ГоловнаКультура

​Архітектурний гід Ужгородом: міжвоєнний модернізм

Існує місцевий жарт про те, що тільки закарпатець міг побувати в п'яти різних країнах, ніколи не полишаючи межі свого міста чи села. Все просто — у першій половині ХХ ст. Закарпаття побувало у складі п'яти різних держав. Про епоху однієї з них — Першу Чехословацьку республіку (далі: 1 ЧСР) — на архітектурній мапі Ужгорода залишилося багато згадок. За менш ніж 20 років (1919–1938), протягом яких Ужгород фактично був головним містом Підкарпатської Русі, місто отримало відповідну до статусу столиці урядову інфраструктуру; систему водогону та каналізації; нові мости, дороги та тротуари; промислові, навчальні, спортивні та розважальні заклади; впорядковане русло річки та набережні. Кількість квартир та приватних будинків зросла щонайменше на 75%.

Вперше в історії Ужгорода відомий урбаніст, доктор архітектури Адольф Лібшер, розробив частковий генеральний план і урбаністичну концепцію розвитку міста. Так з'явився урядово-житловий квартал Малий Ґалаґов і кілька районів приватної забудови, які тоді називали на німецький манер колоніями. 

Місто опинилося в складі молодої прогресивної республіки саме в час розквіту модернізму — напряму, який декларував перемогу функції і призначення будівлі над формою і декором. Широке використання технології залізобетону дозволяло будувати максимально якісно та швидко. Настрої молодої держави, яка прагнула продемонструвати світові свою демократичність, стрімкий розвиток, гуманізм і силу, віддзеркалювалися в архітектурі: державні замовлення вигравали переважно авангардні проекти. Приватні реалізації на цьому тлі часто виглядають більш поміркованими та не на часі декорованими.

Модернізм вкрай простий і лаконічний на перший погляд. Але його варто розглядати як класичне полотно в музеї — спершу здалеку, щоб прочитати образ будівлі. Її пропорції, колір тиньку, декоративні та функційні елементи в комплексі можуть розповісти про призначення будівлі. Зблизька роздивляйтеся поверхні — попри загальну простоту форм архітектори щедро використовували дорогі оздоблювальні матеріали та нові технології.

Модернізм був представлений в 1 ЧСР кількома стилями, і всіх їх можна побачити в Ужгороді: ар-деко, рондокубізм, традиціоналізм, пуризм, експресіонізм, неокласицизм та функціоналізм.

Квартал Малий Ґалаґов

План Малого Ґалаґова, арх. Адольф Лібшер, 1923 рік
Фото: Архів
План Малого Ґалаґова, арх. Адольф Лібшер, 1923 рік

Унікальність модерністського кварталу Малий Ґалаґов для сучасної Східної Європи саме в тому, що він урядово-житловий. Лише Ужгород був столицею краю саме в цей час (нехай і не цілої країни, як Каунас), і саме він до 1919 року був досить пересічним провінційним містечком, яке стрімко перетворилося на головне місто. Столична відомча інфраструктура була збудована з нуля, сконцентрована переважно в одній локації. Причому, згідно з тогочасними урбаністичними тенденціями, професор архітектури Адольф Лібшер створив генеральний план, на якому житлові багатоквартирні будинки для працівників відомств були розташовані в безпосередній близькості від місця роботи. Урбаніст обрав складний болотистий ландшафт, на якому досі нічого не будували. Болото районів Малий і Великий Ґалаґов (назва «ґалаґо» відома з часів панування італійської родини графів Друґетів) осушили, русло річко впорядкували, старе русло Малого Ужа сховали під землю — і в результаті отримали нові квартали та набережні. Вулиця Гойди на Малому Ґалаґові повторює силует старого русла притоки Ужа, тож домінантна форма підкови на проекті одразу акцентує на собі увагу.

Земський уряд (1932–1936, арх. Франтішек Крупка, пл. Народна, 4)

Закомпонована в центрі «підкови» кварталу споруда Земського уряду є взірцем неокласицизму. Симетричність композиції, портик з колонами, спрощене трактування ордерної системи характеризують стиль, що часто використовували у проектах урядових споруд 1930-х років у Європі. 

Зараз це будівля Закарпатської ОДА, тож у будній день можна побачити інтер'єр, зокрема атріум. Напевно, найлегше закохати скептиків у модернізм саме через подібні внутрішні простори, гармонію яких людина може відчути на підсвідомому рівні, навіть нічого не знаючи про точні розрахунки кількості світла через скляний прозорий вітраж у стелі чи вибір оздоблювальних матеріалів, які вигідно контрастують і підкреслюють один одного. До того ж Франтішек Крупка подбав і про виняткові акустичні дані для проведення в атріумі музичних заходів. У цій будівлі знаходиться єдиний в Україні діючий ліфт патерностер (від Pater noster — «Отче наш»), кабінки якого не мають дверей і рухаються безперервно. Цей рух конструкції нагадує зернята вервиці, звідси і назва.

Краєвий суд (1930–1933, арх. Адольф Лібшер, пл. Народна, 5)

Друга за масштабом будівля площі Народної — Краєвий суд. Чільний, майже симетричний, фасад будівлі має три невеликі ризаліти, сполучені між собою масивним прямокутним карнизом. Ці пластичні елементи архітектор підкреслив контрасним пісочним кольором фарбованого в масі кам'яного тиньку з нюансним декоруванням кутів. На жаль, цей тиньк нині зафарбовано жовтою фарбою. Оздоблення зі словацького травертину, скульптури з пісковика (нині теж невдало зафарбовані) і наразі повністю збережені двері з фацетованим склом — увага до деталей і гри фактур є характерною для модернізму. Обабіч вхідного простору збереглися також вікна з блоків призматичного скла — новий на той час винахід, який широко використовували архітектори, аби пустити в приміщення більше світла завдяки фізичним якостям склоблоків. 

Жандармське управління (1927–1929, арх. Богуміл Слама, пл. Народна, 1)

Якщо уважно придивитися, певно, можна навіть вгадати призначення цієї будівлі, що потужно і впевнено заявляє про себе на розі площі та набережної Незалежності, наче охоронець на межі кварталу. Симетрична сходова композиція в інтер’єрі, з гіпертрофовано масивними колонами ще голосніше промовляє про міць і силу. Будівля жандармського управління наразі місцями зберегла колір і фактуру автентичного тиньку. Варіації сірого були тоді модними: невелика ода бетону як символу великих можливостей у швидкому та якісному будівництві. 

Масарикова школа (1932, арх. Петр Кропачек, наб. Незалежності, 19)

Освіту, здоров’я та інші важливі соціальні блага чехословацький уряд почав піднімати на Підкарпатській Русі вже з перших років, причому робилося це практично з нуля. До того шкіл для місцевого населення як таких не було, навчання велося лише угорською або німецькою мовами. Початкові, середні, ремісничі школи та інші освітні заклади стали активно виростати в найкращих локаціях міст і сіл. У 1932–1933 навчальному році по всій області працювало вже 459 «підкарпаторуських» шкіл для місцевого населення та 160 чехословацьких. Причому проекти шкіл на державних конкурсах переважно виборювали архітектори, які вже спеціалізувалися саме на цьому профілі. Ювілейну Масарикову школу з чеською мовою викладання в Ужгороді також збудував архітектор, що мав досвід у питанні шкільних споруд — Петр Кропачек. Доволі поміркована, з традиціоналістським двосхилим дахом, споруда була оснащена всім необхідним для сучасної шкільної будівлі. 

Житловий будинок для працівників фінансового управління (1927–1929, арх. Адольф Лібшер, вул. Довженка, 16, 18, 20)

Паралельно з набережною Незалежності пролягає сучасна вулиця Довженка, яка на початку 1920-х років була забудована переважно житловими будинками. Тут мешкали в окремих кількабудинкових комплексах працівники поштового, фінансового, військового та інших управлінь. Відомчі квартири були обладнані усім необхідним для сучасних родин, зокрема комфортними ванними кімнатами, коморами, балконами або лоджіями та подекуди кімнатами для хатніх помічниць. Всередині будинкових комплексів були передбачені внутрішні двори для відпочинку, перед фасадами також одразу планували зелені зони. 

Функціоналізм в цих проектах ще закамуфльованований масивними лоджіями та еркерами, двосхилими черепичними дахами, порталами ар-деко та кубістичними елементами. Цей будинковий комплекс цікавий гібридами міжстилевих переходів.

Житловий будинок для військовослужбовців (1923–1925, наб. Незалежності, 17, 18)

Хто скаже, що перед нами ар-деко — суттєво не помилиться. Власне, інтер’єри сходових прольотів тут виконані саме в ар-деко. Проте фасади виконані в унікальному різновиді стилю, який можна зустріти лише на території колишніх земель 1 ЧСР. Рондокубізм, «народний стиль» або «чеське ар-деко» був штучно сформованим стилем, який архітектори на чолі з Йозефом Ґочаром створили на хвилі національного піднесення після утворення власної держави. Це був архітектурний маніфест, декларація незалежності в архітектурний спосіб на обличчях чехословацьких міст. Масивні півкола, трикутники та кола символізують переосмислені форми й мотиви народної архітектури. Довершує враження народного стилю колористика рондокубізму — відтінки червоного, білого та — в деяких проектах — синього кольорів прапору республіки.

Перша урядова будівля (1923–1924, арх. Алоїз Дріак, вул. Довженка, 4)

Ще один приклад рондокубізму з розкішним порталом та виразним декором фасаду — тимчасова будівля уряду. Поки велися масштабні роботи по впорядкуванню території щойно осушеного району Ґалаґова, будувалися перші будинки та проводилися тендери на будівництво просторої сучасної будівлі уряду, його чиновники вже мали десь працювати. Поближче до старого центру, в межах Малого Ґалаґова, у плані Лібшера було передбачено тимчасову урядову будівлю. Один з кращих архітекторів 1 ЧСР того часу Алоїз Дріак вирішив її саме в стилі рондокубізму, який тоді був на піку популярності. У 1936 році урядові кабінети переселили в розкішну нову будівлю земського уряду. Зараз цей будинок є житловим.

Народний банк (1932–1933, арх. Франтішек Шрамек, пл. Пушкіна, 1)

Більшість будівель Малого Ґалаґова виконують зараз ті самі функції, що й століття тому. Ця неокласицистична будівля колись була збудована як Народний банк 1 ЧСР, а зараз це відділення Національного банку України. Бездоганно вписана в поворот русла річки та вигин площі, споруда цілком відповідає образу банківської будівлі того часу — і за стилем, і за вибором оздоблювальних матеріалів. Цікавим є те, що вже у 1933 році з відомими чеськими фірмами, які беруть участь у тендерах на державні замовлення, успішно конкурує локальний підрядник. Фірма інженерів Гавліка і Ржічаржа була створена в Ужгороді і в 1930-х роках виграла кілька великих замовлень, серед яких і Народний банк.

Поштовий та телеграфний уряд (1928–1930, арх. Йозеф Ґочар, пл. Поштова, 4)

На кордоні кварталу Малий Ґалаґов стоїть функціоналістська споруда пошти зі скругленим фасадом і пласким дахом. Можна сказати, Ужгороду страшенно пощастило мати твір Йозефа Ґочара — найбільш видатного архітектора Чехії всіх часів — ще й такий прогресивний і навіть надчасовий. Будучи одним із засновників нових стилів, характерних саме для Чехословацької республіки — кубізму і рондокубізму, а також законодавцем архітектурних тенденцій не лише в Чехословацькій республіці, Йозеф Ґочар постійно прогресував як творець. Наприкінці 1920-х років видатний архітектор вдавався до мінімалістичних проектів за чистими засадами функціоналізму. Саме таким він розробив проект для поштового управління в Ужгороді. Стрічкові вікна, плаский дах, жодних декоративних елементів на вікнах, дверях чи фасаді, окрім двох панно низького рельєфу у стилі пізнього ар-деко. Рельєфи з чоловічою та жіночою алегоричними фігурами розміщені попід дахом на кожному з фасадів і закомпоновані у прямокутні формати разом із символами технічного прогресу.

Старе місто

У старому центрі модерністські будівлі вкраплені зовсім дозовано. Справа в тому, що той таки професор архітектури Адольф Лібшер як видатний урбаніст розумів: унікальність Ужгорода не в особливості якихось окремих будівель і тим більше не в кількості видатних пам'яток. А саме в ансамблі та співрозмірності споруд до масштабу і потреб міста. Тому було вирішено практично нічого не зносити, додати в сформований ареал лише деякі необхідні для інфраструктури інституції та житлові споруди. Звісно, все нове було в межах червоних ліній забудови. А необхідну для статусу столиці нову урядову інфраструктуру Лібшер вирішив винести на досі неопановану територію колишнього болота — район Малого Ґалаґова.

Ар-деко на Корзо

Єдиним винятком серед точкової забудови центру міста є правий бік вулиці Корзо та забудова Жупанатського пагорба. На цих двох локаціях зосереджені прибуткові будинки в характерному для 1920-х років стилі ар-деко. 

Палац Баті і пасаж

Томаш Батя, відомий чеський взуттєвий магнат-філантроп замовляв проекти своїх торговельних будинків виключно у провідних архітекторів і лише в різновидах прогресивних стилів модернізму, а місце для його палаців в усіх містах 1 ЧСР обирали переважно на центральних площах. В Ужгороді Палац Баті теж збудували в самому центрі — на площі Театральній. Це була чотириповерхова функціоналістська будівля з великими крамницями фірми «взуття на всі гаманці» на першому поверсі та майстернями і житловими приміщеннями на інших поверхах. Через будівлю було прокладено пасаж до паралельної вулиці Ракоці (нині Волошина) — маркетинговий хід та збільшення пішохідного трафіку водночас. Ймовірно, ужгородський Палац Баті (1929–1930) належить авторству Йозефа Ґочара. Функціоналістська споруда велична в своєму мінімалізмі. На жаль, зараз в ній важко впізнати цінну прогресивну на свій час споруду — зі втратою автентичних вікон і вітрин дещо змінилися пропорції членування, а яскраво-жовтий тиньк довершує спотворений образ. Уявити, як виглядав пасаж, можна вже лише за старими світлинами.

Комплекс міського кінотеатру та бібліотеки (1932 рік, арх. Людовит Оелшлеґер, вул. Волошина, 19)

З іншого боку пасажу, на місці невеликих житлових будівель вулиці Волошина, виріс комплекс міського кінотеатру з бібліотекою авторства кошицького архітектора Людовита Оелшлеґера.

Фасад комплексу кінотеатру та бібліотеки є, напевно, найбільш чистим взірцем функціоналізму в Ужгороді, за яким можна вивчати всі 5 засад Ле Корбюзьє та аналізувати місцеві особливості їх використання.

1. Колони-опори, завдяки яким споруда наче трохи відірвана від землі і візуально легша. В даному проекті колони оздоблені травертином, так само як портал і решта цокольного поверху.

2. Вільне планування інтер'єру, що стало можливим завдяки технології залізобетону.

3. Плаский дах-тераса, який вже був в той час домінантою прогресивних будівель, проте зовсім не часто такі дахи ризикували проектувати у нас, з огляду на потужні зимові опади.

4. Стрічкові вікна. Раціональний винахід школи Баугауз — горизонтальні вікна дають більше світла, ніж вертикальні — Оелшлеґер візуально підкреслив вставками із опакситу (надміцного загартованого скла з глянцевою поверхнею, яке використовувалося для екстер'єрів та інтер'єрів), які, на жаль, вже втрачено.

5. Вільний фасад, тобто можливість використати колони, утоплений щодо червоної лінії цоколь і пасаж-прохід — всьому цьому завдячуємо, знову ж таки, можливостям будівництва із залізобетону.

Єврейська школа і громадський центр (арх. Людовит Оелшлеґер, вул. Волошина, 32)

В кількох кроках від кінотеатру, вище по вулиці Волошина, стоїть споруда, яка одразу привертає увагу химерними колонами, що звужуються донизу. На замовлення єврейської громади міста архітектор Людовит Оелшлеґер створив у 1926 році проект поліфункційної споруди, де були передбачені: школа, культурний центр, житлові приміщення, пекарня та їдальня. Тут можемо роздивитися цікаву синергію неоренесансних елементів — трифоріїв, скруглених мерлонів на даху — з пластичними засобами модернізму. Знову ж таки, колони-опори, стрічкові вікна, плаский дах, вільне планування, а також додаткові елементи ери залізобетону і чистих форм — вікна-ілюмінатори та оздоблення в техніці типу «штучний камінь» як на колонах школи. 

Будинок Леґіодружества (1929–1932, арх. Франтішек Крупка, вул. Духновича, 2)

Про урочисту за настроєм будівлю товариства Леґіо важко сказати, що вона належить якомусь одному стилю модернізму. Горизонтальні вікна — від функціоналізму, скруглений фасад — від стрімлайну, а декоративний аттик у вигляді «корони» з лізен на наріжній частині, який височіє між прямокутними еркерами, безперечно перетягує риси до ар-деко. Виразний скляний блок вітрин другого поверху з абсолютно новаторським скругленим склом ховав за собою в 1930-х роках кав’ярню Пурми, де збиралася богема тих часів. На інших поверхах були крамниці, майстерні та житлові приміщення товариства чеських легіонерів Першої світової війни.

Будинок товариства «Просвіта» (1928, арх. Бела Фодор, Еміл Егреші, вул. Підгірна, 53)

Поліфункційну будівлю товариства «Просвіта» спроектували місцеві архітектори. Насичений елементами в стилі ар-деко фасад з трикутним фронтоном цікавий в першу чергу пластичним рішенням першого поверху з вітринами. Чотири декоративні контррельєфи контррельєфи створені з алюзією на відомий взірець кубізму в Празі — «Кралічкову люцерну» 1911–1913 року — вуличний світильник, що носить ім’я автора-архітектора Еміла Кралічека.

Вілли на єпископському фільварку

Поміж австро-угорських будівель затишного старого Ужгорода зустрічаються також приватні будинки, вілли та кількаквартирні житлові споруди міжвоєнного періоду. На ділянці під кафедральним собором, на вулицях Духновича, Лучкая та Підгірному провулку, модерністські споруди різних стилів найбільш концентровано оселились поміж старших сусідів. Колишні господарські поля та сади єпархії у 1920-х роках були частково продані під будівельні ділянки для приватних будівель шанованих ужгородців. Тут репрезентований зріз смаків приватних замовників, які приблизно в один період обирали як вже запізніле для середини 1930-х ар-деко, так і прогресивні функціоналістські проекти. Лаконічні портали з візерунком зі «штучного каменю», великі горизонтальні вікна, флаґштоки, необарокове ар-деко, вікна-ілюмінатори як екстравагантний символ прогресивної епохи — розмаїтий мікс упереміш втрачених після перебудов екземплярів.

Будинок доктора Саламона

З площі Театральної через Пішохідний міст потрапляємо на площу Петефі. Тут модернізму зовсім негусто — збереглося багато імпозантних будівель австро-угорського періоду, які за Чехословаччини не чіпали. Одразу праворуч стоїть будинок, в якому зафіксовано перехід від ар-деко до функціоналізму. Це прибутковий будинок доктора Саламона 1938 року. Його автор, Ян Ґіллар — ще один зірковий чеський архітектор. Ґіллар відрізнявся надзвичайно прогресивними поглядами, його проекти 1930-х років — це переважно авангардні пуристичні або функціоналістські лаконічні будівлі. Вкраплення ар-деко в такому пізньому проекті можна пояснити втручанням замовника. 

Мала Прага

Можна в Малу Прагу заблукати й випадково, адже від центральних артерій — вулиць Корзо і Корятовича — ця житлова колонія знаходиться буквально в п'яти хвилинах пішки. Але краще знати, що і де шукати. Пройшовши кілька сотень метрів від будівлі товариства «Просвіта» по вулиці Другетів, повернути на вулиці Бачинського і пройти ще трохи, поки не побачите одноповерхові муровані вілли на дві родини та невеличкі дерев'яні будинки.

В житловій колонії Мала Прага ви не знайдете функціоналістських будівель, та й взагалі, може скластися враження, що заблукали в якесь перебудоване на наш манер австрійське село. Проте цей райончик цікавий саме урбаністичним вирішенням та історією виникнення. І, звісно, часові межі дозволяють його віднести саме до спадку модернізму, адже це перший житловий квартал, збудований в міжвоєнний період в Ужгороді.

Після того, як Ужгород став столицею Підкарпатської Русі у 1919 році і виникла потреба реформувати невелике містечко в головне місто краю, сюди приїхала велика кількість чиновників. Номерів у готелях, квартир і кімнат для найму катастрофічно не вистачало. Держурядовці спали на столах своїх кабінетів і у вільних палатах лікарні. Аби закрити питання першочергової потреби в житлі, було вирішено збудувати житло максимально швидко — з дерева. Фактично ці перші 42 будинки мали бути тимчасовими, а успішно служать майже 100 років — з 1921–1923 років. Блоки з дерев'яних невеликих будиночків на одну родину завершували на перехресті вулиць наріжні цегляні будинки. 

Житлова колонія «Свепомоц» (1928–1933, район площі Еґана)

Якщо далі розглядати модернізм як спосіб мислення, урбаністичні рішення та можливості певної епохи, а не лише візуальні стильові характеристики, то далі наступний приклад — житлова колонія «Свепомоц» (Самопоміч). Фактично це кооперативний район приватних будинків. Звісно, будівництво помешкань велося державою досі нечуваними темпами. Проте багатьом держслужбовцям все ж таки власного житла бракувало. На місці колишнього ринку учасники товариства «Свепомоц» за символічну суму отримали ділянки під будівництво від міста та практично нульові умови кредитування — від державного банку. За це члени «Свепомоці» зобов'язалося самостійно провести парцеляцію ділянки, прокласти вулиці та хідники, побудувати каналізацію та навіть упорядкувати центральну площу.

Це лише частина будівель і кварталів міста, що позначені визначною для світу та невеликого Ужгорода епохою. Ужгородський міжвоєнний модернізм цікавий не лише стилями, а й способом мислення архітекторів та інженерів, завданнями, що ставила і вирішувала за дуже короткий термін держава. І як наслідок — місто пережило у ХХ столітті ренесанс та стало заповідником стилів модернізму і нових для тогочасної Європи урбаністичних рішень.

Ліна Дегтярьова, Олег Олашин , дослідники історії архітектури Ужгорода
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter