ГоловнаКультура

Повернення до Едему: як Україна опинилася в Новому Сході

Останні місяці минулого року позначилися низкою перемог української культурної дипломатії. Кампанія МЗС #CorrectUA привернула увагу міжнародних ЗМІ до проблем транслітерації у назві української столиці. Після тривалої боротьби Українському інституту вдалось отримати належне бюджетне фінансування. Ці, безумовно, хороші новини дають надію на те, що Україна зможе посилити свій голос у міжнародному публічному просторі і змінить сучасну ситуацію, в якій не дослухатися до нього, на жаль, досі є нормальною практикою.

Одним з головних викликів на цьому шляху є, як це не банально, від’єднання України від Росії в уявленнях міжнародної спільноти, підкреслення нашої унікальної ідентичності і права на саморепрезентацію. Про глибину проблеми свідчить, наприклад, те, що в західній академії українську політику досі коментують спеціалісти, які вивчають Росію. Відповідно, їх експертиза часто є, в кращому разі, поверховою, а в гіршому - упередженою. Якщо ми подивимося на засоби масової інформації, то теж можемо помітити тривожні тенденції. На одну з них, а саме на поширення концепції так званого Нового Сходу в міжнародних медіа, хотілося би звернути увагу в цій статті.

Фото: Скріншот сайту calvert22.org

Термін Новий Схід з’явився на світ з легкої руки групи російських підприємців з креативних індустрій під назвою Calvert 22 Foundation, очолюваного Нонною Матерковою. Заснований у 2009 році фонд зі штаб-квартирою в Лондоні опікується, на перший погляд, благородною справою інформування світової спільноти про сучасну культуру країн Балканського півострову, Східної Європи, країн Балтії, Росії, Центральної Азії та Кавказу. Фонд створив успішне інтернет-видання The Calvert Journal, має власну галерею, дослідницьку платформу та навіть аналітичний центр. Це, безумовно, успішний ресурс, який читають і до якого прислухаються. Також це досить серйозний виклик для української міжнародної інформаційної політики. Чого вартує той факт, що Новий Схід вже став регіоном дослідження для британського The Guardian, який, щоправда, обмежив його географію до пострадянського простору.

Будь-який вчений, що займається Європою, побачивши термін Новий Схід і взнавши про його, м’яко кажучи, широку географію, починає глибоко замислюватися про непередбачуваність шляхів людського мислення. Якщо вчений є знавцем історії Східної Європи чи Російської Імперії, він швидше бере себе в руки і доходить сумного висновку: Calvert непомітно і успішно згодовує західним читачам ідеологію пан-славізму.

Ідея пан-славізму народилася не в Росії, але саме там вона суттєво вплинула на державний зовнішньо-політичний курс. В інтерпретації російських інтелектуалів і деяких політиків Європа поставала як регіон духовного занепаду, ревіталізувати який могла лише Росія шляхом активного політичного втручання. Для цього їй була потрібна підтримка інших слав’янських народів, які в цей час потерпали під пануванням Османської та Австро-Угорської імперій. Приблизно таке мислення призвело до залучення Російської імперії до війни з турками 1877-1878 років, внаслідок яких Сербія та Чорногорія отримали незалежність.

З цієї точки зору на пан-славізм можна дивитися з захопленням, адже завдяки цій ідеології дві православні держави вийшли зі складу імперії, яка серйозно утискала релігійні свободи їх громадян. Але питання полягає в тому, наскільки краще було в цей час перебувати в орбіті нового покровителя Сербії і Чорногорії? Це можна легко продивитися на прикладі мовної політики Росії в Україні, адже у 1876 році був підписаний Емський указ, який забороняв видання та ввезення з-за кордону україномовних книжок, організацію театральних вистав та викладання у школах українською мовою. Публікації релігійної літератури та шкільних підручників українською були заборонені ще у 1863 році Валуєвським указом. Російська Імперія другої половини ХІХ століття аж ніяк не була місцем, де на владному рівні підтримували національне різноманіття. І якщо у випадку України страждала сфера культури, то у випадку Центральної Азії імперська влада жорстко втручалася у підґрунтя місцевого способу життя, намагаючись перетворити кочівників на осідлих жителів.

Звичайно, Calvert Journal не володіє ресурсами для такого роду примусу. Але у створенні ними концепції Нового Сходу є багато чого спільного з тими уявленнями, які лежали в основі репресивних процесів стосовно різних етнічних груп, що входили до складу Російської Імперії. Без жодних обговорень щодо легітимності створеної ними гео-уявної формації редакція видання взяла на себе важку місію репрезентації низки регіонів, спільність між якими є в кращому разі дискусійним питанням. У штаті Calvert Journal нема українців, угорців чи туркменів. Це російська ініціатива з британською підтримкою. Те саме стосується і фінансової частини проекту. Що ж до ідеологічної частини, то на пан-славізм автори видання легко наклали комунізм. Остання схема, щоправда, є достатньо притягнутою за вуха, щоб не затьмарити вихідну точку уявленої Calvert спільноти: невдоволення росіян звуженням їх сфери впливу і кордонів після падіння комуністичних режимів, географія яких частково співпадала з регіонами політичного домінування Російської Імперії.

Цю тезу підтверджує і те, що Новий Схід є класичним симулякром, тобто знаком, що приховує відсутність оригіналу. Журналісти Calvert саме уявляють світ Нового Сходу, а не рефлексують над реаліями та історичною спадщиною країн, які вони включили до його складу. Для цього в них не вистачає або банальних знань, або бажання.

Показовою в цьому плані є стаття Анастасії Федорової «Радянська розкіш. Сюрреалістичні модерністські готелі Києва і чому ви маєте їх відвідати». Стаття потужно транслює ностальгічний і химерний образ Радянського Союзу. В якості центрального прикладу сюрреалістичого радянського готелю, вона обирає Салют, побудований у 1982-1984 роках. Анастасія характеризує Салют як «пам’ятник тернистому шляху Києва до глобальної модерності». Будь-який західний історик Радянського Союзу легко порадить Анастасії низку книжок, опублікованих протягом останніх двадцяти років, що демонструють належність Радянського Союзу до модерних держав практично з моменту заснування. Ця теорія називається альтернативною модерністю. Знайти архітектора, який розповість пані Федоровій про український конструктивізм, модерністську архітектуру 1920-х років, теж не так складно.

Фото: Скріншот сайту www.calvertjournal.com

Особливої уваги заслуговує і те, як пані Анастасія пояснює проблеми, з якими стикаються радянські готелі Києва зараз: «З тих часів, коли радянські готелі відкрили свої двері, уявлення про подорожі і туризм в країні докорінно змінилися. До падіння залізної завіси готелі існували лише для посадовців від партії, радянської еліти та невеликої кількості гостей з-за кордону. Зараз Київ відвідують з багатьох причин: декому цікаво взнати про радянську історію і архітектуру, комусь хочеться побувати в неконвенційному місці, хтось шукає доступних розваг та задоволень, що пропонує місцева рейв сцена». Окрім того, що в цьому пасажі пані Федорова демонструє відсутність знань з радянської культурної та економічної історії, вона ще й створює досить цікавий образ території, яку описує.

Фактично, ми маємо справу з екзотизацією і архаїзацією України в минулому і зараз. Як бачимо з цього тексту, за останні 120 років Україна так і не індустріалізувалася. Якісь види підприємницької діяльності чи хоча б торгівлі в ній також нібито не розвинулися. Інакше як пояснити відсутність у переліку причин для подорожей до Києва банальних відряджень? Столицю європейської держави звели до «неконвенційного місця» для подорожі з дешевими розвагами і якісною рейв-сценою, ну, і, звичайно, радянським спадком. Анастасія продукує колоніальний дискурс, типовий для Calvert загалом. Іноземцям Україну представляють як простір «свободи, різноманіття, та шаленства духу». Шкода, що автори забувають попереджати цих іноземців про українські ультра-праві угрупування, які не підтримують принаймні перші два принципи і готові брутально відстоювати власні переконання.

Дискурс Calvert цікавий саме тим, що він описує країни Нового Сходу як втрачений Едем для втомленої від комфорту і конвенцій європейської молоді. У ньому пострадянський простір перетворюється на загублений світ, сповнений нового, неочікуваного і пригодницького. Німецький фотограф Тобіас Зелони в інтерв’ю редакції так описав свій досвід подорожі до України у 1990 році: «У той час це було справжньою пригодою. Нам доводилося стояти в черзі за бензином, за хлібом». Якщо чесно, я давно не читала настільки цинічних висловлювань щодо надзвичайно складного часу в житті мільйонів людей. Шкода, що пан Зелони так і не зміг зрозуміти, що пригода для нього була чимось радикально іншим для людей навколо. Його коментар наглядно демонструє, що «едемський» підхід не породжує ані розуміння нашого контексту, ані, принаймні, емпатії. Це слова колонізатора, який не переймається долею місцевих жителів.

На перший погляд, може видатися, що рожевий образ України, навіть створюваний росіянами, не вимагає термінової уваги. Кінець-кінцем на іншому кінці спектру нашим посадовцям доводиться мати справу з жорсткою критикою тих самих ультра-правих організацій в інших виданнях і представленням України виключно через образ цих тиранозаврів нашого «едемського саду». А до цього ще доводиться додавати фейкові новини, замовлені офіційною Москвою.

Але варто пам’ятати, що коли ми добровільно погоджуємось грати в уявних туземців, ставлення до нас буде відповідним. Західні медіа і так не дослухаються до голосів з України. Можна радіти, що у BBC через 27 років української незалежності і після цілеспрямованої інформаційної кампанії почали писати Kyiv замість Kiev. Але це лише доводить, що ми мусимо докладати великих зусиль, щоб бути почутими. Через це делегування власного голосу потужному медіа-проекту, що представляє нашу державу як недорозвинену екзотичну територію, в якій панують лише «свобода і шаленство», є серйозним приводом замислитися над створенням власного медіа-проекту, який би допомагав об’єднати європейську і українську молодь без сумнівних посередників.

Юлія Скубицька Юлія Скубицька , Історикиня, Ph.D
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter