ГоловнаКультура

Пітер Ґріневей: "Я завжди думав, що "Гра престолів" здерта з Толкіна. Зараз усе — римейк, немає нічого нового"

Пітер Ґріневей — один із найкрутіших режисерів-постмодерністів, про чиї успіхи, щоправда, зараз прийнято говорити у минулому часі. Останньою гучною роботою майстра став кросплатформенний мультимедійний восьмигодинний проект «Валізи Тульса Люпера». Він був присвячений числу 92, порядковому номеру урану в періодичній таблиці Менделєєва, і складався з 92 епізодів, 92 VJ-шоу, 92 книжок, опери, 92 валіз, сайтів і ще купи додаткових активностей.

Після цього мегаломанського творіння Ґріневей майже зник зі сцени великого кіно, хоча колись змагався у конкурсі Каннського кінофестивалю із Ларсом фон Трієром, Девідом Лінчем, Педро Альмодоваром і Джимом Джармушем. Здається, нині режисер втішається статусом старого майстра, але не полишає знімати (наразі відомо про розробку семи його проектів!). При цьому режисер постійно говорить, що за більш як 120 років своєї історії кіно так і не народилося й досі перебуває у полоні літературних текстів.

Приводом переосмислити та поглянути з іншого боку на Пітера Ґріневея став його приїзд до Києва у рамках кінофестивалю «Молодість». LB.ua зустрівся з британським режисером і поговорив про Brexit, серіали та «Гру престолів». І, звісно ж, про найкращих світових режисерів і кіно. 

Виявилося, що Ґріневей — троль найвищого ґатунку. Варто лише на секунду втратити пильність, як одразу дізнаєшся, що всі перекладачі брешуть, а журналісти — це паразити. Представники режисера просили не говорити з ним про політику, але, здається, про це забули попередити самого Ґріневея.

Фото: Макс Требухов

Про Brexit

Brexit виник внаслідок тупої ностальгії за втраченим режимом. Тож не дивно, що його підтримали численні консерватори й люди, які належать до радикальних правих сил. Всі великі імперії після свого колапсу знаходяться в жахливому стані: постійні самозвинувачення, відчуття приниження та втрата поваги. Цим скористалася пропаганда, яка поширювала неправдиву інформацію серед тих, хто ніколи не розумів європейський контекст.

Я народився у 1942 році, невдовзі після битви за Британію. Ці обставини повертають мене до роздумів щодо війни та миру. Мій батько воював, мій дід воював, мій прадід воював, мій прапрадід воював. За останні 100 років кожен чоловік в моїй родині пройшов через війну.

Європейський Союз створив політичну стабільність, яка протрималася протягом 70 років. Вперше за всі ці роки не було воєн завдяки згуртованості європейської нації. Згодом вона має перетворитися на демократичний світовий уряд, бо лише разом ми зможемо рухатися далі в майбутнє. Та це європейське ком’юніті — чудовий початок даних процесів. Наївний, але чудовий і величний. Він заслуговує на підтримку.

Я вважаю катастрофою те, що нарцистичний і самозакоханий народ розбиває подібні відносини. Я весь час думаю про це. Звісно, у мене британський паспорт, але також є ще й нідерландський, і я хочу залишитися європейцем. Сподіваюся, що відбудеться другий референдум, інакше ці події можуть спровокувати навіть громадянську війну”. 

Про британське кіно

“Британське кіно парадоксальне — ти не можеш бути британцем і знімати фільми. Годар вважав, що британці ніколи не робили кіно. Натомість вони ціле століття займалися документалістикою. У 1970–1990 роках ВВС створювала найкраще телебачення у світі. Зараз ця ера закінчилася, і світ телебачення перетворився на жарт.

Британці не обізнані у візуальному мистецтві. У нас є сотні художників, але немає ким пишатися. Лише Вільям Тернер має міжнародне визнання та ще, можливо, Френсіс Бекон. Водночас Франція та Італія можуть запропонувати вам сотні видатних художників. Британці дуже бундючаться критикою та літературою, але це не дуже гарний бекграунд для ідеї втілення вищого кіно. Тому воно у нас добре не виходить”. 

Фото: Макс Требухов

Про Майка Лі

“Ніколи не порівнюйте мене з цим нудним чуваком. Варто його згадати — я спльовую. Майк Лі повністю застряг у політично орієнтованому кіно 1950-х років старої лейбористської форми соціалізму. Він вірить, що кіно — це хороший медіум для вираження політичних ідей і воно може змінювати життя. Я у це не вірю і вважаю, що він лише даремно витрачає час”. 

Про акторів

“Я припускаю, що є імовірність встановити обмежений зв’язок з акторами: ви можете щось відчути та повірити їхнім емоціям, але не ідентифікуватися з ними. Та самі собою актори мене не дуже цікавлять, їхня територія — це театр. Я був режисером п’єс, грав у них, але контроль, який я маю завдяки кіно, набагато привабливіший за нерішучий безлад театру.

Цікаво, що, хоча я британець, я вважаю всіх англійських акторів непристосованими для гри у кіно. На відміну від американських. Американці натреновані розуміти камеру, її поняття, ідею, сутність. Британці здебільшого грають на театральній сцені перед живою публікою і пробують передати ці відносини у кіно. Такі люди, як Руперт Еверетт, Кеннет Брана, Райф Файнс намагаються спілкуватися з гальоркою театру, що не дуже гарна ідея, якщо ти маєш грати перед камерою”. 

Про головного глядача

“Часом питають, для кого я роблю фільми. Я їх створюю лише для себе. Мені на вас начхати, а ваша думка недоречна. Ви можете щось говорити, але ці слова нічого не значать у світі режисера Пітера Ґріневея”. 

Про три найкращі фільми Пітера Ґріневея

“Журналісти вважають, що режисер створює лише три хороші фільми. Ти можеш зняти величезну кількість стрічок, але лише три з них будуть гарними. Тож коли мені ставлять це запитання, я завжди даю класичну відповідь: «Я їх ще не створив».

Але, думаю, мені потрібно бути більш товариським у відповідях. Першим я би назвав «Зед і Два Нулі» — деяким чином дуже некомфортне кіно. Зрештою, некомфортність — це імператив. Другий фільм із цього списку — «Контракт кресляра», а третій, скоріше за все, «Кухар, злодій, його дружина та її коханець». Це доволі спрощений вибір, і мені здається, що я робив і цікавіші стрічки. Зрештою, мені не соромно за жодний із 15 фільмів, що я знімав”. 

Фото: Макс Требухов

Про перегляд кіно

“Мені як професіоналу потрібно тримати руку на пульсі кінопроцесу. Наприклад, спостерігати за акторами. Також я маю знати про нові пошуки, нову мову і нові девайси. Це може вас здивувати, але останній раз я був в кінотеатрі як глядач дуже-дуже давно. Можна приблизно порахувати, коли це відбувалося, — тоді у прокаті йшов «Синій оксамит» Девіда Лінча. Зазвичай я дивлюся кіно уривками зі смартфону, DVD та по телебаченню.

У мене четверо дітей, і був період, коли вони хотіли, аби я зводив їх у кіно. Але він протривав недовго. Моїм донькам виповнилося по 15 років, і вони більше не хотіли ходити дивитися на смерть кіно разом зі своїм батьком. Так що ця можливість зникла.Справжнього кіно більше не існує. Кіно перетворилося на розвагу. Ви дивитеся масиви відео всюди — у спальні, офісі, у транспорті під час дороги на роботу. Це вже не досвід кінематографу. Це щось інше. Водночас у моєму кармані є смартфон, який дозволяє терміново зв’язатися з друзями у Пекіні. Це неймовірно. Неймовірніше за будь що з того, що є на Netflix”. 

Про Netflix

“Я завжди розглядав кіно як винахід, що змінює граматику, синтаксис і вокабуляр. Netflix цього не робить. Все те саме, лише численіша аудиторія, довші версії.

Наскільки я знаю, більшість людей ніколи не додивляються до кінця весь сезон серіалу. Якщо у серіалі 12 епізодів, то, мабуть, подужають усього три з них. Коли я дивився «Твін Пікс» Девіда Лінча, то знудився, мабуть, на 5 епізоді. Навіть там немає чому вчитися.

Інтенсивність досвіду відповідна моєму рівню концентрації. Мені сподобалося, як зроблені «Гострі картузи». Боюся здатися стереотипним, але там дійсно неймовірне зображення, яке завдячує англійській чорно-білій фотографії 1930-х.

Цікаво, що серіальна форма виникла в Англії, Франції та Росії завдяки романам. Так Чарльз Діккенс видавав «Посмертні записки Піквікського клубу». Ви чекали три тижні, поки Blackwoods (британський журнал, 1817–1980 — прим. авт.) з’явиться перед вашими дверима. Думаю, саме Діккенс надихнув та створив таку читацьку звичку.Буду відвертим, я цікавлюся серіальною формою і вже розробив три подібних проекти. Знаєте, як говорив Фонтане: «Доля не дає розуму підготуватися». Але якщо хтось спитає, я вже готуюся”. 

Про «Гру престолів»

“Я зробив таку помилку і подивився половину серії. У мене немає доказів, але я завжди думав, що «Гра престолів» здерта з Толкіна. Дивно, що американці цього ніби не помічають. Зараз все — ремейк, немає нічого нового. Ви теж, скоріше за все, ремейк! Можливо, вашої матері, сестри, тітки чи бабусі”. 

Фото: Макс Требухов

Про сороміцькі задоволення у кіно

“Якщо говорити про guilty pleasures, то я неймовірно захоплююся Рідлі Скоттом. Рідлі Скотт — це голлівудський продукт, але його бачення, здібності, спосіб створення кіно та відчуття найтонших нюансів напруги — чудові. Він зняв, мабуть, три найбільш значимі комерційні стрічки останніх десятиліть: «Той, хто біжить по лезу», «Чужий» і «Гладіатор»”. 

Про найкращих режисерів

“Вольтер казав, що ти маєш прочитати всі книги до того, як тобі виповниться 21. Тому що після ти надто цинічний, знуджений, більше зацікавлений в отриманні досвіду іншого штибу. Мабуть, так само варто вчинити і з фільмами, поки не стало надто пізно.У підлітковому віці мене вразив Бергман — він зачарував 15-річного тінейджера окремим світом. Згодом я жив “новою хвилею”. Я був дуже бідним студентом-художником, мешкав у Лондоні та намагався зібрати трошки грошей, аби щотритижні потрапити на останній фільм Трюффо. Його роботи були для мене ковтком свіжого повітря. У 60-ті моїми героями передусім були Трюффо і Годар, але всіх перевершив Ален Рене. Я досі думаю, що «Минулого літа в Марієнбаді» — це найбільш шалений фільм, створений за останні 80 років.

З більш сучасних режисерів мені подобається Девід Лінч. Я завжди був вражений через те, що він зробив, враховуючи обставини. Бо він — європейський кінорежисер, не американський. Якщо повернутися до ідеї, що в усіх режисерів може бути лише три гарні фільми, то Лінчу можна дорікнути у самоповторах. Його американська паранойя стає нав’язливою та нудною. 

Але я був би щасливий сам зняти таке кіно, як «Блакитний оксамит». Це найвища похвала, яку один режисер може сказати іншому.

Я вже розповідав про своє захоплення Рідлі Скоттом, але дивним чином мені подобається ще й продовження «Того, хто біжить по лезу». Багато людей четвертували фільм через відсутність драми та його повільну дію. Але це дуже-дуже потужно. Відчайдушно сумно, відчайдушно меланхолійно. Все кіно сьогодні дистопічне. У нас залишилося всього 12 років, як я розумію, після яких ми всі зникнемо, так що треба встигнути зробити щось важливе”. 

Про Девіда Кроненберга

“Певний час я цікавився тим, що робить Девід Кроненберг, допоки він не вкрав мій фільм «Зед і Два Нулі». Ми сиділи в барі у Гамбурзі, і він знову та знову питав мене про нього. Два роки потому Кроненберг отримав бюджет у 10 разів більший за той, що був у мене, і створив «Зв’язаних до смерті».

Але насправді я втратив до нього інтерес не через це. Кроненберг почав ілюструвати класику, наприклад, такий роман, як «Голий ланч». Я поважаю лише тих режисерів, які використовують свій власний матеріал. Їх дуже і дуже мало. За свою кар’єру я використав сценарій лише однієї людини — нею був Вільям Шекспір”. 

Фото: Макс Требухов

Про екранізації та візуальну необізнаність

“Я зробив два фільми, назви яких мають літературні відповідники. Чесно, це звучить як бла-бла-бла-бла-спойлери. Але якщо думати про текст, то можна побачити багато різних напрямів для комунікації. Все-таки люди пишуть слова вже понад 3500 років.Ми зараз спілкуємося не зображеннями, а словами, словами, словами... Чому ми не маємо платформи, аби мати справу з зображеннями? Адже і текст базується на зображеннях, походячи з піктограм та ієрогліфів.

Я завжди мріяв про медіа, яке б виражало свої відношення та себе через світ зображень. Рембрандт казав, що мати очі не значить бачити. Найкращі художники завжди не наративні. Тому я шукаю картини в кінематографі та не знаходжу їх. Вони ніколи не існували, тому що багато людей візуально безграмотні.

Люди мало розуміють картини й те, як вони працюють, їхню теорію, неосвічені щодо того, які емоції вони продукують, що зображається на них тощо. Це не ваша провина. Це освітня система всього світу, яка не пріорітезує ці відношення. Нас усіх навчають однаково, і ми все життя сконцентровані на світі тексту більше, ніж на світі зображень. Це єдина причина, чому ми бачимо настільки бідне публіцистичне кіно”.

Спеціальна подяка Софії Горелік.

Алекс Малишенко, Кіножурналіст
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter