ГоловнаКультура

​Верена Нольте: будівництво культурних мостів між Німеччиною та Україною

За час незалежності довготривалих культурних проектів в Україні можна назвати не так і багато. Бо тяглість в культурі вартує багато сил, віри, ідей, ентузіазму і коштів. Коли чуємо про культурний проект, якому вже 4 роки, і який, до того ж, ініціювали іноземці - це приємно вражає і викликає щонайменше інтерес та повагу.

На початку осені в Маріуполі відбулась Четверта німецько-українська зустріч письменників «Міст з паперу». Більше десятка авторів з обох країн, двомовні читання, презентації та дискусії. Сьогодні «Міст» – серйозний міжкультурний проект, який виростав з ідеї, що саме культурний обмін може стати найміцнішим клеєм для порозуміння та взаємного смислового збагачення.

В це щиро вірить незмінна директорка проекту та відома медіаторка культури Верена Нольте. За її спиною – десятиліття роботи в культурному менеджменті: роки праці у відділі культури міста Мюнхена, керівництво мистецькою резиденцією «Вілла Вальдберта» та мережею німецьких літературних будинків, низка проектів по всьому світу.

Верена – засновниця та очільниця організації «Kulturallmende» у Мюнхені, яка окрім іншого активно промотує українську літературу в Німеччині та працює над «будівництвом» паперових мостів поміж двома країнами. У розмові Верена розповіла про свої враження від роботи в Україні, культурної інфраструктури та публіки українських міст, а також про те, чого мають повчитись німецькі автори в українських та чому творення нових смислів робить її щасливою.

Верена Нольте
Фото: Дмитро Чичера / Платформа ТЮ
Верена Нольте

Літературний проект «Міст з паперу» відбувся в Україні уже вчетверте. Львів, Дніпро, Харків та Маріуполь: чому саме таким маршрутом і куди далі?

Після досвіду, здобутого в Маріуполі, важко відповісти на це питання, бо тепер ми знаємо, наскільки важливо здійснювати такі літературні проекти на сході України. Ми наважились, також і через те, що мали достатньо підтримки в Україні, зокрема від нашого Генерального консульства. Але чому із заходу на схід? Ми почали із західного Львова, бо гадали, що він буде нам трішки ближчим. Ми ж усі вперше були в Україні. Не можна ж так самовпевнено починати організовувати в Україні німецько-українські зустрічі письменників, зовсім не орієнтуючись на місці.

Тож ми сподівались знайти у Львові однодумців, які б нам помогли і підтримали. Так і сталося. Місто прийняло нас відкрито, передусім відділ культури. Це був хороший досвід, однак у ході дискусій вже тоді стало зрозуміло, що важливо рухатись на схід. Позаяк у 2015 розбіжності між Сходом і Заходом були сильніші, ніж зараз, для наступного проекту ми шукали місто, що розташоване далі на схід. Вибір зупинився на Дніпрі, тоді ще Дніпропетровську. Це насамперед промислове місто стало для нас викликом. Місцева культура ще перебуває на стадії розвитку. Сьогодні там уже є книжковий ярмарок, Book Space, що вперше відбувся цього року.

Наступного, 2017 року, вирішили поїхати до Харкова, міста культури. Там є сучасна література, театр, музика та визначна архітектура. Ми думали, що тут все пройде легко, що, однак, було не зовсім так, але відчувалось, що тут цінують творче начало. До кінця зустрічі також оприявнилась близькість війни. Війна, до якої ми так наблизились, раптом стала дуже помітною. Для всіх це було великим потрясінням, що проявилось в дискусіях, в емоціях. Ми сказали собі: тепер не можна так просто повертатись на захід, ми ще не закінчили тут. Так з’явилась думка про Маріуполь. У 2019 році хочемо привезти проект до Німеччини.

Чи означає це завершення циклу «Мостів із паперу» в Україні?

Зовсім ні. «Міст із паперу» в будь-якому разі залишається. Чи ми його робитимемо, чи ви, чи хтось зовсім інший, цього я не знаю. Доки я матиму змогу, читай: доки знаходитиму меценатів для проекту, я буду продовжувати цим займатися. Наразі працюю над новою концепцією, думаю над тим, щоб, наприклад, наступного року акцентувати на українській тематиці в Мюнхені або в Берліні, але не в такому широкому складі.

У Німеччині концепція зміниться, вона буде не такою, як під час письменницьких зустрічей в Україні, де йшлося про знайомство з українською літературою, історією, культурою та українськими містами. Українські письменники уже стільки знають про Німеччину. Ми ж натомість знаємо про Україну занадто мало. Саме тому ми вирішили започаткувати цей проект. Тепер ми представимо «Міст із паперу» в Німеччині. Є бажання й надалі працювати в Україні, можливо, у меншому форматі. Думаємо про це. Концепції завжди мають розвиватися. Не треба копіювати самих себе. Через це ми відмовилися від фестивального формату, ми не хотіли робити фестиваль, який завжди проводиться в одному місці у тій же формі. «Міст із паперу» – це творчий виклик і таким має залишитись і надалі.

Фото: Дмитро Чичера

Чи помітна для тебе як кураторки проекту різниця поміж публікою на заході і на сході України?

Тут у Львові публіка вже досвідчена й обізнана. Вона має велику пропозицію, тому ніколи не знаєш, чи хтось прийде. У будь-якому разі ця публіка вже багато чого знає про німецьку літературу та про сучасну літературу загалом, тобто це освічені люди. У Дніпрі було важко зрозуміти, де нам шукати нашу публіку. Потім з’ясувалось, що це насамперед люди з університетів. До нас прийшли члени спілки письменників, викладачі, доценти й зацікавлена молодь. Мені впадає в око, що часто ми маємо дуже молоду публіку, що мене дуже тішить, бо в Мюнхені та й у Німеччині загалом відвідувачами таких літературних проектів є переважно літні люди, здебільшого пенсіонери. Звичайно, це дуже добре, що вони приходять, вони ж теж читачі. Але я завжди питаю себе, де молодь, чому вони не тут, вони ж мають визначати напрямок з нами.

Німеччині зараз необхідно вигадати новий формат, аби привернути увагу молоді до літератури. Це ті речі, яких ми тут вчимося, ми вчимося від українських письменників, що можна виступати по-іншому. Тобто не влаштовувати звичайне читання зі склянкою води, модератором, не сидіти спереду й продавати книжки. Українські ж автори влаштовують справжні перформанси. Наші письменники теж цього вчаться. У Харкові вони були в захваті від того, що раптом опинилися самі на сцені з мікрофоном і мусили доносити свої тексти також і мовою тіла. Твори були німецькою, але через мову тіла, звук та натхненне читання публіка щось зрозуміла. У Харкові ми зібрали найбільше людей. Не в останню чергу через те, що в тому проекті брав участь Сергій Жадан, який увечері виступив з концертом.

У Маріуполі ми зустрілись з іншою публікою. У цьому сенсі для нас це було вперше, бо ми приїхали в місто, що стоїть осторонь, його не сприймають навіть у самій Україні, не кажучи вже про Західну й Центральну Європу. Місто, до якого вже не так легко добратись, бо воно лежить заблизько до лінії фронту, де більше не працює аеропорт, місто, відірване від усього світу. Це відчуваєш також у спілкуванні з людьми, яких тут зустрічаєш. Вони такі ж зацікавлені, як і інші. Вони шалено раділи, що ми приїхали до них із своїм проектом. Це знову ж таки були люди з університетського і шкільного середовища, студенти. В залі сиділи також і молоді солдати. Вони дякували нам за «Міст із паперу». Це було дуже драматично.

Коли я в червні вперше приїхала до Маріуполя, то питала всіх, чи вони знають про книжку «Вона родом із Маріуполя». Роман ще не виданий українською, ніхто про нього й не чув. Але в Німеччині це бестселер і в заголовку згадується їхнє місто! Тоді, звісно, вони зацікавились, з’явилось бажання дізнатись більше. Керівниця центральної міської бібліотеки запропонувала організувати відеорозмову з Наташею Водін, бо авторка вже не подорожує на такі довгі відстані. Ми організували її у Платформі «ТЮ», де й, власне, відбувалась зустріч письменників. Тепер люди вже знають про книгу. Коли вона найближчим часом з’явиться українською, її, гадаю, читатимуть і в Маріуполі. Цього зимового семестру студенти університету читають роман Водін на курсі німецької.

Обкладинка книги Вона була з Маріуполя
Фото: Buzzaldrins Bücher
Обкладинка книги Вона була з Маріуполя

Цікава твоя думка з приводу культурної інфраструктури в Україні.

Як я вже зазначила, вона дуже різниться. У Львові культурна інфраструктура однозначно присутня. Вона могла б бути ще кращою, ліпше організованою й узгодженою, та порівняно з іншими містами тут виникло щось зовсім нове, таке відчуття, що воно пов’язане з новою Україною. Натомість у Маріуполі навпаки – відчуття, що все пов’язане зі старим Радянським Союзом. У Харкові теж хороша структура. Там з’являються нові речі, там є рух, тільки ці столичні структури з часів, коли Харків був столицею Радянської України, тяжіють над містом. Водночас вони відкривають Харків, надають йому рис дійсно великого міста.

Дніпро зараз міняється, ми постійно до нього вертаємось. Прив’язуєшся до всіх міст проекту. Дніпро стає жвавішим і молодшим. Спочатку, коли ми туди приїхали, я подумала: «Боже мій!». Ми знайшли тільки такі зали, які були задумані для іншої, не для сучасної публіки. Тим часом щось змінюється. У місті живе багато молодих IT-спеціалістів, які добре заробляють і хочуть бачити щось інше. Це наполегливі люди, вони є рушіями цих змін. Адже зміни завжди відбуваються через людей, завжди. У Маріуполі ми відразу знайшли культурний простір, вільний простір, який існує вже 3 роки. Його заснували три молоді жінки, переселенки з Донбасу. Звичайно, ми дуже тішимося з таких ініціатив, коли прибуваємо в якесь місто і знаходимо щось подібне. Крім того, нас підтримала й міська влада Маріуполя, зокрема відділ культури.

Можеш відзначити якісь особливості культурного менеджменту в Україні?

Так. Мушу сказати, що мені дуже пощастило знайти в Україні неймовірно компетентних колегинь. Наш проект дуже комплексний, спочатку нам завжди треба відкрити місто для себе, зрозуміти, куди пасує «Міст з паперу», де ми можемо щось зробити. Ми гуртом ходимо в різні ресторани, адже дуже важливо, щоб ми щоразу бували в нових місцях. Так більше людей можуть дізнатися про нашу присутність. І тут я мушу сказати, що не можу бажати собі кращої команди, ніж та, яку я знайшла в Україні. Це просто щастя.

Власне, до культурного менеджменту належать також усні й письмові перекладачі. В Україні вони надзвичайні. З неймовірним освітнім рівнем. Я не бачу різниці між ними і їхніми німецькими колегами. Що мені подобається у всіх, з ким я тут співпрацюю і хто належить до команди «Мосту», це те, що вони активно долучаються до подій у своїй країні і своєму місті, до літературного й мистецького процесу. Їхній світогляд не обмежений професійною діяльністю, тобто вони не роблять різниці, що ось літератори, тут художники, а там сидять «кіношники», вони бачать усю картину цілісно. Українське мистецтво як таке переживає зараз не найкращі часи. Маю на увазі, мистецтво в широкому сенсі слова. Важливо триматися разом, відчувати і підтримувати одне одного. Цього не вистачає в Німеччині, нам це так само необхідно. Думаю, наш проект сприяє таким змінам, навіть якщо вони й невеликі. Потрібно невпинно над цим працювати й не падати духом, вірити, що зусилля не марні.

Що для тебе було найважчим під час реалізації проектів у чужій країні?

Завжди важкими є етапи підготовки, бо ми щоразу мусимо залучити на наш бік спонсорів, подавати заявки, розробляти проект, також провести аналіз результатів і так далі. Та всі ці фази належать до звичайної проектної роботи. Цьогоріч це було особливо важко, бо уряд Німеччини сформувався запізно, відповідно й запізно був прийнятий бюджет. Тому ми довго не знали напевне, чи вийде щось цього разу, але все одно складали плани. Слава Богу, все закінчилось добре.

Мушу також зазначити, що зрештою спонсори завжди змістовно нас підтримують, попри те ми завжди вимушені долати урядові перешкоди. Що ще ускладнює нам роботу в Україні, то це бюрократія, успадкована ще, ймовірно, з часів Радянського Союзу. Вона заважає творчій праці. Нам залишається тільки наполягати на своєму й пропонувати альтернативи, маю на увазі нетрадиційні небюрократичні альтернативи, бо з бюрократією далеко не заїдеш. Інакше ми б не організували жодної зустрічі. Це нам також вдається. Зрештою, тут теж є люди, які хочуть щось змінити. Досі у нас завжди виходило знайти спільну мову з міськими структурами.

Фото: Дмитро Чичера

Також нам важко зрозуміти реальні політичні відносини в країні. Ми знаємо, що в Україні війна, це відчутно, також і в західних областях. Тому дискусії загострились. Для нас, німців, які звикли до миру – якщо Німеччина й бере участь у бойових діях, то десь дуже далеко, – це важко розпізнати й зрозуміти. Тим важливішим стає проект, бо ми дізнаємося, що маємо чому тут повчитися. Добре, що ми тут. Постає щось нове, з’являються зв’язки, дружба між українськими й німецькими авторами, однодумцями, перекладачами тощо. Нас стає все більше. Тому ми стаємо дедалі сильнішими. Думаю, рух має бути з обох боків. Бажаю нам, щоб Україна стала більш зрозумілою на німецькому атласі, який є в кожного з нас у голові; щоб ми усвідомили, наскільки Україна близька. Про це дізнається кожен наш учасник, навіть якщо він вперше побував у Маріуполі. Ми зовсім не знали, що це так близько, що це Європа.

Для нас мало б бути звичним явищем сприймати Україну не тільки як країну, у якої зараз нав’язаний конфлікт із Росією, але як країну із власною культурою, відкритістю, духовністю.

Коли приїжджаю в Україну, завжди помічаю, які тут розумні люди. Це впадає в око, це дуже цікаво. Тут є якесь древнє знання.

Що твій «Міст» дав особисто тобі як кураторці й медіаторці культури?

«Міст» змінив моє життя. Я завжди робила проекти, також у складних регіонах, наприклад, у Косово, під час югославської війни, також у Африці. Це були важливі, незабутні проекти. Проте «Міст із паперу» так потужно увійшов у моє життя, так сильно зблизив мене з українським світом, що в мене з’явився абсолютно інший погляд на Європу, а відповідно і на світ. Тепер у мене є новий життєвий атлас. Власне, це те, чого я прагнула, коли упала Стіна. До того я 10 років жила у Західному Берліні, а 1989 року вже була в Мюнхені. І Боже ж Ти мій, нарешті цей монстр пропав, зникла залізна завіса. Тепер можна глянути, що ж там на іншому боці. Та минуло так багато часу, поки ми один до одного прийшли. Серед учасників «Мосту з паперу» завжди є східнонімецькі автори, які для мене, ясна річ, належать до німецьких письменників (іншого я й не уявляю), проте вони щоразу розповідають мені, що все ще почуваються інакшими, інколи відособленими або несприйнятими. Це цікавий досвід. Думаю, тепер Україна дуже сильно впливає на мою біографію.

Відома німецька авторка Петра Морсбах була учасницею двох перших «Мостів з паперу» у Львові та Дніпрі. Цього року на Форумі видавців ти разом з Людмилою Нор і Юрком Прохаськом презентувала перший продукт «Мосту» - український переклад книги Петри Морсбах «І раптом вже вечір». Що б ти хотіла видати наступним?

Так і я дуже пишаюсь, що нам це вдалось, бо цей роман вийшов у Німеччині вже більше 20 років тому. Петра Морсбах вивчала російську мову й театральне мистецтво у Ленінграді. Звідти вона почерпнула знання для написання роману «І раптом вже вечір», у якому головною героїнею є жінка, радянська жінка. Петрі вдалось описати її життя дуже щиро та неймовірно проникливо.

Для «Мосту» ми замовили переклад уривку роману, який зробив Юрко Прохасько, а його дружина Людмила просто закохалась у цю книжку, «проковтнула» її й сказала, що вона б радо переклала цей текст. Тоді ми зробили все можливе, щоби підтримати її. Книжка налічує 700 сторінок, ми почали з великого. У цей переклад Людмила Нор вклала всю свою майстерність. Вона знайшла видавництво. Ми задіяли меценатів, переконали спонсорів, Ґьоте-Інститут теж долучився. Тепер ми мали першу презентацію книжки. Петра Морсбах, на жаль, не приїхала, бо з датою визначились запізно. Минулого року вона видала дуже успішний роман «Палац юстиції», тож у неї низка пропозицій, вона постійно в роз’їздах. Авторка вже узгодила тур і не могла нічого скасувати, коли дізналась про презентацію книги на львівському Форумі видавців. Але вона дуже тішиться, що ця книжка побачила світ.

Фото: Goodreads

Може, вона приїде на Книжковий арсенал, побачимо. Навіть свою відпустку Петра проводить в Україні, вона дуже цікавиться вашою країною. І звичайно, ми хочемо й надалі публікувати книжки, перекладені в обох напрямках. Ми робимо багато перекладів – німецькою та українською – уривків для читань під час проекту. Запрошуючи авторів в Україну, шукаємо таких, в чиїх серцях уже живе Східна Європа. Або вона якось згадується в їхніх творах. Так я вийшла на Фелікса Штефана. Дія його роману відбувається в Ужгороді. Йдеться про східно-східну історію – Східну Німеччину та Україну тих часів, коли вони ще були братніми країнами в Радянському Союзі. Я не розраховувала, що книжку сприймуть тут так захоплено. Хоч і думала, що тема буде українцям близькою. Проте в Маріуполі виявилось, що не тільки публіка, але й журналісти в захваті від роману Штефана. Тому я очікую, що це буде наша наступна книга, після українського перекладу роману «Вона родом з Маріуполя» Христини Назаркевич, який має з’явитися ще цього року.

Ти щороку долаєш труднощі та всупереч обставинам втілюєш культурні проекти далеко за межами своєї країни. Це твій стиль життя. Очевидно, така робота тебе надихає. Чи можна сказати, що створення нових сенсів (читай: проектів) робить тебе щасливішою?

Так, звичайно. І не тільки мене, а й усіх інших, бо я помічаю, що деякі люди приймають нас із відкритим серцем. І щось дійсно постає, власне цей славнозвісний «міст із паперу», по якому ми всі можемо рухатись, не боячись упасти. Між нами виникає зв'язок, і це робить мене щасливою. Зустрічати людей, яких не знаєш і з якими навіть не думав, що колись познайомишся, але раптом вони тут, і все через одну ініціативу. Іноді мені та іншим членам команди доводиться справді несолодко, однак, я не здаюся, бо знаю: якщо витримаю, якщо зможу все реалізувати, то ощасливлю не тільки себе, але й інших. Сама, зрештою, щасливою не будеш.

Переклад: Наталія Шимон

Ірина Шимон, Менеджерка культури
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram