ГоловнаКультура

​Вимкни мозок, ні, ввімкни, ні, все-таки вимкни

Любите «Людей-Ікс»? Варто любити хоча б через той вигадливий пристрій, який зветься Церебро. Вдягнеш шолом, замкнешся в спеціальній кімнаті – і зможеш відчути кожною клітиною власного тіла думки і переживання таких же, як ти. Тільки одна перешкода для повноти цих платонічних контактів: маєш при цьому бути суперсильним мутантом-телепатом. Відчувати іншого всім своїм їством – це відхилення від людської природи. Хочеться мені в назві цієї химерної прозової збірки побачити відсилку до того мутантського «Церебро» і потенційно наявного, але реально неможливого повного злиття з почуттями іншого. Але тієї поп-культурної алюзії тут немає.

Це-ребро. Ребро, яке либонь не частина тіла, а ребро монетки, що щойно підкинули, щоби дала відповідь на важливе доленосне питання – або, або. І монетка зависла – ребром, не буде тут відповіді. І книжка так само не про це.

Фото: ВСЛ

Все простіше і складніше. Церебро, cerebrum – це мозок. Не розум, бо тоді б книжка звалася «Раціо» і була б написана зовсім про інше. Це суто мозок, орган тіла, здатний відчувати і продукувати весь біль і всю насолоду, які переживає тіло, і при цьому сам по собі не спроможний ні боліти, ні насолоджуватися. Те саме, зрештою, мутантське Церебро, просто чарівний шолом вдягати нема кому. Примітивні люди ж бо тут – сумні власники мозку. Всезнаючий супергерой покинув помешкання. Тепер всі спроби зрозуміти один одного відбуватимуться суто між нами – просто і занадто людьми.

Коли автор, який має свій стиль і жанрові уподобання, раптом їм зраджує, то напевно прийшов час сказати щось важливе. «Церебро» Андрія Бондаря не схоже на його попередню прозу. Бодай тому, що це уже сто відсотків витриманий фікшн – художні оповідання без осадів публіцистики. І при тому «Церебро» – злегка таки галюциногенна проза, м’яко кажучи, неміметична. Не «життя як воно є». І навіть не «життя у всій його повноті». А «життя як його немає», якщо таке взагалі можливо.

Шістнадцять коротких оповідань. Кожне оповідання має сюжет, але не обов’язковий анітрішки. Це не класичні оповідання типу Шервуда Андресона і навіть Селінджера, а скоріше мала проза після Вальзера. Читали крихітні оповідання Роберта Вальзера? Там таке, наприклад: сиджу дивлюся на людину, вона в плащі, хороша людина, симпатична, мабуть, лікар, а може і не лікар – все. От про такі структури Бондарю ідеться, здається, свідомо. Оповідання, які не розкривають якийсь глибокий характер чи аналізують концентровано-динамічну подію. А натомість оповідання-ситуації.

Якщо класична мала проза, це: є А, В, С, в точці В щось сталося, і тепер А не дорівнює С. То будь-яка проза з «Церебро», це: є А, В, С; А не дорівнює С, але і В не дорівнює В, а весь час розпадається на непевну суму В1, В2, В3. Коротше, щось триває, нічого не стається. При цьому пафос (емоційне забарвлення, себто) самого твору такий, що змушує повірити: сталося щось неймовірно важливе, не менше за мить Сотворіння, а ми знову все пропустили. Світ вічного другого місця на конкурсі невдах.

От перший твір – «Дельфіни і шиншили», буцімто дуже типовий для Бондаря внутрішній монолог чоловіка середнього віку, якому болить несправедливість світу. Під такими (змістовно) постами у ФБ зазвичай пишуть в коментарях про «змучену совість людства». Це молитва, позаяк інакше назвати монолог, звернений до Бога, буде складно. Це молитва атеїста, позаяк інакше назвати людину, яка висуває Творцю все новіші вимоги до покращення світу і не думає дякувати за його милість, буде невірно. Коротше, він вимагає перегляду десяти (і більше) заповідей.

Скрижалі сильно застріли з погляду історичного моменту і динаміки моралі, бо мораль від ходу історії напряму залежна (вітання кінікам). А деякі речі технічно безглуздо забороняти: типу «не вари теля в молоці» матері. Це уже не з десятка заповідей, але все рівно не треба такого. А ще «не забажай дружини іншого». Сенс в тому, щоб не дожити того віку, коли своя дружина уже набридне, а дружина іншого – ще ні. То або скорочуй, дорогенький Боже, людський вік, або відміняй заборону на перелюб. І головне – шиншили, з яких живцем здирають шкуру. І дельфіни, яких катують у крихітних басейнах для розваг публіки. Їм, цим двом істотам, треба спецопіка. Безвинні створіння потребують захисту. І відміни все таки табу на чужих жон, будь ласка.

До речі, те теля, що незварене в молоці матері. Мало б бути ягня, якщо першоджерелу довіритися. Жертовне ягня, яке замість Ісака підклав Аврааму Яґве, наприклад. Думка про офірну жертву, де одне дитинча підміняє інше, у світі Бондаря перетворилася на процедуру гетакомби-лайт, жертвоприношення биків у славу богів. І ще один символічний шар такої підміни: теля в біблійних текстах виникає там, де ідеться про замісну жертву Христа. Але саме ту репліку про «молоко матері його» трактують як ідіому «встигни, поки є час, і ягня не стало дорослим настільки, аби матір покрити». Отак тут, в «Церебро» і буває: в одній репліці – думка про жертву і жертовність, яка має силу, коли вчасна і коли нікому наразі не потрібна. Щось треба зробити до того, як запліднений світ стане непридатним, аби бути перетвореним. Наприклад, попросити бога за шиншил, ну поки є для того час.

Смішна і ніжна ця флешпроза написана заради двох фраз. Одна з них: «Я не прошу Тебе щось змінювати у скрижалях, які ти подарував раннім людям, Господи. Просто допиши». Так працює світ «Церебро», так і з ним доведеться взаємодіяти. Це не змінена реальність, а доповнена. І сенси в твори не закладені, а наче готові до того, щоб смисли до них самотужки нарощували. Мозок як відкрита система – це цікавий погляд, де органу приписують особливості саме його функції.

Друга фраза: «Тоді мені здається, що я – не самотній, що є хтось, окрім мене, що нас насправді двоє». Ця репліка є уже на першій сторінці «Церебро», і вона в цій книжці визначна. Хоча в тому конкретному випадку ідеться про звернення до Бога, яке є діалогом навіть за умов, що ніхто ініціатору розмови не відповідає, і він (щиро кажучи) в співбесідника не вірить. Саме такі розмови складають зміст «Церебро». Діалоги на одного, зверненні до когось, в існування кого не віриш, але саме від нього конче треба отримати відповідь.

Шістнадцять коротких оповідань. І книжка в цілому має сюжет, але необов’язковий анітрішки. Є якась вихідна умова, дуже банальна: замерзли труби, забилася стічна яма, знайшов на поличці раніше нечитану книжку, підібрав на дорозі автостопера, приїхав на поетичний фестиваль, почав необов’язкову розмову з попутником у потязі, тощо. Далі людина, яку ця банальна ситуація прикликала в його життя, трансформується в якесь відгалуження уже його Я, буквальну субособистість.

Кожен твір – це історія такого от візитера (в езотеричному сенсі). Серія двійників, якій намагаються розпізнати, в чому ж їхня подібність. Ну от що спільного буде у тихого інтелігента Андрія, в якого переповнився дачний туалет, і хамовитого асенізатора Андрія ж? (оповідання «Ахмад»). Окрім того, що обом смакує чай «Амхад» і обидва непогано знаються на концепції морального імперативу. І тієї митті, як розмова візитера і того тихого чоловіка перетворюється на пізнавальний нарцистичний акт, твір обривається. Щоб почалося наступне оповідання – про те саме написане, зрештою. Така собі ампутація мозку в шістнадцять підходів.

(Мета)сюжет обривається, завмирає у передчутті очищення, оновлення, катарсису… А катарсис у комплекті з асенізатором-візитером – це, до речі, кумедно (κάθαρσις має і цілком фізіологічне значення). Ну і зрештою, «про те, що це очисний катарсис, ти дізнаєшся не одразу. Одразу ти довідуєшся, що ти ідіот».

Три оповідання в збірнику творять окрему єдність і показують, якою книжкою «Церебро» могло б бути, а заодно, чому такою книжкою «Церебро» ніколи не буде. Деконструкцією це звуть розумники. Отже, «Адольф», «Клофелін», «Особлива порода людей».

«Адольф, або Закони гостинності» – оповідання, варте книжки. Це пес так зветься, Адольфом, німецька вівчарка на початку, карликовий пудель – у фіналі.

Якийсь умовний він приїздить на поетичний фестиваль у Верхній Силезії. Його поселять в будинку нареченої організатора, Гертруди. Тут і її батьки живуть, і їхня родичка, яка щойно повісилася на другому поверсі (або ні). Верхня Силезія – це десь згори і зверху Західної Європи, як і серце, до речі. В це саме серце його і вкусить пес Адольф, що стрічає їх на порозі родинного маєтку. Вночі його намагається спокусити мати Гертруди, і ранить йому додатково укус голкою від брошки-троянди, уже на її грудях. Кошмар посилюється щохвилини, і тішить хіба передчасне повідомлення, що бодай Адольф в цій божевільні – не скажений.

Містерія, в якій наприкінці в жертву принесуть спраглу кохання стару з трояндою на грудях. Немає, понімаєте, в цьому світі інших претенденток на роль офірної незайманки.

«Клофелін» – оповідання-сон, навіть трішки пародія на традиційні романтичні оповідання-візії, не смішна пародія, а страшна.

Сталося непоправне, виникає уже уві сні таке відчуття: щойно випитий чай замість цукру містив клофелін. Починаються марення всередині сну, і це – згадки-навіювання про дитинство (цілком типове, цілком щасливе). Катастрофа настала лагідна і малопомітна. Ідуть з мамою купувати шкільну форму. «На що ти заслужив?», – питає в різних варіаціях і весь час мама. Він заслужив перетворитися на ляльку у маминих руках, а мама стає сама собі сином відтак. Бо «ти не заслужив» насправді.

І ні, це не про едипів комплекс всякий, це значно глибше.

«Мама тримає на руках ляльку, у якої ноги стирчать звідти, звідки з тулуба мала рости голова, а там, де мали бути ноги, друга пара ніг. Точніше, перша». Цей опис конверсивної потвори зі сну – екфразис відомої ляльки Ганса Беллмера. Робота Беллмера зветься «Допельгерц», «два серця», яких між іншим, судячи з анатомії ляльки, у цієї істоти немає жодного. Здвоєнні серця і двійники-візітери. Це далося про себе знати прокушене Адольфом серце із попереднього твору. Це такий собі карго-культ Серця Христова. Між іншим, ця свято припадає зазвичай на середину літа (таки шкільні базари – оповідання попри химерність є точним).

Принцип у тому, щоб від’єднати тіло від серця і обожнити обоє компонентів, але кожне окремо. Сенс в тому, щоб надати якомусь органу тіла метафізичну автономію. Серцю? – Ок, навіть двом серцям. Мозку? – Тим більше, а краще всій церебральній системі. І створити нових людей, автономних від самих себе. Особливу породу.

Наступний твір якраз так і зветься «Особлива порода людей».

Він приходить до зоопарку, де в великій залі стоїть з одного боку акваріум з акулою, з іншого – акваріум із бегемотом. На стіні висить молоток, і молоток за законом жанру вистрілить у фіналі. Бо він сидить собі і міркує, хто б переміг в двобої акули і бегемота. А тут ще підсаджується якийсь балакучий чолов’яга і повідомляє, що люди особливої породи приходять раз на двадцять років у цей павільйон. І цей чоловічок задовольняє їхні потреби, фактично відповідаючи на питання про сенс буття. Що ж робити, якщо це питання так часто набирає форми «Хто переможе – акула чи бегемот»?

Цьому твору бракує хіба вказівки на те, що розмова незнайомців відбувається в павільйоні нічних істот (і цієї конкретної цитати з «Аустерліцу» Вінфріда Зебальда, а не численних розкиданих то тут, то там на цей твір алюзій, звісно, немає). І тоді стало б прозоро-ясно: це книжка про зачаття, про «відмотування-назад» свого життя до того моменту, коли була запліднена яйцеклітина, з якої довелося вилупитися. Навряд оповідання про це, але чому б і ні. Бо зрештою «Особлива порода» – це злегка відомзмінена емблематична проза. Нагадаю, акула за символікою – посланець богів, а геральдичний бегемот – символ жіночої плідності (дивина, так?). Вітаю, перед нами оповідання про непорочне зачаття.

І що з цим всім робити? Просто: вдягаєш супер-шолом Церебро. Загоряються червоні вогники – навколо такі самі мутанти, як і ти, значить. Але здебільшого, знаєте, горить тільки один червоний – це і є ти сам, що ввімкнув раптом свій мозок. І це червоний знак заборони переходити сакральні дороги саме в цей час і в цьому місці. Вимикай мозок! Сеанс закінчено.

Андрій Бондар. Церебро. Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. 120 с.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter