ГоловнаКультура

Микола Халєзін, Білоруський вільний театр: "У радянському театрі ставили Чехова і Шекспіра. Але ці історії не про нас"

Потрапити до білоруського Вільного театру непросто. Потрібно спершу дочекатись оголошення про виставу, а потім швидко забронювати місце – завтра квитків уже не буде. Микола Халєзін і Наталя Коляда заснували цей театр тринадцять років тому й примудрилися зберегти його в країні, яку називають останньою диктатурою Європи. Театр гастролює в багатьох країнах Європи й Америки, а вистава Burning Doors увійшла до трійки найкращих за версією The New York Times. У Львові Микола з Наталею побували на запрошення Львівського медіафоруму. А ось гастролювати до України Вільний театр не запрошують.

Творець білоруського Вільного театру Микола Халєзін – про те, чому театр сьогодні – це не "Гамлет" і Шекспір, а запитання та суспільна дискусія.

Фото: Анна Ютченко

Свій перший театр я заснував разом із другом, але мусив закрити, коли до влади прийшов Лукашенко. Згодом цей мій друг започаткував газету «Имя» й запросив мене бути головним редактором. Вона стала популярною… І Лукашенко її закрив. Потім я очолював інші видання, але з ними траплялась така сама історія. І я зрозумів, що втомився від поразок. Тоді ми з дружиною заснували театр, який тринадцять років працював у підпіллі. На нас тиснули, били акторів, виганяли з університетів, звільняли з роботи.

…і врешті ви мусили емігрувати?

Мусили. На нас із дружиною завели п’ять кримінальних справ. Зараз у Білорусі ми персони нон ґрата. Попросили політичного притулку в Британії. А театр існує далі – ми керуємо ним дистанційно.

А в Україну виїхати не думали?

Сюди нас ніхто не кликав. Якщо країна ніколи не запрошувала нас на гастролі, навряд чи вона хоче нас бачити. Зараз для мене велика проблема – отримати українську візу. Як білорус я маю право в’їжджати сюди вільно, але як громадянин Великої Британії маю щоразу отримувати візу на три місяці.

Навіщо вам віза?

Ми знімаємо фільм про Україну і ще п’ять країн. Головний герой – фронтмен гурту «Бумбокс» Андрій Хливнюк. Кіно про те, як Андрій вивчає досвіди громадянської відповідальності митця. Бо коли ми говоримо про пострадянські країни і про людей, які намагаються дати голос тим, хто цього потребує, то їх постійно звинувачують у самопіарі. Натомість, коли у Британії актор, режисер, драматург не займається суспільною діяльністю, це значить, що з ним щось не так. Ми їздимо разом з Андрієм і вивчаємо, як це відбувається в інших країнах. Мені здається, цей фільм може бути важливим для України.

Що він може змінити?

Інноваційна ідея може народитись, якщо ти сприймаєш світовий контекст і навчаєшся. В Білорусі працює театральна школа, в якій навчаються не тільки сценічної майстерності, а ще й артивізму, тобто мистецького активізму. До нас приїжджають головні театрали світу, бо розуміють, що це добра справа. Нам потрібен досвід європейців, які знають, як це робити.

Ми зробили виставу Red Forest про кризу біженців у Європі за два роки до того, як ця криза почалася. Провели дослідження, відвідали десяток країн, вивчали ситуацію і зрозуміли, що станеться. Виставу спершу не сприймали – мовляв, які ще біженці? А потім раз – і вибух.

Фото: Анна Ютченко

Якщо не навчатися, театр в Україні залишиться локальним – як у Болгарії чи Сербії, де театри живуть усередині своєї історії. Якось ми безкоштовно консультували двадцять п’ять українських театрів, і насправді лише п’ять цього потребували.

Припустімо, ви вступите до Євросоюзу. Але чи на європейському рівні якості ваш театр? Думаю, ні. Він не готовий не тільки через репертуар. Він навіть працює не так, як у Європі, бо живе за радянською структурою. Влада має зрозуміти, що потрібно не тільки будувати дороги й розвивати сільське господарство: гуманітарна сфера так само важлива.

Театр, як і медіа, розвивається, він повинен жити в сучасній реальності. У старому радянському театрі ставили Чехова і Шекспіра, але зараз ми не принци Гамлети.

Те, що ці історії про нас, - неправда. Ми не розуміємо, про що там ідеться. Ви пропонуєте мені виставу за п’єсою Августа Стріндберґа «Ерік XIV» і думаєте, що, перевдягнувши героїв у камуфляж, робите її розповіддю про Україну. Але ні, це – про Швецію.

Що з цим робити?

Театр тут потенційно дуже сильний. Але немає прикладу, як можна зробити театр сильним. Нема харизматичних особистостей. Або, можливо, вони є, але не знають, як це робити, й не готові прийняти світовий досвід і рухатись далі, даючи приклад іншим. Тут є хороша акторська база, хороші режисери, але вони живуть трохи в минулому.

2015 року нам показували вистави в різних українських театрах. Я дивився й розумів, що в усіх виставах говорять про минуле. Я спитав: «Щойно закінчився Майдан, іде війна. Чому ми цього не бачимо на сцені?» Мені відповіли: «Це було б кон’юнктурою і спекуляцією». Виходить, глядач не отримує реакції театру на те, що відбувається сьогодні. Це означає, що театр не є цікавим. Про що він говорить, якщо не про сьогодення? Я вражений тим, наскільки нецікаві українські драматурги.

Про що ще варто було б говорити в українському театрі?

Мені цікаво, що сьогодні відбувається з людиною, яка вітала в Криму російські війська, а зараз їй погано. Цікаво почути її відверту розповідь, і тоді я знайду художню форму, щоб це подати. А глядачі почнуть дискутувати: як би вони поводились у цій ситуації, що вони думають про героя, чи хочуть вони знов бачити його у своїй країні? Або про повернення Донбасу в Україну. Війна йде дотепер, але у західних ЗМІ про неї вже не говорять. Бо багатьом структурам і людям не вигідно говорити про неї.

Ще одна потужна тема – повоєнний синдром. Люди, які воювали на Донбасі, не отримують необхідної допомоги та уваги. Часто вони зловживають алкоголем, щоб якось це пережити. Це тема, яка тут і зараз! Кожен другий українець скаже: це мій брат, мій син і так далі. Зараз ми почали підготовку драматичного матеріалу на цю тему: ким людина заходила у цю війну й ким вийшла. Плануємо показувати цю виставу в усьому світі. Ця тема актуальна не тому, що багато крові, а тому, що війна – це місце прояву крайніх емоцій. Це стик смішного й жахливого, який приверне увагу глядачів. Україна – велика країна, тут величезний глядацький потенціал, але глядач недоотримує того, що отримує європейська аудиторія – запитань. Німецький глядач постійно запитує себе про щось, рефлексує на тему вистави. А український – ні, бо не бачить реального світу крізь призму театру.

Фото: Анна Ютченко

А як ведеться театрам у Білорусі?

Театр у Білорусі існує тільки в державній формі. Є ще кілька маленьких приватних спільнот, але вони не мають регулярного репертуару і примішення. В державному театрі мусять ставити такі вистави, на які влада не звертає уваги. Лукашенко лише раз був у театрі, його в принципі це не цікавить. Головне, щоб там не відбувалось нічого революційного. Бо театр покликаний своїми діями розгортати суспільну дискусію, до якої долучаються ЗМІ, лідери думок тощо. Коли ж він залежний від держави, то не здатний генерувати ідеї, здатні когось зачепити чи підштовхнути до дій. Тому я вважаю, що в Білорусі театру нема, він не резонує і не функціонує.

Чи вплинув ваш театр на ситуацію в Білорусі?

Цього року в нас буде близько сорока дискусій за сезон. Ми поставили три вистави, в яких беруть люди з інвалідністю – двоє на візках і один із ДЦП. Вони вчилися в нашій театральній школі й стали нашими акторами. Глядачі на виставі не розуміють, хто з інвалідністю, а хто ні. Сім років ми розвивали цю тему й досягли успіху. На це навіть наша влада мусила реагувати: почала будувати пандуси, робити субтитри для глухих у кінотеатрі тощо. Суспільна дискусія змінює настрій більшості глядачів. Люди з інвалідністю говорять: досить нас жаліти, ставтеся до нас як до рівних. Якщо я просто читаю в газеті про те, що нема пандусів, я думаю: ну, нема, то й що я зроблю? Але коли я бачу дискусію чи відео, де людина не може подолати бордюр, чи коли її не пускають на парад дідів морозів, бо вона в інвалідному візку, спрацьовують мої емоції. Я хочу про це говорити, щось зробити. Тому ми вирішили братися тільки за дієві кампанії, щоб справді розв’язати якусь проблему, а не використовувати гроші жертводавців.

А про що зараз говорять у світовому театрі?

Ситуація змінюється швидко. У Великій Британії два роки тому раптом вибухнула низка вистав про ґендерну нерівність. Коли виник цей бум, я зрозумів, що незабаром з’являться й публікації на цю тему, адже проблема назріла всередині суспільства. Керівники театрів розгледіли й озвучили її. Першою з’явилась вистава «Фотографія №51» на Вест-Енді з Ніколь Кідман у головній ролі. Вистава була про те, як Розалінд Франклін відкрила ДНК, але Нобелівську премію за це отримала не вона, а чоловіки, які з нею співпрацювали. Цю тему довго обговорювали, й компанії визнали невідповідність між чоловічими та жіночими зарплатами, почали їх переглядати. В кожному сезоні з’являються нові такі теми.

Що потрібно робити, аби ввести Україну в цей світовий театральний контекст?

Зараз є дві найвідоміші вистави про Україну. Одну зробили канадські українці Марко і Марія Марчики. Вони взяли канадських акторів і створили фолк-оперу Counting sheep («Рахуючи овець») про Майдан і війну. Там немає тексту, лише пісні. Друга вистава – наша Burning doors («Палаючі двері») про Pussy Riot, художника Павленського та Олега Сенцова.

Фото з вистави "Burning doors"
Фото: Nicolai Khalezin / belarusfreetheatre.com
Фото з вистави "Burning doors"

П’єсу про Сенцова нас попросив написати британський театр. Адже вони не розуміють, що відбувається в Україні, й словосполучення «гібридна війна» нічого їм не говорить. Ми почали писати і зрозуміли, що хочемо самі поставити цю виставу. Давали її на чотирьох континентах, вона ввійшла до трійки найкращих вистав США минулого року. Й після кожної вистави ми звертались до глядачів і просили їх підписати листівки для Олега Сенцова. Їх назбиралось уже тисячі. Ми відправляли їх у тюрму, але зрозуміли, що їх не передають, тому почали залишати Олеговій сестрі. У Сан-Себастьяні на міжнародному кінофестивалі в переповненій залі залишали місце для Олега Сенцова.

Після цієї вистави ЗМІ почали писати про Сенцова. Чому цього не роблять українські театри? Це кон’юнктура? Ні, це – не кон’юнктура: людина сидить у тюрмі, голодує, можливо, помре там. Коли в Білорусі затримали наших акторів, ми почали кампанію з їх визволення. Домовлялися з Гіларі Клінтон, із британською владою, аби вони тиснули на Білорусь. І їх поступово випустили. Ось і Олег – це гачок, який може витягнути всіх кремлівських в’язнів.

Діана Горбань , Журналістка
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook