ГоловнаКультура

Просто додати води: виставка про українські 90-ті в Мистецькому Арсеналі

В Мистецькому Арсеналі триває виставка “Швидкорозчинний час”, де молоді куратори намагаються відрефлексувати українські 90-ті у восьми містах і Криму. LB.ua аналізує, на які питання виставці вдалося відповісти, а на які має шукати відповідь глядач.

Фото: Мистецький Арсенал

“Замість відповідати на питання «Чим були 90-ті?», ми будуємо простір лабораторного експерименту над власною пам’яттю, аби поставити важливе питання: «Що з 90-х залишилися сьогодні в нас?» Будь-яка подія чи явище не зникають остаточно, не розчиняються безслідно, а осідають у звичках та продовжуються в практиках сьогодення”, – так кураторки “Швидкорозчинного часу” в Мистецькому Арсеналі Ася Цісар та Вікторія Бавикіна визначили напрям своєї виставки. У контексті проекту історії зі Львова, Криму, Харкова, Донецька, Дніпра, Херсона, Одеси, Івано-Франківська та Києва складаються у горизонталь рівноправних явищ. Головне питання про виставку перед її відвідуванням: чи пропагуватиме вона ностальгію за періодом, чи куратори спробують написати історію українського мистецтва?

Мої 90-ті – це вже, умовно кажучи, постпамять. Для молодих людей, яким стільки ж років, як і незалежності, або й менше, 90-ті постають набором символів та образів. Малинові піджаки, які виросли ніби гриби після дощу і десь отримали багато зброї. Зарплата не грішми, а товаром, і купівля побутових речей за мільйони. Але, якщо чесно, мені були більше цікаві не рефлексії про те, де і чому в нас досі сидять ці 90-ті, але те, яким було мистецтво того часу. Саме тому стільки надій було на те, що локальні куратори розкриють завісу своїх “місцевих” 90-х. Але готовими “розкривати завісу” були тільки деякі з них.

90-ті здаються часом справжньої свободи, коли все, про що говорилось десь на кухнях, раптом відбулось в галереях, музеях та на площах міст. Таким символом вседозволеності став мистецький фестиваль “Вивих”. Він проводився у Львові всього лише два рази у 1990 та 1992 роках, але здається божевільним і дотепер. Сценарії для фестивалю написали Сергій Проскурня, Сашко Ірванець і Юрій Винничук, а художниками були Юрко Кох, Влодко Костирко і Влодко Кауфман.

Фото: Мистецький Арсенал

Куратор Юрко Кох якось сказав, що “було відчуття, що можна писати й витворяти все, що заманеться”. Саме під час фестивалю показали вже легендарну поезооперу “Крайслер Імперіал” на тексти Бу-Ба-Бу, зрежисовану Сергієм Проскурнею. Тоді, у 1992, всі квитки в Оперний театр було продані, а деякі сміливці розбивали вікна у туалеті, аби потрапити в зал. Поезооперу показували чотири рази і кожного разу був аншлаг. У 1996 р. друкований проект "Крайслер Імперіал" ("Четвер-6") практично завершив "динамічний період" існування Бу-Ба-Бу.

“Крайслер Імперіал” — це машина, яку я побачив у центрі Києва… Ця машина стала для нас символом американізації України — країни, що тільки-но вирвалася з Радянського Союзу і мусила далі кудись іти. У поезоопері наскрізна тема — приїзд цієї машини, своєрідне повернення Америки в Україну. Наприкінці музиканти з “Кому Вниз” (ще молоді і худі) витягують на сцену дві величезні фари, які засліплюють зал... Але самої машини немає. За сліпучими фарами — порожнеча. Фактично, це той стан суспільства, в якому ми опинилися зараз. Багато балаканини, засліплень, осяянь і дуже мало реальних механізмів втілення нашого поступу на Захід. Усе це ми показали на початку 90-х і опинилися в ролі Кассандри, яка пророкує, але ніхто її не слухає”, – так прокоментував зміст опери Віктор Неборак.

Іншою легендарною мистецькою подією була перша міжнародна бієнале “Імпреза” в Івано-Франківську. Ініціатива трьох людей – Миколи Яковини, Михайла Вітушинського та Ігоря Панчишина – нарешті відкрила місту міжнародне мистецтво з країн від Японії до Норвегії. До 90-х, за словами кураторів, Франківськ був закритим містом, і щоб потрапити туди, потрібен був ледь не спеціальний пропуск. Тому Франківськ на виставці представлений не тільки місцевими художниками, які сміливо роздумують над сексуальністю чи насильством, але й тими іноземними художниками, які вплинули на арт-середовище Прикарпаття.

Дух свободи у “християнське місто”, як любить наголошувати мер Франківська, зараз приносить мистецький фестиваль “Порто Франко”. Куратором арт-програми фестивалю, до речі, є Анатолій Звіжинський, який курує івано-франківську експозицію в Мистецькому арсеналі. Про Порто Франко згадуєш, коли бачиш роботу Мирослав Яремак "Інсектарій" 1997 року, на якій зображений Палац Потоцьких. Тепер Палац Потоцьких частіше згадується, коли йдеться про скандал між епатажною групою Хамерман Знищує Віруси та владою міста, яка звинуватила гурт у хуліганстві і вимагала розслідування з боку правоохоронних органів. Тож не дивно, що 90-ті тепер можуть здаватись коротким періодом тотальної свободи.

Фото: Мистецький Арсенал

На цілий символ і невід'ємну частину 90-х харківський художник Гамлет перетворив “кравчучку”. Тепер вона здається звичайною і непомітною річчю, але ті, хто застав 90-ті, зрідка називають її “тачкою свободи”. Зрозуміло, що це дуже іронічна назва, адже для тих, хто втратив роботу, незалежність означала зовсім не свободу. Можливо, це нагадувало ситуацію, коли тебе викидають серед озера і ти маєш навчитись плавати. А за собою ще й тягнути “кравчучку” – цей тягар (як назвав свою роботу Гамлет) ринкових відносин і виживання.

Вся “харківська” експозиція, крім еротики в “кіносалоні” Романа Пятковки, крутиться навколо ринкових відносин. Харків, який був промисловим, науковим центром, студентським містом з потужною культурною енергією раптом почав асоціюватись з Барабашовським ринком. Тут подвійна іронія: назва великого ринку походить від імені академіка та астронома Миколи Барабашова. Хотілось би думати, що постійне “купи-продай” закінчилось разом з 90-ми. Але надважливість для більшості людей наявності ринкових відносин, так і залишилася. Навіть інсталяція з базарним “контейнером”, одягом в ньому та відеозаписів з базарів нічим не відрізняється від того, що існує в різних районах подалі від торгових центрів та хіпстерських кав'ярень. Мабуть, харківська експозиція дала найбільш вичерпну відповідь на питання, що в нас залишилось з 90-х.

Застиглими в часі, зовсім не швидкоплинними, здаються і роботи Юрія Єфанова. Загалом Крим, а не тільки Ялта, приваблював ці десятиліття синіми наметами, де торгують їжею або сувенірами; рекламою, яку зробили на старому комп'ютері та торговця, яким пощастило продавати кавуни в курортному місті. Хочеться посміятись з відео “Море як джерело прекрасного” чи почати аналізувати, звідки взялась естетика 90-х, але ти, навпаки, лякаєшся усвідомлення, що подібні відео можна зустріти зараз у кожному регіоні.

Фото: Мистецький Арсенал

В 90-х з'явилася не тільки всюдисуща реклама, але й схильність пояснювати все містикою та змовами. У 1993 році в Криму місцеві жителі, за їх словами, зафільмували справжнє НЛО. Тоді про літаючі тарілки говорили майже всі жителі півострова, почали з'являтися легенди про підводні та підземні військові таємні бази. Krolikowski Art створюють міф і одночасно іронізують над тим, що літаючими тарілками можна пояснити і зелених чоловічків, і анексію півострова. Жага до віри в аномальні явища робить 90-ті іграшковими, несерйозними, але досі нерозчинними. Раптом у роботі Сергія Григоряна “Фріклектика ХХХ” всі бандитські символи та образи стають буквально іграшковими, смішними і не такими страхітливими, як інсталяція Гамлета, що запитує: “Скільки людей ховається в бетоні 90-х?”.

Буквально про ігри та дитячі забави нагадують відвідувачам київські художники. В їх експозиції 90-ті більше схожі на ностальгію за дитинством. Голодним, чи вже з закордонними мультиками – не таке вже й важливе питання. За столом можна було пограти з “пружинкою”, кубіком рубіка, згадати перші відеоігри і заповнити анкету друзів. Запитання в цій анкеті варіювались від “ким ти хотів стати у дитинстві” до “щоб ти зробив(ла), якби був(ла) директором Мистецького Арсеналу”. Наприклад, Максим, який заповнив анкету 20.07.2018, відповів, що не замальовував би мурал Володимира Кузнєцова на виставці “Велике та величне”.

Ілля Ісупов іронізує з сучасних любителів техно-музики, бо кружляння трохи прикрашених іграшками безликих штучних ялинок він назвав “Рейв”. Ця остання міні-експозиція є хоч і не найсвітлішою буквально, але явно промовляє до тих, хто був дітьми у 90-ті. Мовляв, ви дізнались про кримінал, шалені експерименти та “ринкові відносини понад усе”, тепер можете розслабитись і подивитись на фрагменти з популярних в кінці століття фільмів та кліпів, які відібрав Олександр Верещак. Це був ще один лейтмотив київської експозиції – вплив західної культури, до якої нарешті можна було добратись після розпаду СРСР – якщо ти знав на якій розкладці з відеокасетами цю культуру можна знайти. Взагалі всі роботи київських художників нагадували речі, які нашвидкуруч витягнули з шафи чи скрині спогадів.

Фото: Мистецький Арсенал

Українське мистецтво 90-х асоціюється з Паркомуною, експериментами з психотропними наркотиками та першим відеоартом. Але на виставці “Швидкоплинного часу” про це не згадують. Можливо, тому що це і так очевидно, а може й тому, що Паркомуна як явище була саме частиною 90-х, а не їх продуктом. Тому Одеса дев'яностих виносить за дужки імена культових одеських концептуалістів, що змінили культурну мапу міста. Водночас, в цій Одесі немає місця історіям про бандитів та ринки, натомість в ній – ностальгія за сімейним затишком (Стас Жалобнюк. Біографія, 2018) та мрії про райське місто. Але духу міста в експозиції немає – глядача просто помістили в фотоальбом.

Так, 90-ті – це не постійна безнадія для всіх. Ті, хто віднайшов в собі таланти заробляти гроші, стали новими багатіями: чоловіки ходили з масивними золотими ланцюжками і годинниками, а жінки – в шубах і яскравих сукнях. Естетика нового багатства, показного і кричущого, – у роботі “Капітал” дніпровських художників Лєри Мальченко та Олександра Ганца. Всі меми 90-х підтверджуються, а куратори донецької експозиції прямо кажуть: “все, що ви уявляли про Донецьк тих часів, – правда”.

Час криміналу, свавільного перерозподілу капіталу, шахтарських страйків, час народження стереотипів (про що ми так часто зараз говоримо) які згодом перетворилися на впізнавані образи – терикони, зелень, футбол, гроші. Куратори поєднують загальнонаціональні шахтарські протести і особисті історії про місто. Пьотр Армяновський пускає нас в своє дитинство: вигадлива гра “Пекар” та історія про гоп-стоп. Від цієї гри стає спекотно, відчувається запах міського пилу і хочеться запам'ятати всі правила. А разом з реальною історією про донецький гоп-стоп можна навіть пройтись інтерактивною картою міста. Це стає вдвічі цінним, адже для більшості Донецьк – це вже спогади про вулиці, маршрути і намагання відновити його в пам’яті і не забувати. 

Фото: Мистецький Арсенал

Лія і Андрій Достлєви теж конструюють спогади по місту. Їх колажі з фотографіями донецьких вулиць та площ поєднуються з знаковими місцями 90-х, які художники ілюструють моделями з лего. До кожної картини – особисті розповіді місцевих про ці місця і людей, які лишились для оповідачів символами періоду. “А ще якось в моєму дворі застрелили людину, я прокинулась від пострілів і лежала в нестерпній тиші, потім було чути, як вони внизу пошепки домовляються викинути тіло в озеро, за ноги бери, я сказал, за ноги блядь”. Місто було головним героєм, яке створювало образи і ситуації. Сама експозиція – жива: колажі поєналися з аудіо, роботи Пьотра Армяновського створюють ледь не імерсивний театр, а документація шахтарських протестів в цьому просторі виходить з екранів.

Деякі експозиції міст перетинались між собою, що було не логічно, адже якщо куратори виставки хотіли відокремити міста одне від одного, то навіщо стирати межі. Одні міста мали всього декілька мистецьких творів (наприклад, Херсон), а Івано-Франківськ демонстрував як сучасні роботи і роботи, створені в 90-х місцевими митцями, так і роботи іноземних художників, які брали участь в виставках того періоду.

Ностальгії в цій виставці немає, натомість вона ніби хоче запевнити вас, що ностальгії може і не бути. “Какой-то депрессняк! Как будто в 90-х не снимали ничего позитивного,” – написав Андрій 1980-го року народження в книзі відгуків. “Максимально кислотна виставка!” – написав анонім.

Страх, невизначеність, ейфорія, надії, дитячі спогади, ринкові відносини, цікавість до всього нового і спрага за західною культурою. Важко інтерпретувати кожну роботу на виставці, та й чи потрібно? Куратори кожного міста намагались передати головну його емоцію, але не мистецьке середовище. Здається, що 90-ті так і не створили нового дискурсу чи нового покоління художників. Цей час швидкоплинно пішов, але в багатьох речах не захотів розчинятись взагалі.

Виставка “Швидкорозчинний час” триває в Мистецькому Арсеналі до 12 серпня.

Оксана Семеник Оксана Семеник , Журналистка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter