ГоловнаКультура

"Коротка історія семи вбивств": Чекай і дивись

В жодній версії літературної реальності ця книжка не могла стати комерційно успішним мега-хітом. Грубезний том на майже тисячу сторінок (із вказівкою «коротка історія» на обкладинці), філігранна проза з безкінечною кількістю прихованих і явних цитат як із класичної прози, так і з пісенної поезії. Кілька кримінальних історій (тільки не сім, як назва обіцяє), розказаних, але не розслідуваних, монологи-монологи-монологи, продуковані десятком промовців, кожен із яких говорить своїм діалектом.

Фото: ВСЛ

«Коротка історія семи вбивств» (A Brief History of Seven Killings, 2014) Марлона Джеймса мала залишитися забавкою для крутолобих прихильників сучасної прози. Але таки стала хітом. Інколи, либонь, просто сходяться всі зірки на літературних небосхилах.

Перший голос, який тут чуємо, – привид говорить. Балакучому покійнику належить цінне для «Короткої історії» зауваження, він вчить розрізняти мертвих і живих, а ця навичка тут знадобиться. Отже. Чекати і дивитися – опція для живих. Дивитися і чекати – для мертвих. Щоб буквально в наступному монолозі з’явилася фраза, яка цю корисну схему зведе на ніц: «Але бачить Джа».

В грудні 1976 року на Ямайці здійснений замах на життя Боба Марлі. Цей злочин мав виражений політичний характер. Ямайка півтора десятки років як незалежна, але економічно – кипуча руїна. В 1976 році прем’єр розпускає парламент і призначає нові вибори. Реально за владу бореться дві партії – ННП (соціалісти) і ЛПЯ (ліберали). На прихильників одного з двох політичних рухів поділилася вся країна, в тому числі кримінальна її частина. Триває війна банд Папи Ло і Шота Шерифа. ЦРУ нарощує свою присутність в країні, щоб впливати на вибори. І от на цьому тлі Боб Марлі готується до величезного концерту за мир. Марлі, ясно, не входить до жодної з партій і банд, але спілкується на коротко і з босами угрупувань, і з лідерами партій. Напередодні концерту в будинок Марлі вриваються семеро (от вона, та сімка з назви!) і розстрілюють присутніх.

Це основна подія роману. Марлі, до речі, тут так не зветься. Його називають Співак, і сам Співак в романі не говорить. Це, власне, не його історія. «Хоча Співак і в епіцентрі історії, та, по суті, вона не про нього. Начебто є інша версія — про людей навколо, тих, хто приходять до нього і йдуть, але можуть надати більш повну картину». Відсутність імені і голосу Марлі тут означає високий статус Співака – він святий, символ, ікона, майже бог. Якщо намагалися вбити бога, то ніхто не відчуває себе в безпеці. Наростаюча тривога – основним емоційний малюнок «Короткої історії». А роман охоплює проміжок у тридцять із чимсь років: не тільки сам замах, але і ланцюг подій після, які призвели до виходу ямайських наркокартелів на ринок США. Така собі тридцятирічна стагнація моральної і суспільної паніки – оксюморон, який насправді на Ямайці втілюється дуже буквально і без протиріч. Страшно – дуже страшно – жах як страшно – до смерті страшно – мертві заговорили: дивись і чекай.

Складна історія поділені на три частини. Власне грудень 1976-го, замах на Співака і концерт за мир. Два роки по тому, коли той доленосний концерт наче примирив дві партії і дві банди, а тепер Ямайка з цього всього має колосальний клопіт, та ще й розслідування замаху триває, але помирати готуються переважно свідки, а не злочинці. І 1980-90-і, коли більшість фігурантів попередніх подій уже не живі (пул розповідачів оновлюється), а Ямайка і досі та сама – її мікромодель «ямайський наркосиндикат» прекрасно почувається в Нью-Йорку. В романі кілька разів випливе сентенція, що на Ямайці всі докладають колосальних зусиль, щоб життя було ззовні схоже на катастрофу, а країна при тому залишалася такою самою.

Фото: Amazon

В книжці є дванадцять розповідачів (всього активних персонажів «Короткої історії» – понад вісім десятків). У кожного є своє місце поговорити, їхні «іменні» частини перемежаються, і то досить точно: якщо заманеться відновити їх по хрометражу, то стане видно точку, в якому ті чи інші герої переткнуться. Єдність місця і часу дії зшиває монологи, кожний з яких написаний за законами свого жанру. Хтось з героїв живе у шпигунському детективі, хтось у фешн-романі, хтось у мелодрамі, хтось у гангстерській сазі і тому подібне.

Ніна Берджес, наприклад, очевидна вдача «Короткої історії». У неї є молодша сестра, що якось переспала зі Співаком, а потім перемкнулася на іншого расту. Є літні батьки, батька недавно пограбували, а мати (можливо) зґвалтували. Батьки нажахані, Ніна відчуває сором і відповідальність. Намагається у будь-який спосіб вивезти родину з Ямайки, але це нелегко. У Ніни навіть був роман із білим, на якого були сподівання як на «транспорт», але не склалося. А ще вона мала теж одну ніч зі Співаком (ой, як це молодшій сестрі не сподобалося). Каже, саме їй він тієї ночі присвятив свій хіт «Опівнічні рейвери» (і ще сотні жінок так думають). With their problems since they've no solution. Але щось робити таки треба. Ніна вирішує, що Співак допоможе її родині іммігрувати. І вона стоїть під його розкішним маєтком щодня, може, він побачить її, вийде до неї, впізнає, допоможе. Так вона стає свідкою замаху на Співака, і що найважливіше – вона обличчя до обличчя стикається з убивцею, якого навіть сам Співак, що вижив, вголос не називає. Ніна з простору роману після того зникає, щоб з’явитися згодом у цілком неочікуваний момент. Але стоп, I got too much talkin'.

У книжці обмаль жіночих персонажів. Коли тут з’являється біла жінка, то це буде владне спрагле сексу стерво, що каструє чоловіків. Коли тут буде чорна жінка, то вона тут же а) переспить з кимсь за їжу, б) її зґвалтують, в) їй розчавлять кулаком щелепу, г) її назвуть шоколадною богинею і будуть до неї говорити тільки на «ви» – в сенсі: «ви, чорні лярви…». Чоловіки для неї – «транспорт», але і вона для них – «пункт призначення». Загадка Ямайки – у міжніжжі чорної жінки, білий чоловік рятує чорну жінку від чорного ж чоловіка – всі ці стереотипи постколоніального, пострабовласницького суспільства Ніна втілює гранично наочно.

Там є одна сцена. Її батько калічить її пряжкою ременя за те, що сплуталася з брудним растою. Вона кричить. Але спротив чинить тоді, коли пряжка ранить їй вагіну. Покалічена жінка буквально. Вона перехоплює ремінь і дає відсіч. Батько стікає кров’ю. Ні, це – не повстання «злих юних жінок» Ямайки, це – «благородна дикунка» нарешті стала такою, якої її прагнули.

В книжці всі голоси дуже сильні, не тільки Ніна. Те, що кожен герой говорить своєю мовою і живе в своєму жанрів – в цьому і задум постколоніального роману Марлона Джеймса. А «Коротка історія» таким романом і є. Постколоніальніть – це розпорошеність, це принципова незмога говорити про гомогенну ідентичність, це гостра і свідома потреба штучних конструктів, щоби навколо них створити життєздатну спільноту, коротше, це «кожен живе на власній Ямайці».

Які критерії є, щоб хоч якось позитивно уніфікувати це різноманіття? Як варіант, треба створити штучну спільноту – «між центром Кінгстона і гето Кінгстона», постколоніальну і в хрестоматійному сенсі уявлену. Вона і буде гуртуватися навколо думки про Співака як месію і захисника (нечисті кримінальні оборудки самого Марлі в романі не сильно і приховують, до речі). Уявні спільноти і уява однієї людини – Співака. В світі який розпадається на непоєднувані фрагменти, має бути щось, що склеїть це все до купи. Наприклад, смерть, драгс і регі. «Не знають, що їм робити відтоді, як удару завдає музика, бо музику не можна вдарити у відповідь» – не знаєш, то закури, малий, і розслабся.

Марлона Джеймса часто порівнюють з Тарантіно. Дійсно, методи схожі – нарочито продемонстрований монтаж із безкінечних балачок і без потреби деталізованих сцен насильства. Але либонь, «Коротку історію» порівнюють саме з кіно через те, що роман – дуже кінематографічний. І не тільки за методом: він працює з тими способами, якими популярне кіно формує ідеологію, спроможну творити спільноти. Між «пророком» і «зіркою» різниця не таке вже й очевидна, між заповіддю і мемом – і поготів.

Марлон Джеймс
Фото: EPA/UPG
Марлон Джеймс

Клінт Іствуд, Джон Вест, Марті Роббінс кочують з монологу у монолог, саме з їхніми героями (в кіно і в піснях) зіставляють свою щоденну працю «волини і дубця» персонажі Марлона Джеймса. Вест-Індія грає свій вестерн. Одного з самих підірваних злочинних авторитетів тут звуть Джосі Вейсом; це не реальне ім’я, явно, а псевдо на честь героя Іствуда з «Людини поза законом». Цю особливість найпершим підмічає саме американський журналіст, один із розповідачів Алекс Пірс. Хоча те, що вистріли в голову звучать не так ефектно, як в голлівудських вестернах, нам повідомлять уже на перших сторінках. Глухо звучать – «правди життя» навіть мертві тіла не додають, а пострілам без спецефектів тут ніхто не вірить.

В кіно помирають красивіше, це підмічає Бам-бам. Йому п'ятнадцять років, він – один із сімох нападників, що вчинили замах на Співака. Малий на певному етапі своєї розповіді втрачає глузд і його розповідь перетворюється на суцільну глосолалію, колажі з біблійний і музичних цитат. Але його історія не про музику і не про Біблію, вона про секс – про злягання, злиття, копуляцію, про проникнення.

Бам-Бам раптово осиротів. Його батьки не догодили Шота Шерифу, і той їх пристрелив, попередньо зґвалтувавши. Малий ховався під трупом матері і все бачив. Він приходить до конкурента Шота Шерифа Папи Ло, той приймає його в банду, дарує зброю і підсажує на кокс. Бам-бам – нарваний малолітній кілер, йому байдуже на все, окрім класного взуття (батьків спадок) і пісень Співака (теж батько любив). І от він має стати розхідним матеріалом для убивства Співака, жовтодзьобиків для акції підібрали спеціально, їх теж уб’ють і справа буде закрита навічно. Бам-бам від своїх убивць втікає, але бачить на сцені воскреслого Співака і від того божеволіє. Безумного хлопця знаходять і ховають живцем (метафорично і цілком буквально).

Ок, тепер про секс. Це єдине, про що Бам-бам міркує цілком ґрунтовно, але весь час. «Я хочу вбивати, вбивати, вбивати / І трахатись, трахатись, страхатись / Але я кричу, кричу, кричу». Це цитата з сцени замаху на Співака, між іншим. Бам-бам описує перший контакт із подарованою «волиною» як акт мастурбації, перше убивство – як вагінальне проникнення, він буквально трахає землю, в яку його зараз зариють. До речі, це все – цитати часто, от-як зі зброєю: «волина любить тебе» – це переспів «Велике залізо він трима при стегні» (якраз з ковбойської балади Марті Роббінса). Коли його поховали живцем, він все ще був незайманим. І взагалі Бам-бам – імпотент (наслідки коксу). Це зворотний бік метафори про «чорні трикутники» Ямайки, що супроводжує Ніну. І тільки музика сильніша в історії Бам-Бама за сексуальне бажання, не годне реалізуватися: «Я кричу, але одночасно зі мною реве гітара і гасить мій крик». Коли він бачить на сцені Співака, в якого два дні тому стріляв, він вважає себе за Іуду, що поцілував Христа. Сексуалізований Ісус і незайманий Іуда, але це інший сюжет: Бам-Бам – безіменний свідок воскресіння Лазаря.

Марлон Джеймс «перебирає у всьому», навіть у такий «фройдівських» метафорах, надлишок – його метод. Як ті речення на сім сторінок із нудотливо-детальними описами убивств. Надлишок в «Короткій історії» непомітно з саркастичного стає іронічним.

Скажімо, таке. Копенгаген, як він називає гето в Кінгстоні. Що може бути далі від уявлення по ямайців як холодна Данія і флегматичний скандинавський темперамент. Але мало, Марлон Джеймс нарощує: от є ще тамтешні «сади Триволі» (так зветься парк розваг в Копенгагені) – це жахливо небезпечна місцина, де стається більшість злочинів цього роману. Або глянемо на Кім Кларк. Вона емігрувала (ок, планувала емігрувати) з Ямайки за допомоги коханця-американця, віддавшись попутно місцевому чинуші за візу. Її звати як Супермена, теж емігранта. Тільки сили Супермена проявляються на чужій лише планеті, у себе вдома він – пересічний, а будучи Кларком Кентом він їх взагалі приховує. Розлога думка про ямайську діаспору в одному імені. До речі, у Кім Кларк несправжнє ім’я (одна з численних інтриг роману – тут). Це тільки випадкові приклади, як гротеск «Короткої історії» стає іронічним, а стається таке в книжці постійно, знову ж таки з назви починаючи – і не кротка, і не про убивства, та зрештою і не про сімох.

Узаконена жорстокість, а не природна агресія істоти, загнаної в глухий кут. Всі герої «Короткої історії» – люди до кінчиків дредів, вони керуються тими соціальними контрактами, «підписати» які їх змусили обставини. Добротна соціальна проза про штучний відбір, яка раптом несподівано неочікувано і досить безпідставно заворожила читачів по всьому світу.

Марлон Джеймс. Коротка історія семи вбивств / Переклад Анатолія Хлівного та Людмили Хлівної. Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. 920 с.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram