ГоловнаКультура

​Канни-2019: Політична критика, жахи людяності та зомбі

Якщо ви йдете вулицею, переповненою людьми у вечірньому вбранні, які обговорюють те, наскільки політичне було те кіно, яке вони зараз побачили, ви, скоріш за все, – в Каннах. Політичні меседжі заполонили Круазетт. З одного боку, всі чекають на скандал, який тут кожного року трапляється. З іншого – в програми відібрали фільми, які не оминають соціальної та політичної критики.

LB.ua приїхав на 72-й Каннський кінофестиваль і розповідає про все побачене детально в рамках спільного спецпроекту Schweppes та кінофестивалю “Київський тиждень критики”.

Навіть фільм відкриття Канн був політизованим (судячи з рецензій колег): “Мертві не вмирають” Джима Джармуша – не лише трагікомедія про зомбі, але й коментар про суспільство США епохи Трампа. Але темою живих мерців, вочевидь, пронизана вся программа Канн: в “Двотижневику режисерів” показують новий фільм Бертрана Бонелло про дівчину, яку прокляли вуду, а в основному конкурсі – дебют французської режисерки Маті Діоп “Атлантика”, де духи померлих коханих потрапляють в тіла молодих дівчат.

Кадр з фільму "Бакурау"
Фото: Paris Match
Кадр з фільму "Бакурау"

Поки що на звання найважливішого фільму претендує “Бакурау” Клебера Мендонси Фільйо і Хуліана Дорнелласа. Бразильска стрічка, виконана за всіма стандартами чи то фільму категорії “Б”, чи то вестернів, чи то бандитських фільмів бразильских режисерів середини попереднього століття, яро критикує країну на чолі з правим президентом Больсонаро.

За сюжетом, до маленького містечка “Бакурау” повертається молода дівчина – на похорон бабусі, матріарха Бакурау. Тим часом в околицях починаються дивні речі: хтось вбиває фермерів, стріляє по цистерні з водою, а саме Бакурау дивним чином зникає з мапи. 

Завершиться все дуже криваво і з актуальним посланням (приготуйтесь, це несподівано): ходіть, панове, до музеїв, там вам все розкажуть. 

Фільйо, колишній кінокритик (хоча, чи бувають кінокритики колишніми?), який, до речі, писав вкрай негативні рецензії на фільми Алехандро Гонсалеса Іньярріту, голови журі цього року, пронизує свій фільм зрозумілим багатьом меседжем про жахи колонізації, зарозумілих привілейованих представників “першого світу” і сучасний стан Бразилії, яка різко поправішала, і де може не залишитись місця ані аутентичності Бакурау, ані кіноіндустрії, ані історії. 

Інше питання, що доносяться всі ці історії під соусом фільмів категорії “Б”. Фільйо не може обрати головного героя, тому зачепитись за людей і зрозуміти, що собою представляють жителі Бакурау, яким ми начебто маємо співчувати. Антигероїв режисер виписує аж надто пласкими: у фільмі є, наприклад, монолог одного з мисливців на людей, в якому він бідкається, що після розлучення з дружиною був такий засмучений, що хотів перестріляти людей у торгівельному центрі; але, мовляв, не піднялась рука, і тому він тут. Така виголошена із надривом промова могла б зійти за сатиру, але щось пішло не так, і виглядає це як лінива режисура.

Втім, здається, що у “Бакурау” точно знайдуться свої фанати, яким буде до смаку поєднання естетики а-ля B-movie і складних політичних контектів.

Кадр з фільму "Дилда"
Фото: Festival de Cannes
Кадр з фільму "Дилда"

Політичний меседж, якщо сильно захотіти, можна побачити і в новій роботі російського вундеркінда Кантеміра Балаґова “Дилда”, якщо прочитати одну героїню як Мати-Батьківщину, а іншу – як простий народ, який знаходиться с першою в дисфункціональних стосунках. Це друга його стрічка, яка, як і попередня “Тіснява”, потрапила до “Особливого погляду”. За чутками, фільм мав брати участь в основному конкурсі, але не так сталося, як гадалося, – і цьому вже знайшли конспірологічне пояснення.

В “Дилді” Балаґов продовжує експлуатувати колір – на зміну блакитному в “Тісняві” прийшов зелений, червоний і жовтий, які стають ядучішими в інтер’єрах і тьмяніють у вуличній атмосфері післявоєнного Ленінграда. 

В центрі сюжету – дві дівчини, Ія і Маша, обидві воювали. Маша залишилась на фронті, щоб “мститись”, Ія (власне, дилда з назви) після контузії повернулась із сином бойової подруги додому. Малого Дилда не вгледіла, і Маша, повернувшись, ставить обом за мету неодмінно народити ще одну дитину. 

Пунктиром Балаґов показує любов Ії до Маші (що дозволило фільму змагатись в паралельному конкурсі “Квір Пальма”), стосунки Маші із хлопцем Сашею (який схожий на Путіна), класову ситуацію в місті, яке пережило блокаду, і те, як жінки витягали на собі післявоєнне суспільство. Окремий маленький сюжет – про жінку, яка знаходить свого скаліченого війною чоловіка в госпіталі – “Я дітям не сказала, що ти живий. Нам вже “похоронку” на тебе надіслали”. Він майже повністю паралізований, і стає зрозуміло, що хоч обидва раді зустрічі, добре ця історія завершитись не може.

“Дилда” могла б стати оригінальним висловлюванням, якби Балаґов обрав тему і їй підпорядкував увесь фільм. Але його помітно зносить у власних режисерських пошуках, і в центр всього він ставить експерименти – зокрема, з кольором. Іноді кадр настільки красивий, що стає не по собі: дивно переглядати картинки з інстаграму у тому, що було інспіровано книгами Світлани Алєксієвич

Колеги вже охрестили “Дилду” великим кіно і головною драмою російського кінематографу. Авжеж, коли на кіноринку росіяни показують лише пропагандистські провоєнні агітки, фільм Балаґова видається сміливим кроком вперед. Але в контексті каннського конкурсу душа просить більш тонких і точних рішень.

Кадр з фільму Білий, білий день
Фото: www.semainedelacritique.com
Кадр з фільму Білий, білий день

В “Тижні критики” показали другий фільм Глінура Пальмасона, чиїх “Зимових братів” ми бачили минулого року на “Молодості” в основному конкурсі. “Білий, білий день” більш людяний (директор “Тижня” Шарль Тессон навіть сказав фразу “жахаюча людяність” під час презентації фільму), в ньому є сюжет і по ньому помітно, що режисер – колишній відео-художник. 

Головний герой, колишній поліцейський, переживає смерть своєї дружини, яка загинула в автокатастрофі. Замість серця у нього камінь, але навіть його примудрились розбити, і це може мати нищівні наслідки. Він будує дім для дочки, виховує онучку (чудова дівчина, чимось нагадує Соню Халаїмову з “Коли падають дерева” Марисі Нікітюк) і з’ясовує, що у дружини був роман з іншим. 

“Білий, білий день” починається з цитати про те, що коли надворі так біло, що не видно, де земля, а де небо, мерці починають говорити до живих. Певною мірою, це кіно про скорботу і те, які химерні форми вона може мати. Не без гумору (по-ісландському чорного), Пальмасон показує, що навіть в найстабільнішу систему може пробратись крихітна руйнівна деталь, яка знищить усе, якщо вчасно не спинитись.

Кадр з фільму "Атлантика"
Фото: The Guardian
Кадр з фільму "Атлантика"

В рейтинзі оцінок критиків від журналу Screen встановився перший лідер: фільм “Атлантика” французької режисерки Маті Діоп. Діоп знімалась у Клер Дені в “35 стопках рому”, а її повнометражний дебют відштовхується від однойменного короткометражного. 

Сенегал, хлопці, які працюють на будівництві хмарочоса, вимагають у керівництва платню за свою роботу. Грошей вони не отримують і відправляються в пошуках кращого життя до Іспанії на маленькому човні через Атлантичний океан. Сулейман, один із хлопців, закоханий в Аду, яка має вийти заміж за багатія Омара. Мелодраматична зав’язка переходить в кримінальну драму, коли після весілля Ади в домі Омара стається пожежа. Детектив підозрює, що підпал зчинив Сулейман, але надходить звістка про те, що човен розбився в океані.

І тут напівсоціальна драма, знята неймовірно чутливою до героїв камерою Клер Матон, перетворюється на сюрреалістичну казку про те, що вічними в цьому світі є дві речі: кохання і той факт, що мертві повертаються, якщо їх не поховати. В центрі цієї історії – Ада і її шлях емоційної емансипації. Вона не хоче бути дружиною як частиною меблів, не терпить принижень і врешті віднаходить всередині себе ідентичність, яка дасть їй силу. Останнє, на жаль, проговорюється мало не прямим текстом закадровим голосом, але це, разом із сентиментальною музикою, яка вмикається для підсилення деяких сцен, – крихітні недоліки в цьому сильному і майстерно знятому дебюті. 

Каннський кінофестиваль, тим часом, заходить на одну з найактивніших своїх орбіт: найближчими днями тут покажуть багато фаворитів в різних програмах. 

Дарія БадьйорДарія Бадьйор, Редакторка відділу "Культура"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter