ГоловнаКультура

Філіп Сендс: «Ми повинні опиратися всьому, що штовхає нас до однорідності»

20 листопада 1945 року розпочався судовий процес у Нюрнбергу, що тривав майже рік. Уперше прозвучав такий термін як «злочини проти людяності», а у 1948 році з’явилася Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. На жаль, про двох юристів зі Львова, які стали авторами термінів «злочини проти людяності» та «геноцид» до недавнього часу мало хто знав. Аж до моменту, поки англійський юрист Філіп Сендс не написав книгу «Східно-Західну вулицю», де розповів про життя юристів Рафаеля Лемкіна та Герша Лаутерпахта, свого діда Леона та про адвоката Гітлера й губернатора тодішньої Польщі Ганса Франка. Книга цікава й тим, що Сендс в ній постає не просто як юрист, а насамперед як онук одного з героїв. Він часто приїжджав до Львова, аби дізнатися більше про минуле свого діда та долі двох великих юристів, і знайти інформацію для книги.

Ми зустрілися з Філіпом Сендсом у тій самій кав’ярні, де він і писав «Східно-західну вулицю».

Марта Кобринович , Журналістка

Фото: Ольга Кутишенко

Це вже ваш черговий візит до Львова, під час якого встановлять меморіальні таблички двом юристам, які вчилися у Львові, Лаутерпахта і Лемкіна, які ввели у міжнародне право поняття «злочини проти людяності» та «геноцид». Те, що саме вони це зробили - просто збіг чи вплив середовища?

Я не думаю, що це просто співпадіння. Вони були студентами у період з 1919 до 1925, потрапили у надзвичайну атмосферу: дебати, газети, юристи, архітектори, філософи. А з іншого боку, у Львові жили три групи людей, які намагалися співіснувати: українці, поляки та євреї. Ми знаємо, що була ієрархія: поляки були нагорі, українці внизу, а євреї десь між ними. Ця боротьба між громадами підштовхнула Лаутерпахта і Лемкіна.

У них був прекрасний викладач в університеті. Його історія просто неймовірна. Поставте в одну лінію друго- та третьокурсників, декана юридичного факультету, викладачів, юристів та розстріляйте їх, тільки тому, що вони були євреями, мислителями Це саме те, що сталося з деканом юридичного факультету у 1941. Його вбили разом зі трьома синами. Це просто неймовірно, коли тебе вбивають лиш тому, що ти викладач.

Я зустрічаю у Львові багато відомих людей, які й не здогадувалися про ці події. Я пам’ятаю, як на цьогорічному PEN International Congress виголошував промову в актовій залі університету. На перших рядах сиділи поважні люди цього міста. Коли я показав фото Франка, який виступав у цій самі залі, то вони пороззявляли роти. Навіть після цього мене знову запросили сюди.

У документальному фільмі «Моя нацистська спадщина» ви показали синів Франка та Вахтера та їхню реакцію на злочини власних батьків. На вашу думку, чому декому і досі важко говорити про такі речі, попри те, що вони є загально відомими?

Для вашої генерації визнання злочинів не є проблемою. Для старшого покоління це важче. Ми повинні бути достатньо розумними, аби розуміти, що нема просто чорного і білого.Наприклад, ми не можемо говорити про радянську армію лише як про окупантів, чи лише як про визволителів. Так само ми не можемо говорити, що всі солдати тодішньої німецької армії були нацистами чи хотіли знищити євреїв. Тому не можна говорити, що оці вчинили добре, а оці - погано.

У фільми ми бачимо двох дітей, які сприймають свої батьків зовсім по-різному. Ідея показати злочини батьків через пам'ять їхніх дітей виникла випадково. Ми з Нікласом стали хорошими друзями. Він повністю усвідомлює вину свого батька. Пізніше я зустрів Горста. У нас склалися складні стосунки, але я спілкуюся з ними обома.

Фото: ВСЛ

У книзі ви описуєте епізод розмови із сином Франка, Нікласом: він витягає фото свого батька одразу після страти, щоб переконатися, що він дійсно мертвий. Чи є подібне свідчення того, що й злочини Франка теж мертві?

Вони стануться ще раз. Вони стаються зараз у різних куточках світу. Юристи не зможуть їх зупинити. Міжнародна конвенція також не може їх зупинити.

Про Голокост написано надзвичайно багато книг. Одна з найвідоміших – «Читач» Бернхарда Шлінка, де головна героїня була наглядачкою в концтаборі. По суті, вона була вбивцею, але не розуміла, що насправді робить. Такі люди теж повинні нести відповідальність?

У таких ситуаціях, на перший погляд, є дві полярні позиції: цілковита підтримка ідеї та цілковитий спротив цій ідеї. Але ж між цими протилежними точками є цілий проміжок інших позицій. Є люди, які нічого не знають про те, що тоді відбувалося. Є люди, які знали,але робили вигляд, що нічого не бачили.

Так само є й в Україні. До прикладу, Жовква. Усі знають, що відбувалося. Півміста було вбито. Але ніхто не говорить про це. Найгірше, що не німці їх вбили, а українці. Наскільки я зрозумів, саме місцеві. Минуло 75 років. Вони й далі живуть в одному містечку із спадщиною секретів. Тому я вважаю, що треба визнати те, що трапилося і говорити про це відкрито.

Але підсумовуючи, мовчання так само може бути рефлексією почуття відповідальності та усвідомлення. На початку моєї книги є епіграф «Не мертві не дають спокою, а прогалини, що залишають у нас чужі таємниці». Це найголовніші слова у книзі. Секрети не щезають. Вони вбивають. Вони передаються наступному поколінню.

За книгою Шлінка також зняли фільм. У ньому є епізод, де дочка жертви Голокосту багато років опісля Другої світової відмовляється прийняти кошти від цієї наглядачки. Чи можливе пробачення у таких ситуаціях?

Це не є настільки важко вибачити. Ніклас Франк розуміє, що вчинив його батько, але у нашій дружбі немає проблем. Горст Вахтер більш проблематичний. Він не хоче бачити вчинків свого батька. Ось у чому проблема, на мою думку. Хоча я розумію, що дитина любить свого батька.

Речі які відбуваються зараз на сході України, залучають багато людей. Ви можете говорити про пробачення того, що зараз відбувається? Це дуже особиста річ. Ви не повинні забувати, що трапилося, але також повинні протистояти тому, що відбувається.

Одна з героїнь вашої книги Інка Кац розповіла, що бачила, як її матір арештували, і зауважує, що це зробили українські та німецькі солдати. Її свідчення також викарбувані на одній із плит у Просторі синагог у Львові. Але там вказано, що «вони забрали мою матір». Наскільки важливо визнати, що «вони» - це й «ми» також?

Я про це дуже багато думав. Мене попросили мене надати кілька слів із книги, тому я й надіслав невеликий шматок, де було вказано, що це зробили німці та українці. Але у написі на плиті зазначено просто «вони». Можливо, злість мала б стати моєю реакцією. Але цього не сталося. Це дійсно не правильно, але я поважаю місто і людей, які створили цей меморіал.

Фото: Ольга Кутишенко

В англійській мові ми маємо вираз «Краще - ворог хорошого». Завжди треба починати з чогось малого. Меморіал, навіть якщо він не ідеальний і не чітко відображає, те що трапилось, у будь-якому випадку, це вже добре. Я не виступав проти цього напису. Я вважаю, що краще підтримати таку ініціативу. Коли ми думали, що написати на меморіальних таблицях Лемкіну та Лаутерпахту, ми не написали що його мати, батька, сестру вбили місцеві, а те, що вони тут жили та навчались.

Простір синагог задумувався і як монумент жертвам Голокосту, і як громадський простір. З подібною задумою створили й Меморіал жертвам Голокосту у Берліні. Як ви гадаєте, подібні місця – це все-таки мірою пам’ятники чи громадські простори?

Я вважаю, що це надзвичайно важливо, аби такі місця залишалися публічними просторами. Люди повинні там спілкуватися, ділитися історіями. Я радію, коли бачу у таких місцях людей, що прийшли саме сюди. Життя – це прояв поваги, як на мене. Ми повинні жити, співати, любити, а не просто горювати. Це дуже людна частина міста, і ця територія також має приваблювати людей. Але, звісно, ви не можете перетворювати у розважальні заклади місця, де колись вбивали людей. Це жахливо, коли на місці колишнього концтабору відкривають п’ятизірковий готель.

У книзі ви згадуєте, що комендант Аушвіцу Рудольф Гьосс розповів, що панівною позицією в таборі була байдужість. Байдужість – це теж злочин?

Це дуже глибинне і складне питання. Під час Нюрнберзького процесу судили чиновників вищого рангу, але й «маленькі люди» не повинні думати, що вони боги.У вас мають бути закони, які б визначали, що будь-хто, хто активно залучений у це, повинен нести відповідальність. Зараз у Німеччині відбуваються суди над старими 95-річними чоловіками, які були охоронцями у таборах. Чи варто це робити? У мене є сумніви.

Як ви гадаєте, чому й досі ідеї націоналізму є популярними у Європі?

Це дуже велике питання. Я думаю, що минуле не забуте. Покоління знають, що трапилося, але одне за одним забувають. Виникає нестача історичної пам’яті, а глобалізація для всіх не спрацювала. Прірва між бідним та багатими стає все ширшою, що змушує рухатися назад. Це проблема власне економічна: бідність, нестача замученості до громади та суспільства загалом створює почуття віддаленості та самотності.

Все залежить, від того, як ви себе ідентифікуєте. Я маю два паспорти, британський та французький. Я єврей. Я білошкірий. Я живу у Лондоні. Я юрист. Я одружений з жінкою, які належить до католицької церкви. Тоді хто мої діти? Англійці? Євреї? Французи? Американці? Я побачив, що у Львові є змішання культур. Я не хочу бути частиною громади, яка є повністю гомогенною, де немає різноманіття, а люди не мають різних політичних, культурних поглядів, ідентичностей. Я на мене, ми повинні опиратися всьому, що штовхає нас до однорідності.

Марта Кобринович , Журналістка