ГоловнаКультура

​Битва за урожай: прозові новинки Книжкового Арсеналу-2018

Довга нестабільна зима, коротка весна і раптове гаряче літо. Землероби кажуть: такий розклад для роботи складний, а для урожаю вкрай несприятливий. Українські прозаїки, либонь, в цьому з ними суголосні. Ситуація з прозою схожа на фото в старій газеті: на передньому плані – красиве обличчя селянина, на задньому – чорне порожнє роками поле, зверху – нічим не обґрунтований оптимістичний заголовок.

Нових книжок прози цієї зими-весни з’явилося небагато. Але і серед тих буде важко відшукати «хітову», і серйозно говорити варто хіба що про одну. Либонь прихильники української літератури або довго приглядатимуть собі перекладних романів, або віддадуть перевагу поезії (от з ними все чудово складається). Не оптимістична новина? – Тільки не для поетів.

LB.ua розказує про сім українських прозових книжок, виданих до Книжкового Арсеналу

Христя Венгринюк, «Народжуватися і помирати взутими» (ВСЛ)

Фото: ВСЛ

Збірка коротких, а часом – надкоротких оповідань. Сюжетами вони не пов’язані, їх об’єднує спільний світ – не то простір галюцинацій, не то сновидіння. Тут занадто яскраві кольори, занадто гучні звуки, занадто нелогічні вчинки, а головно занадто сильні емоції. Кожна оповідка у «Взутих» – спроба дослідити афект безпосередньо в момент його переживання. Що таке може збудити героїв Венгринюк? Втрата близької людини, очевидний перший пункт. Момент закоханості, це друга позиція в рейтингу. Небезпека і втеча, це третій пункт. Страхи, любові і загрози: по-людські «доступний» набір емоцій і сюжетів.

Скажімо, хлопець повернувся з «гарячої точки», вирішив відпружитися і на вечірці скуштував «марку». Наступне, що він бачить: юна жінка у басейна вдягнена у химерний костюм, яким імітує акваріум із чудернацькою рибою. Ясно що згодом виявляється: то не костюм, а її тіло – ніжне тендітне, створене зі скла і з води, в якій плавають рибки. Вони спілкуються і кохаються. Красива, трішки фантасмагорична історія. Яка хоч-не-хоч нагадає Селінджерову «Рибку-бананку». Юнка у басейна, ПТС, плутані бесіди, химерні морські створіння. Хіба що Венгринюк дає своєму герою шанс одужати, якого Селінджер своєму вояку не дав. А як звернути увагу, що ще в одній оповідці рибою без кісток, розділеною богом серед спраглих, переконливо постане збуджена піхва, то і рибка та химерна (хоч бананка, хоч ні) плаває в глибоких символічних водах.

Або таке. Годинникар закохується в дівчину, що живе по сусідству. Вона з’являється, коли іде дощ. Вона робить переший крок: пригощає пирогом, в якому запечений любовний лист. Він той пиріг не їсть, береже. При наступній зустрічі же вириває собі зуба, аби довести силу кохання. А в місті починається злива, і от уже – ураган і потоп. Але ж вони встигли спаруватися, всім парним, як відомо, є місце на ковгечах. Це два ритуали ініціації. Вирвати зуба, інколи – з’їсти, і тим укріпити тіло. Імітувати запечення дитини в хлібі, і тим зміцнити її. Ініціація промовляє: почався новий етап життя цієї людини. Але не у «Взутих»: тут кожна людина здатна почати новий етап життя для всього людства.

Це в книжці найцікавіше: в короткій історії кожного з диваків Венгринюк через символи і знаки (добре знані) відбивається вся історія людства.

Людське тіло виявляється занадто крихкою оболонкою, щоб вмістити такий обсяг інформації. От і проривається деінде – то психіатричними діагнозами (є там чудова оповідка про обсесії), то хворобливими фантазіями (на диво переконливі в цих текстах сни).

Леся Демська, «Літо психіатра» (Легенда)

Андрій Левинський – львівський психіатр, який переживає особистісну та професійну кризу. За порадою друга-лікаря подається до хатки в Карпатах, яка колись належала його діду. І тут починається чудасія.

Вдень на нього чатує навала односельчан, які приходять на консультації до міського лікаря, і байдуже, що той не терапевт. Вночі до його комори вчащають невідомі персонажі, спокушені, либонь, заздалегідь прихованим тут слоїком із самогоном. Одного дня серед спраглих медичної допомоги виявляється спокуслива дружина колишнього Андрійкового друга, її треба лікувати від фемінізму. (Це жарт, звісно, але слизький). А однієї ночі під вікнами Андрійової хати знаходиться тіло місцевого голови – чоловіка отруїли. І вдень, і вночі проблем у Левинського не бракує. Тож буде з «Літа психіатра» по черзі то любовна драма, то кривавий детектив.

Коротше: сільській нуар.

Село – це і є головна тема «Літа». Точніше, озвучена авторкою і героєм «психологія села». Андрій сподівається на зустріч із щирими і безхитрісними, як сама природа, людьми. Виявляє: люди, наближені до природи, втрачають здатність контролювати інстинкти. Природа має багатий арсенал хитростей для самозбереження. Найдражливіша потреба селян Демської, яку вони не годні задовольнити, – потреба приватності. Задушливий простір: всі герої роману – або родичі, або коханці. Все про людські очі, всі про всіх знають, а що не знають, то вигадають. Всі щось приховують (детективний роман все-таки).

Найелегантніший момент «Літа»: в селі існує два способи долати відстань – «офіційна дорога» і «направці».

«Офіційна» – шлях довший: ним рушать до церкви і до сільради; і видно, хто куди йде. «Направці» – це шлях околицями, городами і манівцями; швидко, зручно і потай. Хороша метафора, на якій роман і ґрунтується.

Класичний детектив за структурою. Метушаться, убивають, помирають, а наприкінці роману збираються в одній кімнаті і розказують, що то все таке було. В романі є два слідчих: один – юрист, другий – психіатр. Було б викрити злочинця або аналітичним детективним методом, або через систему психологічних припущень. Або Пуаро, або Шерлок. Але слідчі Демської ідуть не головними «жанровими» дорогами, а сільськими «направцями». Андрій викриває серію вбивств за допомоги віщого сну.

А у мене є питання. Чому десь раз на три сторінки герої п’ють каву? Бояться спати і снити пророчі сни?

Остап Українець, «Транс» (Видавництво Жупанського)

Фото: The Village

Юнак подорожує. На кордоні України і Польщі він спостерігає сценку: двійко людей грають в карти, і ця гра йому невідома, а поруч ще один подорожній розкладає пасьянс, правила його спостерігач знає. Абсолютно банальний випадок, який запускає в свідомості юнака чудернацькі процеси. Споглядаючи гру-на-одного, правила якої не потребують співрозмовника, Андрій роздвоюється. Буквально: роман починає говорити від «ми», від свідомості героя відбруньковується ще одна – жіноча, згодом вона втілиться. А правила гри-на-двох тут спостерігачам не відомі. Де двоє, там і троє, де троє – там змова і переслідування. За Андрієм починають полювання його навіжені субособистості.

Що б без шизофренії і параної робила сучасна проза? От і «Транс» – по-хорошому параноїдальна шизопроза. На відміну від читача, якому тут щиро пропонують поламати голову над чергою немотивованих дій героїв, розповідач Українця знає все достеменно. Навіть як виглядає пекло: «…колишню каменярню, нині закидану бичками та спорожнілими пляшками, достоту як дно пекла». Мають же бути в пеклі недопалки, це точно.

«Я втілюю всю культуру ХХ ст.», – скромно визнає герой «Трансу». Його світ всотує все «без фільтрів», від Кабали до Дарвіна, від рабинських трактатів до Лакана. Всі примари «Трансу» – не герої, а культурні коди, свавільно матеріалізовані сенси, які супроводжують Андрія на його Шляху. І тоді годі дивуватися, що коли його співрозмовник – вампір, то – все ОК; а от те, що в холодильнику вампіра-чеха нема пива – це уже руйнує Андріїв всесвіт. Між іншим, підзаголовок «Трансу» – роман-паломництво. І психоделічні мандри ті – саме шлях-з-великої-літери.

Творець і Деміург – це різні функції, вони не збігаються в одній персоні часто. От цей «розклонований» Андрій – схоже, деміург.

Він взаємодіє не з космосом і міфом, а з культурою і історією. Найпереконливіші сторінки «Трансу» складаються тоді, коли якісь банальні штуки активують його здатність до творення світів. Уже не з нуля, звісно, а через потрактування чогось, до нього сотвореного.

Переїздить через Ніл, скажімо. Не той, що в Африці, а той, що десь за Тарнувом. І пишеться раптом історія про Мойсея, який виводиться свій нарід із Кракова. Тільки-от цей Ніл – це повноводна річка з «Порожніх людей» Т.С.Еліота, на берегах якої примостилися люди-ляльки, до пори незрячі. Його жіноче Я нагадає йому Святу Інесу, чию наготу прикрили ангели. Наготу можна прикрити, але не пустоту. І світ «Трансу» так само, як і в улюбленому вірші Андрія, not with a bang but a whimper.

Тимофій Гаврилів, «Червнева злива» (Видавництво Анетти Антоненко)

Сім «важковагових» фрагментів «Зливи» об’єднані спільною темою, а подекуди з новели до новели мандрують і герої. Хоча у Гавриліва героїв легко між собою сплутати: вони ніколи не мають яскравої особистості, попри їхню ексцентричну поведінку. («Фірмові» номади і безхатченки цього письменника нікуди не ділися, не переживайте). Автор «Зливи» прицільно пише світ не реалістичний, а світ ідей, навіть моралей (тих, що наприкінці байок складають). А одна з ідей «Зливи» полягає в тезі про війну як про момент одкровення.

Авангардом про себе заявить Перша Світова: герой згадує картину з помираючим солдатом з Західних фронтів і його розпоротий живіт. І тут же – Афганська 1980-х: саме в цей час в провінційному радянському містечку зарізали його єдиного, схоже, за все життя друга. Буде тут і Друга світова, і Хіросіма, і наша війна на Сході. Безперервний потік воєн, де одну від іншої різнить виключно те, хто на них гине. Навіть не потік, а дурна безкінечність. Чи не кожного з героїв «Зливи» зрадив батько: така-от буквальна історія про те, як діти відпрацьовують гріхи батьків.

І нема чому дивуватися, коли бої Першої світової у Франції раптом відгукнуться сьогодні. Оповідання «Сонечко», наприклад. Герой іде добровольцем на Донбас, Аліна – найманка з іншого боку. Колись вони обоє зустрічалися в Парижі на олімпіаді з французької мови, де мали коротку безжурну інтрижку. Хтось в цьому сюжеті помре, це ясно.

В цьому світі взагалі мало живих. Все тут підпорядковується тезі: «Достовірні лише дати життя і смерті, решта – інтерпретація». Навіть ті, хто з війни повернулися, не відразу усвідомлюють: вони навіки залишилися на війні. Гаврилів ретельно і з різних боків розмірковує над «афганським синдромом». Грубо кажучи: це ПТС тих, хто у війні програв.

Досвід переможених автор «Зливи» екстраполює на всі війні. Прийом очевидний і дієвий: переможні війни – ілюзія, ціна за них захмарна.

Всі новели «Зливи» – монологи, як годиться прямій мові, дещо сумбурні. Герої Гавриліва переповідають події, які стали поворотними в їхньому житті. Це може бути щось трагічне і епічне, як-от убивство чи зрада. Може бути щось банальне, як невчасно повернена до бібліотеки книжка чи підгоріла каструля. Вони говорять-говорять-говорять, дошукуючись моменту, коли ж їхнє життя збочило з головної дороги. Щоб так чи інакше дійти до спогадів про дитинство. Зрештою, один із героїв так і скаже: наші розповіді про дитинство – це єдине, чим ми можемо чесно поділитися один із одним. Аби тільки був слухач для тих оповідок, – додам я від себе.

«При надії: Дев’ять особливих місяців» (Дискурсус)

Виношування і народження дитини – особливий досвід. Особливий уже тим, що доступний плюс-мінус третині людства, але переживається і описується як винятковий і навіть екстремальний. І в цьому своя правда: ті дев’ять місяців кожна з жінок живе по-своєму.

Дев’ять малих проз, що написали дев’ятеро жінок, розказують не схожі між собою історії материнства. Любов Якимчук, Ірена Карпа, Маріанна Кіяновська, Лариса Денисенко, Галина Петросаняк, Христина Козловська, Ольга Деркачова, Тетяна Мельник, Ірина Шувалова. Ясно що це дуже різні письменниці: і не буде писати аналітично-саркастична Якимчук тим сльозогінним квадратно-гніздовим методом, що ним працює Деркачова; і тонка поетична проза Шувалової не схожа на дієтологічні поради для вагітних Карпи.

Але різниця насправді глибша: рефлектуючи свою вагітність, всі авторки «При надії» описують різні досвіди, інколи – докорінно розбіжні. Вагітність є способом для кожної з дев’яти створити і описати Космос. Вони пишуть суто міфічний час і простір, в якому раптом опиняється цілком «історична» жінка. Звичні правила тут більше не діють.

Жінка Кіяновської має сили заковтнути жабку, щоб та сформувалася на ембріон (нафантазувала такого в дитинстві), але ще більше має сил, щоб пройти через темряву. Історія цієї вагітності тривожна. Але саме в ній звучить найпереконливіша теза в книжці: «Раз пережита вагітність ніколи не минає, не перестає бути: вона безнастанно належить цілому моєму тілу». А скажімо, жінка Шувалової – вода, любові в цьому світі мають «водне» походження, обтісуючи собою «кам’яно-глиняну» плоть людини. Вагітність – теж потік. У Мельник же важить час. У її вагітної зупинився час на ті місяці, поки вона виношувала дитину, щоб після народження понестися стрімголов. А в ніжній оповідці Денисенко вагітні жінки ковтають кусники від місяця і родять нову генерацію місячних донечок. І тощо, і тощо.

Ця тема в літературі не передбачає «золотої середини». Або люто чорнушна «гінекологічна проза», або мармеладові «радості материнства».

«При надії» відчутно заносить у бік «маленьких п’яточок і русявих кучериків». Коли і виринає спроба поговорити відверто про те, що відбувається з тілом і в тілі вагітної жінки, книжка тут же збивається на евфемізми і замовчування.

Зрештою, це насправді інтимна тема, говорити складно. Ну от таке: вона виношує дитину, а батько дитини загинув як герой, і заплаче на небі, коли маля принесе на могилку квітки. Вибачте, від такого заридає не тільки те книжне маля.

Анатолий Вишевский, «Хрупкие фантазии обербоссиерера Лойса» (Меридіан Черновіц)

Жан-Жак Лойс заробляє на життя тим, що ліпить фарфорові статуетки. Він не так давно овдовів і вирушив до Людвігсбургу, де його мистецтво вповні оцінить тамтешній герцог. За вікнами його карети – роздроблена на «кишенькові держави», перманентно воююча Європа початку 1760-х.

Щоб розказати переконливий сюжет з ХVІІІ ст., Вишевський обрав тлом історію порцеляни. І не тільки тому, що є в цій теми знавцем. Це насправді тема – суто для XVІІІ ст., якщо ми про Європу говоримо. На початку 1710-х в Німеччині нарешті відкривається перша порцелянова мануфактура, європейські керамісти опановують мистецтва і таємниці порцеляни.

Примхливе і пишне рококо відходило поступово у небуття, наступали часи сентименталізму з його світлою тугою за природною чистотою і красою «простого люду». На зміну «ляльковим» скульптуркам чепурух і модників приходять жанрові сценки з життя торговців і селян. Стилізовані, звісно. І дуже-дуже еротичні: такий собі 3D-«Playboy» позаминулого століття. Свою історію порцеляни автор «Лойса» пише бережно. Так само, як описує й інші «знакові» моменти історичної доби – від воєнної дипломатії до специфіки тодішніх медичних практик і подробиць із інтимної гігієни. (Не кажіть, що історія туалетів вам не цікава!).

Втім, «Лойс» – роман не історичний. І якщо навіть такий нагадає, то це буде радше омаж прозі Трейсі Шевальє, ніж Гіларі Мантел. «Лойс» – роман про мистецтво.

Навіть так: злий переспів історії про Пігмаліона. В ролі Галатеї – юний торговець апельсинами Андреас. Це була перша людина, яку Лойс зустрів у Людвігсбурзі. Юнаку було ледь шістнадцять, і він був прекрасною вітальною тваринкою. Він – бастард герцога, либонь. Наступний раз вони побачаться років через сім, які Андреас провів на війні у Саксонії. А Лойс тим часом ліпив із нього (зі спогадів своїх радше) статуетки напівоголених юнаків, що стали страшенно популярними. Малий, втім, дав на те згоду. Бо йому не страшно було померти на війні, але сильно хотілося безсмертя. Ясно, що Андреас, який повернуся до Лойса – зовсім інша людина, примітивна і озлоблена. Багаторічні еротичні фантазії майстра почали збуватися. Обережніше треба було фантазувати.

Красиво зроблено: в статуетках майстра Андреас мав на одній нозі зажди приспущену панчоху. Андреас в реалі – інвалід, позбавлений якраз тієї ноги-з-еротичною-оголеністю. Різниця між реальною людиною і вигадкою про неї у Вишевського – гранично наочна. А втім, це все таки історія кохання, а значить, історія ілюзій.

Гаська Шиян, «За спиною»

Здається, ми отримали дуже несподіваний і тим сильний роман про війну. З цього все у «Спині» і починається: жінка проводжає на фронт чоловіка, він пішов добровольцем, вона залишилися дома у Львові і безрадісно занурилася у волонтерство. Провокаційний текст. Провела чоловіка, напилася до півсмерті і взялася до виснаження онанувати під порнуху, хіба от відволіклася на стандартну цьомки-бомки-смс своєму герою. Чесний текст. Без віночків і декламування «Заповіту».

Читаємо: він іде на війну, щоб довести свою мужність (в значенні «маскулінність» теж), позаяк вона – сильніша, успішніша, сексуально активніша, та і просто більше заробляє. Задавила чувака, коротше. Але варто зазначити, що написаний роман від імені саме жінки, і це виключно її погляд на подію. Припущення, що чоловіка тут непокоїть якась інфляція гендерних моделей, ані його словами, ані його діями не підтверджується. Вона, скажімо, приїздить до нього на полігон, і він відверто пестить її (природно, скучив). Вона відмовляється від сексу: її не збуджує його нова агресивна і демонстративна сексуальність. І це теж її версія: вона, а не він, мислить тут категоріями сексу і статі. Його ми просто не чуємо.

Зрештою, нікого, окрім неї, не чуємо: «Спина» монолітна і авторитарна. Це внутрішній світ однієї жінки, яка нікого поруч із собою не потребує. А власне, про ту істоту, яка з’являється і навічно залишається поруч із жінкою, тут і буде весь час іти мова. Про дитину.

Звідки думка про нестачу маскулінності? Бо їй болить невимовне (буквально) уявлення про дефект уже її жіночності. Ба більше – не жіночність є її больовою зоною, а фертильність.

В книжці багато красивого сексу (люди, це ж роман Шиян!). Жоден із сексуальних актів не має по ідеї вести до запліднення: мастурбація, захищених секс (гоп – і презерватив надітий одним тренованим на бананах рухом), лесбійський секс. Зрештою, назва, хоч її і не назвеш грайливою, містить алюзію до сексуального акту, результатом якого запліднення не буде. І раптом несподіване: вона може на око визначити, скільки років малій дитині, яку зустрічає в своїх волонтерських справах. Бездітна молода жінка, що не звертає уваги на дітей, навряд так змогла б. Її жіночність – це прокреативна сексуальність. І вона на неї буквально приречена.

Це ретельно виписано. Прийшла війна, пішов на фронт чоловік – а в її місті нічого не змінилося. В її державі нічого не змінилося. Десь половину роману складають роздуми про соціальні і політичні проблеми в країни, написані гостро і з запалом. Роман про війну, в якому немає війни. Бо війна Шиян – в тілі її героїні. Буквально і глибоко в її тілі – в самій порожній матці. Війна – це те, після чого не буде від кого родити. І те, після чого ніхто не захоче родити.

Оновлення: вихід роману "За спиною" перенесений на 2019 рік.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook