скотарів і виробників м’яса верхнього Подрав’я» став АТ «СвинКо». І від своїх підлеглих директор вимагав, щоб до нього зверталися як належить. Особливо в головному офісі компанії.

— Сідайте, панове. Каву, чай, сік? — пропонує Свинко, підписуючи одразу кілька документів на столі.

Типовий сучасний кабінетний інтер’єр, кремовий і світло-рожевий кольори стін не зовсім гармоніюють, великий Ficus benjamina в куті, величезний плазмовий екран, письмовий стіл із прапорцем компанії, навпроти письмового столу — два шкіряні фотелі; враження, що такий офіс може бути де завгодно, якби не був саме тут.

— То ви з Марибора? То ж вам не потрібно розповідати історію банкрутства автомобільного концерну «ЗАМ»? Шістнадцять років тому на згарищі того індустріального гіганта виникла наша компанія. Гітлер особисто віддав наказ побудувати тут завод, який аж до кінця 1944-го виробляв деталі для двигунів літаків. Після Другої світової на тому місці, де зараз стоїть наш комбінат, було виробництво важкої автомобільної техніки і танків, найбільше в усій Югославії. Тут виготовляли і легку зброю, передовсім мисливські рушниці. А нині — смачнючі кранські ковбаси, — веде самовпевнено Свинко, наче повторює давно завчений текст.

Роза Портеро кивком голови дякує секретарці за кока-колу, перевіряє, чи працює диктофон.

У сірий зимовий день вона одягнула сонячні окуляри — виглядає втомленою. Адам Білий, слухаючи промову президента, час від часу нахиляється до жінки і тихо резюмує сказане німецькою.

— Ви згадали про кранську ковбасу, — ввічливо вставляє Білий, — це ваш репрезентативний виріб?

— Так, — відповідає Тіне Свинко. — Ми щороку виробляємо приблизно 16 мільйонів уручну перев’язаних батонів кранської ковбаси найвищого ґатунку. Експортуємо в понад 40 країн світу. Недавно американська астронавтка словенського походження Ненсі Сінг взяла нашу кранську ковбасу в космос, і, якщо запуск буде успішним, наша кранська стане першою ковбасою, яка потрапить на Місяць. Ми ведемо активні перемовини з НАСА.

— Про кранську ковбасу в космосі багато було і в австрійських новинах. Скажіть, будь ласка, звідки такий інтерес до кранської ковбаси? Особливо до кранської, яка виготовлена не у місті Крань, на честь якого названа, і навіть не в тому регіоні, а в досить віддаленій Штирії? — питає Білий.

Президент, почувши запитання, задоволено відкинувся у кріслі. Саме тіло говорило, що це — улюблене запитання, улюблена тема. Свинко глибоко втягнув повітря.

— Кранська ковбаса — типова європейська історія, — починає гордо чоловік. — Лише вступивши до Європейського Союзу, ми отримали нагоду, яка трапляється раз в історії.

Знаєте яку? Не вільний ринок, бо ми ж і раніше, в Югославії, торгували з усіма. Не маю я на увазі й можливість використовувати західні маркетингові ходи. Ми їх знали ще в часи комунізму. Ні, ЄС нам запропонував те, що буває лише раз в історії, при слові «історії» президент нахиляється вперед, його голос звучить піднесено-пискляво, — повторюю: історичну можливість…

Адам Білий перестає перекладати Розі Портеро на вухо. Обоє напружено вслухаються в тишу, яка запанувала після незакінченого речення президента. Речення здійнялося в повітря, ніби мильна бульбашка, затремтіло, піднялося вище, повільно опустилося, знову піднялося, повільно опустилося і, зрештою, тріснуло.

— Нагода? — каже Білий. — Яку нагоду ви маєте на увазі, пане президенте?

— Реєстрація торгової марки, звісно! — тішачись тим, що в його широченну риторичну пащу потрапили дві маленькі наївні кізоньки, усміхнувся президент правління АТ «СвинКо». — Ми зареєстрували кранську ковбасу, і тепер ніхто в усьому Європейському Союзі не зможе в нас її відібрати. Ви розумієте, що це означає? Існує лише одинадцять зареєстрованих виробників кранської ковбаси в цій галактиці, ми — найбільші, ми найуспішніше вступили в ринок. Ви записуєте? Дещо збентежений несподіваним запитанням, Адам Білий схиляється над диктофоном і ствердно киває.

— І, звісно ж, неправда, що наші ковбаси не виготовлені у Верхній Крайні, — ніби нічого не сталося, продовжує Свинко. — Неправда, що наші, як ви сказали, штирійські кранські ковбаси, — не з Крайни. Поміркуйте трохи. Запитаймо себе: що таке взагалі кранська ковбаса? Рецепт геніально простий: це найкраще свиняче м’ясо, молоді свинячі нутрощі, трохи солі, перцю і найліпший часник. Ну, і трохи диму з бука, та й усе. Отож кранська ковбаса — це передусім свинина. Так?

З останнім реченням президент нахиляється до Білого, той одразу ж киває головою — погоджується.

— А тепер, будь ласка, скажіть, яка ж місцевість може заявити право власності на певну тварину, в нашому випадку — свиню? Як на мене, не та місцевість, де свиня опоросилася, і не той край, де її вирощували. Нині без проблем — і ви не мусите цього навіть знати — свиню, народжену в Канаді, годують чеським житом у Бангладеші. Ви розумієте, про що я вам говорю? Єдиним вирішальним фактором і ознакою кранської чи якоїсь іншої ковбаси є простий факт: чи свиню було заколено в Крайні, чи деінде. Усю найдобротнішу свинину для виробництва наших найякісніших ковбас ми отримуємо на сертифікованих кранських скотобійнях, і крапка.

М’ясо для всіх наших кранських ковбас привозиться з Краня, а тут, у Мариборі, ми переробляємо сертифіковане м’ясо на ковбаси. Тому й сталося так, що найкращі кранські ковбаси виготовляють у Штирії.

— А Марибор і його мешканці усвідомлюють потенціал розвитку, який мають кранські ковбаси? Перед тим, як вимовити слово «потенціал», Адам робить паузу, ніби збирається проковтнути великий шматок.

— Марибор — моє рідне місто. Я б ніколи не хотів жити в якомусь іншому місті на світі. Та будьмо відвертими: Марибор — це фаст-фуд. Марибор не має зеленого поняття про якісну кухню. Ну, хто з нас час від часу не заходить у «МакДональдс»? І нема в тому нічого такого. Але якщо постійно їсти те паскудство, то в тебе скоро повідпадають вуха, атрофуються судини, з’явиться надмірна вага, тіло, так би мовити, почне розкладатися. Це й трапилося з нашим містом на ментальному рівні. Після війни, коли вигнали німців,

Марибор харчувався самим лише інтелектуальним фаст-фудом — дешевий цукор, жирні котлети. 50-70 років — і це стало нормою.

— Це звучить ніби смілива самокритика, — вставляє Білий і нахиляється за своїм чорним портфелем. Роза трохи нервово крутиться в кріслі, випиває ковток кока-коли і рукою в білій рукавичці поправляє сонячні окуляри.

— Нас може врятувати тільки нещадна самокритика. Тільки вона. І мусимо спиратися на ті потенціали, які має місто. Однак у такому разі нам потрібні наставники, ті, хто зможуть нас навчити. Погляньте довкола. Людина — найтерпеливіша істота на всій планеті, ніхто не володіє такою здатністю до адаптації, як людина. Хіба що віруси. Динозаври не змогли пристосуватися. Корали не змогли пристосуватися. Тасманський тигр — теж. А людина здатна змінитися повністю за одне покоління. Подивіться на китайців. Тридцять років тому всі вони мали метр п’ятдесят, а нині грають у першій лізі НБА. Президент при цих словах задоволено нахиляється ближче до диктофона, відсьорбує холодну каву з пластянки і продовжує.

***

Алеш Штеґер — cловенський письменник, перекладач, літературний критик, видавець.

Закінчив Люблянський університет, де вивчав порівняльне літературознавство та германську філологію. Створив у Любліні Студентське видавництво. У Словенії його вважають одним із найкращих письменників свого покоління. 1997 року його друга поетична збірка «Кашмір» отримала чимало схвальних відгуків на міжнародному рівні. А четверта збірка — «Книга речей» (2005) — нагороджена премією Рочестерського університету за кращу перекладну книгу. Починаючи з 2012-го, Штеґер влаштовує щорічні письменницькі перформанси «Написано з місця», які проводились у Фукусімі, Мехіко й Белграді. У межах мистецької стипендії DAAD у Берліні вийшла друком його збірка оповідально-есеїстичних нотаток і фотографій під назвою «Прусський парк» (2009).

1998 року Алеш Штеґер отримав премію Вероніки, 2007-го — премію Рожанца за збірку есеїв «Берлін», 2016-го став лауреатом німецької премії Хорста Бенека, як «один із найбільш важливих й самобутніх поетів» своєї країни. Від 2014 року Штеґер є членом Берлінської академії мистецтв. Книжки Штеґера переклали понад 16 мовами і публікували у журналі «The New Yorker».

Окрім письменницької роботи, займається також перекладами з іспанської та німецької мов, зокрема творів Ґоттфріда Бенна, Дурса Ґрюнбайна й Пабло Неруди.

***

Переклад: Хороз Наталія, Климець Мар'яна.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter