ГоловнаКультура

Ходити голосом навпомацки: п’ять поетичних збірок поетичного року

В році, який для української літератури однозначно і остаточно є саме поетичним роком, як встояти перед спокусою визначитися із книжками, які треба, ну от просто треба, обов’язково треба уважно прочитати? Хіба що влаштувати якісь рейтингові процедури, ризикуючи все звести до акції «На перший-перший шикуйсь!». Перших цього поетичного року не бракує. Вибрати з кількадесят авторських поетичних збірок кілька найрезонансніших – ми це зробили; і не стріляйте в піаніста, це був нелегкий вибір.

LB.ua оглядає найкращі українські поетичні книжки 2018 року.

Остап Сливинський, «Зимовий король» (ВСЛ)

Фото: ВСЛ

Граматичне значення зчитуємо інтуїтивно, тому складніше обманути і очарувати граматикою. Лексичні значення легше надаються до естетичних і психологічних маніпуляцій. Остап Сливинський це добре знає: він ретельно працює саме «в зоні» правдивої граматики.

Згадує чомусь дитячу забавку: «варили» з дівчам для птахів каву з трощеної цегли, птахам не засмакувало, тому випив хлопчик, котрого зараз ледь пам’ятає. Той допив свою чашу до кінця і заплакав, тоді. Цей плаче зараз, коли дно його чаші ще й не проглядається, а розкидане каміння на порох ніяк не зітреться. Птахи і жінки. Вони в «Зимовому королі» завжди поруч. Навіть так правильно: птахожінки – сирени.

Крики сирен заступають тут «пусту мову любові, що торгується з надією». І давні магічні ритуали не діють. Принаймні не на того, хто говорить до нас. Він не годен заливати воском вуха, він сам має намір «заглушити сирен» граничним концентратом злості у вірші. І от не факт, що хлопчик, який тоне у морі свого дитинства, відштовхнувшись від дна, не випливе на поверхню Орфеєм. Так, сирени замовкають, зачаровані митцем, вправнішим за них. Але ми ж пам’ятаємо, що убиває їх чоловік, спроможний не звертати увагу на спокуси. Так і існує «Зимовий король»: вишукані злості-вірші між глухим Одисеєм і надчутливим Орфеєм.

Тут багато міжрядкових переносів. В «Зимовому королі» цей розрив рядка – пауза, в якій може прозвучати репліка співрозмовника, мала б звучати. «І поклявся б, що чую, / як б’ється серце крізь глину. А виходить, [а як ти бачиш цей світ? – мовчання] / дарма турбував надію?». «З якими вже можна обійтись без пояснень, / з якими вже можна тільки стояти, ніби [а тобі на що він схожий? – мовчання] / посічений хвилями камінь». Це порожнє місце, пауза для слів іншого, що так і не прозвучать, має заповнити його світ. Стати тією злістю, що заглушить сирен.

Голос – головний мотив цієї книжки, майже всі тексти – це підслухані репліки і обірвані в процесі діалоги, найуживаніше дієслово тут – «каже». Але після паузи міжрядкового переносу рядок завжди продовжується. Тієї відповіді, що він потребував, він так і не отримує. І далі говоритиме до себе. Бо «Зимовий король» із його тонкими і болісними спонуканнями до розмови – це не говори зі мною, а говори до мене. Це «тепер говоріть»! Злість, яка має заглушити спокусливі співи сирен, виникає в його віршах через ту так і не отриману відповідь. І голоси зникають. «Ходить своїм голосом навпомацки». Одіссей простує, Орфей лежить на дні.

А ще він любить питальні речення. Ні, це не риторичні питання, хоча їх рідко супроводжують прямі відповіді. Так шанується право на помилкову відповідь. Помилку того, хто питає, і того, кому доведеться відповідати. Люди живуть в просторі цієї книжки, позаяк щиро і беззастережно помиляються. Такий собі поетичний тест Войта-Кампфа. І якщо крізь глину чується серцебиття, то либонь щойно сотворили Адама. Чи оживили Голема. Чи когось поховали живцем. Погляд на подію залежить виключно від результатів тексту на емпатію.

Найпотаємніше ж буде п(р)ояснене (як годиться) – у розлогих, вишуканих, безкінечних нанизуваннях однорідних членів та у довгих вставних реченнях, які (як відомо) тільки утруднюють повідомлення. Хтось казав, що бути правдивим легко для всіх?

«То була кава для наших дроздів – ми

додали ще трохи трави,

їм мало посмакувати. (Любов

у п’ять років нагадує неписьменного,

який гадає, ніби вся штука у тому,

щоб правильно тримати перо.)»

Сергій Жадан, «Антена» (Меридіан Черновіц)

Фото: www.meridiancz.com

Традиційне Жаданівське віршове бієнале – поетична книжка що два роки – підсадило на його поезії, незгірше за інші узалежнюючі речовини. При тому тепер у Сергія Жадана є співавтор, який не поступається «головному поету України» (не я це придумала, а схоже на правду) в таланті і харизмі. Книжку ілюстровано потужними роботами Гамлета.

Є в літкритиці евфемізм: «Поет все життя пише ту саму книжку». Це може означати цілісність творчого доробку, а може – явну небезпеку самоповторів. Боюся, «Антена» – другий випадок. Жадан все ще пише ту саму книжку. Але «Антена» примітна тим, що той, хто з нами тут говорить, прицільно змінив місце, з якого він говорить. Раніше звучав Пророк, тепер слово взяв Євангеліст (умовно кажу, розумієте). «Бог тут народжується щороку», але щороку ж розпинають його сина. І ця дурна безкінечність потребує свідка, упередженого, але з необмежною силою зору. Що в світі Жадана зачаровує, так те, що кожен тут отримує і по силах, і за потребами (а це не одне те саме, ясно).

Книжка про Схід. Не тільки наш, той, де іде війна, – але війна все т аки є головною темою «Антени». А й той Схід, який ми мислимо як Інакше, зараховуючи себе до західного світу. І біблійний Схід, де є Віфлеєм і Голгофа. Жадан не вигадує собі «орієнтала», він сам із готовністю ним стає: чимсь Інакшим, що увиразнює Тотожне. «Як це діється тут, на Сході?». Та все, як і там: вагітніють самотні жінки, ростуть здорові діти, родить худоба, приходить зима, плачуть на лікарняних ліжках воїни, коханці залишають сліди на тілах, що обом здаються знаками, лисиці співають... Лисиці не співають, знаєте. Хижаки не можуть співати, навіть птахи. Це не співи, а крики. І тут варто звернути увагу: лисиці – образ, який корелює з «поетом»; співи хижаків – це і є поезія «Антени», якою можна окрикувати той схід голгофи і схід боїв вересня 2014-го.

Все тут фіксується на моменті, коли «Ісус починає сумніватись», щоб згодом «зняти посмертну маску». Пильні спостерігачі чужих страждань стають братами у хресті – ті, хто на хресті сам не побував. І тут майже раптово відбувається перехід ходу: «Це ось – мої брати і сестри, і я їм сторож». «Чи сторож я братам моїм?», – ця репліка уже не євангеліста, це заговорив Каїн, знаки коханців на тілі якого стають печаткою братовбивці. І от тепер, саме тепер «Антена» може чисто і надсадно говорити про любов: «Вони б мали тебе називати сестрою». Сторож чи я сестрі своїй?

Програмний вірш – «Госпітальєрка», остання цитата – з нього. То діалог, звернений до дівчини, яка не відповідає, бо виносить з полю бою поранених. Хто говорить до неї, так і не названої вголос сестрою, бо мертві не пам’ятають родства, і пієтет пам’яті – це робота живих? «Смерть говорить». Ті, хто мають справу зі смертю, нечасто бувають відвертими. Облишмо розмови про політику бо. Він (бо смерть чоловічого роду) міркує, чим є політика. І відповідає: всім. Політика тут – це буквальна публічність. І смерть-на-публіці, зокрема. І та відвертість, якої вона потребує. Відвертість розп’ятого і правда євангеліста. Але ті, хто має зі смертю «справу, рідко бувають відверті». А за правду, – каже, – треба виправдовуватися.

Зрештою, антена з назви – це якраз Хрест. Потужний передавач: вибачення-за-правду мають почути.

«Син богородиці, чотири літери, перша і.

Роса з ночі лежить на осінній траві.

Пахне хлібом в ранкових крамницях.

Всі живі, – повторюєш ти, –

ще всі живі»

Борис Херсонський, «Сталіна не було» (Фоліо)

Фото: Фоліо

Еко оголосив: «Середні віки почалися», а Лєц пожартував: «Кожне століття заслуговує на своє Середньовіччя». Ці репліки окреслюють світ, в якому існує збірка Бориса Херсонського. Кожен заслуговує на своє темностоліття, і наше почалося. Автор «Сталіна не було» береться писати хроніки цих процесів. Його книжка лірична за формою і епічна за змістами. Через те наново вигадане Середньовіччя прокладається і міцний міст до поезії шістдесятників, які тим самим за суттю займалися, і твориться (на слух) непереривна поетична традиція. І збірка стає чимсь уже на кшталт антології. І так, ця книжка Херсонського написана українською (чимала частка її – автопереклади).

Пиріг із запеченою в ньому монеткою. Перший сильний образ в книжці – претендує бути дороговказом: «Такі у нас пироги / У них не монети на щастя, а кулі війни». Василопіта і численні її пасхально-різдвяні різновиди, де запечена монетка не тільки приносить щастя, а й робить когось королем на мить. Тим не-самозванцем, котрим потім пожертвують, коли свято закінчиться. Складна історія про самогубство бога, який раптом став воєнною жертвою (припустимі втрати серед цивільних?). Вона не раз у книжці озветься тим, хто з усмішкою на вустах і з короною на голові «притискає палець до губ розмовляти не слід». Щасливу монетку з василопіти може отримати і той, хто на розрізанні пирога не присутній. Віщати правду може і той, кому говорити не слід. Найкраще алібі у поетичному світі Херсонського, знаєте, у наперед призначених долею самогубців. Просто вони збігаються зі своїми ритмами смерті-відродження зі складно темперованим тут часом.

А час – якраз головна тема «Сталіна». І не просто час, а той самий специфічний час вічно тривалого середньовіччя. Кожен текст в цій книжці написаний за зворотною перспективою. Мамай курить люльку, коли народжується Христос, невинно убієнні малята за наказом Ірода формують хлопчачі хори Германії, викопні рештки п’ють кока-колу, діди трофейними ложками зі свастикою їдять римських жертовних волів, і Тарасові думи не летять в Україну, а лягають сумними рядками на радянські нари, і хлопчик у червоному галстуку на варті №1 бачить воїнів минулого... Скільки зараз тому хлопчику? П’ятдесят років? Трішки менше? Трішки більше? Втім, яке тут може бути зараз? – Тільки трішки менше за зараз і трішки більше за зараз.

Поетичні цикли «Сталіна» і кожен окремий у них вірш – колажі, де важить не «матеріали», а специфіка їхнього зчленування. Де видно неозброєним оком «шви».

Там є прозора вказівка на Псалтир та і класична форма псалму проступає де-не-де, але насправді то все є екзегезою, а не Псалтиром. Така собі патристика у віршах, що так чи інакше обдумують ідею Граду Божого (Одеса з одним с – теж із тих «над-будівель»). Й ідея ця співзвучна міркуванням про природу імперій: від Ассирії до Візантії, від Риму до Москви. Херсонського вабить, як сторіччя «співа тиранам піснь зухвалу». Тільки «Сталін» – це не про природу тоталітаризму, а про природу тотальності. Її світ, в якому все існує одночасно, але на різних рівнях, де головне заступає до курйозу збільшена дрібниця – це світ, де Різдво для Сина Божого буде геть іншим днем, аніж для хлопчика, забитого Іродовими посланцями. Але залишиться все одне Різдвом, святом. Бо, зрештою, з ким такого не бувало? «І нічого не з ким уже більше не було».

«Еволюція – та ж юродива, ходить по вічному колу,

бабуся хлопчика через дорогу веде за руку у школу.

Скам’янілі епохи п’ють заборонену кока-колу»

Наталія Бельченко, «Знаки і знади» (Дух і Літера)

Фото: Yakaboo

Камерна лірична поезія від авторки, свідомої своєї вправності в версифікації. «Знаки і знади»: силабо-тоніка, технічна і майстерна, класичні форми, включно з сонетом. «Знаки і знади»: назва позичена з вірша Ярослава Івашкевича. Знаки і знади у Івашкевича – це про привласнення, яким зловживає закоханий. Знаки і знади у Наталії Бельченко – це про щедрість розділеного акту кохання.

Невеличка ця щільна книжечка, перша з доробку поетки повністю написана українською – приватна топографія на позір. Татарка, якою колись гуляла з братом – нині немає ані тієї Татарки, ані брата. Софія, Труханів острів, будинок Сікорського. І тут раптом – варшавське гетто, Муранівська, куди забрела і завмерла, дослухаючись до неіснуючих уже трамваїв. Так, «щось луснуло в тверді і тиші». І ця тиша пронизлива, як мовчання померлих у Голодомор уже її предків з Переяславщини. Просто на вулиці квітень, просто така випала весна, яка прикликає своїх і чужих мертвих.

Чому саме ця весна? Та просто все: їй сорок. Їй – сорок років, її мертвим – сорок днів, коли душа іде у вирій, заспокоєна. І взаємодія між ними – як «переклад із втрачених мов», і залишилось їм всім тут хіба що «перелюб і недолюбов».

Окремий цикл «Знаків і знад» присвячений річкам, «Ходження на воду». Ріка в поезії – образ настільки багатозначний (від кордону до очищення), що по факту уже нічого і не значить. Ідеально для лірики: всім зрозуміле і для кожного щось унікальне. Бельченко читає річку насамперед дуже точно, фізико-географічно: це природні потоки, що рухаються за допомоги сили тяжіння. Саме це поетці важить: обміркувати природність, рух і силу.

Російське «устье» знову і знову перетворюється на «губи», і цей двомовний поцілунок кінець-кінцем «відсіче пуповину». Ті річки несуть спогади, вони завжди – відгалужені потоки Лети, тільки їм довіряти через це не варто. Вони несуть забуття: «Пам’ять настільки примхлива й щаслива, / Що довіряти немає підстави». І забуття тут стосується саме слідів іншої мови, яка от-от проступить, але уже оновлена і непізнавана. Аскет Святий Антоній на березі тих річок Бельченко виникне не випадково: так прозвучить повідомлення про готовність все віддати, щоб набути ще більшого. І ті «губи» складуться нарешті в примирення прощального поцілунку.

І це не просто річки, зрештою, а саме ріки Київщини: Сирець, Либідь, Віта, Дніпро, Стрипа і т.д. В цій географії теж прописана пам'ять: з тими річками пов’язані родинні історії, їх легко вичитати. В її світі місця пам’яті – не тільки місця трагедій і катастроф. Найчастіше – це місця щасливих спогадів, які (і це відомо) утримати-зафіксувати значно складніше за погані. Дитяча іграшка в замри-відімри стає заклинанням проти самої смерті: «На всі замри — щасливе відімри», забудь-згадай.

Тільки-от я збрехала: цикл той не про річки навіть, а про острови; частина його так і зветься «Київські острови». Теж дуже буквальне прочитання: клаптик суходолу посеред води. І тут – в тісняві природних обмежень – виживають птахи і звірі, люди і русалки, мавки і риби. Тут стає настільки ясним, що мертвих більше за живих, і що ми їм мусимо на цій суші-посеред-води-забуття дякувати за гостину.

Кілька віршів у книжці – це акровірші, тут зашифровані імена. «Знаки і знади» ладнають місця світлих спогадів, і самі кличуть туди живих. Vivos voco, тільки пошепки.

«І там, де літо серпнем догори,

Де вуст не вистачає, тільки очі, —

Пильнуючи останній крок урочий,

Крилатий бог відмірює дари»

Катерина Калитко, «Бунар» (ВСЛ)

«У горлі», це все ще місце, з якого говорить поезія Катерини Калитко, воно упізнається легко – солоно, гірко, гостро, у горлі листя шумить і печуть колискові, і вітер мете пелюстки; це – поезії Калитко як вони є. Там горло – іржава в’язниця голосу, який, будучи звільненим, залишає по собі розтяту плоть, а без голосу ж надто лячно, «надто голо». Те зболіле горло так наочно римується з назвою її нової збірки, «Бунар». Бунар – колодязь. І в цій книжці поруч із горлом майже завжди буде знята клаптями і пасмами шкіра. Це пам'ять. Так саме наочно і сильно, так саме травматично і болісно (тонка робота художниці Ілони Сільваші допоможе увиразнити ці теми). І це теж про бунар: шар за шаром знімають ґрунти, щоб дістатися до захованої у землі води. Щоб нарешті перестало саднити від спраги і втоми горло, щоб приросла назад шкіра. Щоб вільно було «говорити такою мовою, яка буває між війнами».

Десять поетичних циклів нової книжки Калитко – це якраз один за одним відшаровані: любов-пристрасть; біль, що тобі спричинили; біль, що ти спричинив; ті, кого потребуєш; ті, хто потребував тебе; ті, хто від тебе пішли; втрачена віра; пережиті раптом відчуття, які чомусь стали досвідами; приналежність; і знову любов, але уже любов-милосердя. Цих речей-людей-почуттів потребуєш, але мусиш усвідомити: саме вони приховують від тебе ту живу (?) підземну воду. Ці десять історій обрамляють дві віршовані добірки, вони названі «Слова, які ми вивчили першими» і «Слова, які ми останніми забуваємо». Десять послідовних історій про втрати і відмови вписані в антиномії «перший – останній», «вивчити – забути»… Стоп. Антонімом до «вивчати» не є «забувати». Не пізнати, не впізнати, не знати. Де поділося конче необхідне до пари «забути» «пам’ятати»? Слова нема, підказка є: «Гострим спалахом з мороку будь мені безімен». Знята пасмами шкіра, зідране по живому ім’я. Тепер-от будь мені!

Схоже на екзодус, каже. Це і була Велика Втеча. Гарячий вересень, танули стіни домів, тільки протяги в соборах рятували від спеки. І люди: сусідки і прикордонники, наче олені і соколи – спільний сон і спільне мовчання ставали небезпечними. Чому втеча перетворюється тут на полювання? Соколи і олені – це ж про полювання. Бо порятунок для когось можливий, коли хтось інший призначений у жертву, і не факт, що не добровільно. А завершує цей вірш рядок: «І ти кажеш у вухо ззаду: тільки тебе і чекав». Жертовна любов, це вона. Тільки в світі Калитко важать не імена, а властивості, а значить, насамперед жертовна, а значить уже потім – любов. А значить, завжди «хтось далекий скликає оленів у манок». Таке-от бути.

То не якесь абстрактне бути, до речі, а втілене, часом же і уречевлене існувати. Позбавлена імені людина стає тілом, здатним жити своїми відчуттями. Якщо ампутована кінцівка – то це війна, якщо теракот, місячне сяйво і золото – то це колір шкіри, якщо човни, китиці і кетяги – то це зморшки (навколо очей, либонь), молоко і ртуть – це дотик, нетривалий, мінливий і пливкий. Якщо бунар – це метафоричне горло, то от-от чиясь цілком матеріальна рука пеститиме шию і поцілує ключицю. Поезія Калитко тілесна, тут поетичний образ – штука дуже конкретна, як біль у горлі.

Ці тексти написані, поки триває війна. «Бунар» про смирення, схоже. От є така сума пекельних умов – і спробуй в цих умовах бути, будь ласка.

«Пристрасть сиплеться в пригорщі тонким і ніжним помолом –

не даремно ж ми в черзі до Божих млинів стояли.

І якби ти мене запитав – а навіщо? – я би

не знайшла причин, тільки любов і голод»

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter