ГоловнаКультура

​Київ: пост-велич архітектури

У ХІХ ст. народилися гуманітарні науки у їх сучасному розумінні. Серед них і історія архітектури. Саме тоді з’явилося поняття архітектурного стилю, а все, що відбувалося по XVIII ст. включно, назвали епохою великих стилів. Нині, з відстані двох століть видно, що тренди, які виникли згодом – теж не дрібнота, а яскраві культурно-мистецькі феномени. І усі вони залишили слід у забудові столиці.

Катерина Липа Катерина Липа , журналист

Історизм

У цьому стилі забудовано чималі дільниці більшості європейських столиць та просто великих міст: промислова революція ХІХ ст. спровокувала приток населення і масове будівництво. Київ у цьому сенсі – не виняток.

У захопленому науковими відкриттями ХІХ ст. вважали, що коли ми вже знаємо, за рахунок яких засобів виразності різночасова архітектура створювала певний образ (велич, релігійний екстаз, затишок та ін.), то можна розумно використати композиційні прийоми та елементи різних епох і розробити справді великий стиль. Микола Гоголь (так, той самий) навіть пропонував у кожному місті збудувати вулицю, на якій підряд стояли б будинки у стилях різних епох суто з освітньою метою – щоб населення відрізняло готику від ренесансу.

Володимирський Собор
Фото: Макс Требухов
Володимирський Собор

Насправді вийшло зовсім інакше. Впродовж півсотні років архітектори продукували (успішно і не дуже) зразки різностильової мішанини, фантазій на тему конкретного стилю було небагато. Нео-візантійський Володимирський собор (1862 – 1882 рр.) у ході проектування та будівництва стільки разів перероблявся, що нині вже й не скажеш, від якого з авторів більше лишилося у реальній будівлі. Те ж саме трапилося з нео-античною будівлею музею, у якій нині Національний художній музей України.

Національний художній музей
Фото: Макс Требухов
Національний художній музей

Нео-готика – Миколаївський костел з будинком причту за проектом Владислава Городецького (1899 – 1909 рр. вул. В. Васильківська, 75) та прибутковий будинок Ікскюль-Гільдебандів за проектом Миколи Вишневського (1891 р., вул. Шовковична, 19).

Нео-класицизм – елегантний особняк барона Штейнгеля за проектом Федора Голованова (1858 р., вул. Ярославів Вал, 3). Іконічні будівлі нео-ренесансу«Шоколадний будиночок», особняк Семена Могилевцева за проектом Володимира Ніколаєва (1901 р., вул. Шовковична 17/2), та будівля Національного банку за проектом Олександра Кобелєва, пишний фасад розробив Олександр Вербицький (1902 – 1905, 1934 рр. вул. Інститутська, 9).

Є і симпатичні мішанки на тему середньовіччя, у яких покористувалися надбанням готики і романського стилю – прибуткові будинки на Ярославовому Валу, 1 («Будинок з песиголовцями») та Андріївському узвозі, 15 («Замок Річарда»). Список гарних та ефектних житлових будинків можна продовжувати, здається, без кінця.

Доба промислової революції породила чимало нових типів споруд. Звісно, усі вони збудовані у стилі історизму. Це передусім великі промислові споруди (будівлі заводу «Арсенал» вздовж вул. Московської починаючи від метро «Арсенальна»), торгові пасажі (у нашому випадку – мішанка ренесансу та класицизму на Хрещатику) і тюрми (Лук’янівська – неокласицизм).

Лук*янівське СІЗО (внутрішній двір)
Фото: Сергей Нужненко
Лук*янівське СІЗО (внутрішній двір)

Але є у столиці і зовсім унікальний комплекс, що міцно вріс у тканину міста й витикається то тут, то там у різних дільницях Печерська. Це Київська фортеця, у спорудах якої дивовижно поєдналися класицизм, ренесанс і таке собі середнє арифметичне середньовіччя між романикою і готикою. Найбільш цілісний комплекс – Госпітальне укріплення (нині територія Головного військового клінічного госпіталю та музею «Київська фортеця»), також ефектно виглядають величезні круглі башти Васильківського укріплення (вул. Є. Коновальця, 34, 38, 44).

Наостанок варто зауважити, що історизм тривалий час був «нелюбою дитиною» істориків архітектури та архітекторів, протягом ХХ ст. споруди у цьому стилі безжально руйнували. Захід опам’ятався і почав ставитися як до нормальної спадщини десь у 1980-х, у нас це трапилося років на двадцять пізніше, однак руйнування будівель ХІХ ст. продовжується донині.

Модерн

Модерн, ар-нуво, югендштіль, сецесія – це все назви того самого стилю. Імовірно, «сецесія» – найзручніша назва, бо означає «цілковите відділення». Архітектори, що творили цей стиль на зламі ХІХ – ХХ ст., підкреслювали свою відділеність від гри з історичними стилями, яку вважали фальшивою, надуманою і позбавленою естетичних вартостей. Зодчі модерну відмовилися від обов’язкової до того часу симетрії, це дало простір для створення більш зручного та функціонального розпланування, а фасадам додало пластичності. Великі вікна вибагливої форми дали змогу добре освітлити інтер’єри. У зовнішньому оздобленні легко поєднувалися різні засоби та матеріали: тут тобі і скульптура, і керамічні вставки, і натуральний камінь поруч з бетоном. Маркером інтернаціонального модерну (і не тільки у оздобленні архітектури) стали своєрідні квіткові орнаменти; вибагливо закручені криві, що називалися «удар батога» та маскарони (а часом цілі фігури) млосних красунь у віночках. На сході Європи та у Скандинавії виникли місцеві напрямки модерну, у яких активно використовувалися ідеї національної архітектури. Ознаками наддніпрянського модерну стали передусім шестикутні вікна та стилізовані місцеві орнаменти у оздобленні.

У Києві споруд у стилі модерн так багато, що очі розбігаються: є інтернаціональний стиль, є національний. Загальне тло складають прибуткові будинки. Один з найвідоміших – «будинок Мороза» на розі Володимирської і Толстого з усіма характерними для стилю штуками: асиметрією, керамічними вставками на фасаді та вибагливим рослинним декором. Породистим модерном є два прибуткові «будинки Родзянка» на Ярославовому валу: один з круглими та овальними вікнами і сецесійною рослинністю та постатями і маскаронами млосних красунь на фасаді (14а), другий – більш стриманий, із типовими для стилю м’якими формами вікон та чудовими маленькими лоджіями. Симпатичний сецесійний квартал є у Музейному провулку, у ньому домінує шикарний будинок із рельєфним фризом «Тріумф Фріни». Ще один – непарний бік Костьольної, тут домінує будинок за проектом Ігнатія Ледоховського (1910 – 1913 р.) із своєрідним скульптурним декором, у якому дехто вбачає гомоеротичні мотиви. Архітектурною дивовижею серед прибуткових будинків (бо перевантаженість скульптурою надала самій споруді скульптурної форми) є збудований Владиславом Городецьким славетний «Будинок з химерами».

У стилі модерн було збудовано чимало особняків. Іконою стилю можна вважати особняк Сергія Аршавського за проектом Едуарда Брадтмана (вул. Лютеранська, 23) – тут і асиметрія, і пливкі сецесійні лінії, і маскарон у віночку на фасаді.

Київський модерн – це не тільки ефектні прибуткові будинки й особняки. Цікавою і маловідомою пам’яткою є комплекс будівель залізничної станції Київ-товарний. Пакгаузи у стилі модерн – це щось! А фасад станційного офісу прикрашають ліпні квіточки, напряму запозичені з будівлі віденського Сецесіону, яка і дала назву стилю. Вишукано вписана у рельєф будівля клініки Качковського з розкішною просторою терасою, скульптурним оздобленням та дивом збереженою кутою брамою (вул. Олеся Гончара, 33).

Бесарабський ринок (архітектор Генрик Гай, 1910 р.) з його оголеними залізними конструкціями в інтер’єрі та скульптурними вставками на фасадах – чудовий зразок стилю. У будівлі Дворянського і селянського земельного банку на Володимирській, 10 (архітектор Олександр Кобелєв, 1910 – 1911 рр.) ознаки українського відгалуження модерну співіснують із майже варязькими орнаментами-плетінками у керамічному та рельєфному оздобленні. Гарні зразки українського модерну – будинок школи Першого комерційного товариства вчителів (провулок Алли Горської, 3) та колишньої школи ім. Сергія Грушевського, збудованої відповідно до заповіту батька Михайла Грушевського за проектом Василя Кричевського (вул. Кирилівська, 164).

Конструктивізм

Стиль, започаткований у 1920-ті у СРСР свого часу виглядав вельми радикально і визначив долю світової архітектури ХХ ст. Після Жовтневого перевороту чимало митців серйозно повірили, що тепер у світі запанує новий, справедливий лад, життя зміниться на краще, а до того ж настане повна свобода мистецького висловлювання. Тож закликали «викинути на смітник історії» усю «буржуазну» історію мистецтва, обдерти з архітектури усі знову-таки «буржуазні» прикраси і творити зодчество майбутнього з голого бетону і скла у крупних геометризованих формах. Нова естетика панувала не довго, але далася взнаки.

Київський конструктивізм це, передусім, житло і новий, вигаданий у СРСР, тип споруди – робітничий клуб. Масове житло, яке почали будувати у 1920-ті мало дивовижні власні назви, оскільки призначалося для працівників певного заводу (як от «Арсеналець» на розі вул. Грушевського і Кріпосного провулка) чи певної професії як славетний «Будинок лікарів» за проектом Павла Альошина (вул. В. Житомирська, 17/2) або кооператив будівельників «Сяйво» на вул. Костьольній, 6.

Щодо клубів, то тут маємо кілька яскравих зразків стилю – клуб «Харчовик» за проектом Миколи Шехоніна (нині Дитячий музичний театр на Подолі), клуб ГПУ за проектом Василя Осьмака (нині Театр на Липках), та клуб заводу «Більшовик» (просп. Перемоги, 38).

Іконічним зразком конструктивізму є також славетний кінотеатр «Жовтень». Має стосунок до кіно і найбільший за площею київський конструктивістський ансамбль, схований за високим парканом і деревами – це кіностудія ім. Олександра Довженка. Все це збудовано за проектами Валер’яна Рикова у 1927 – 1930 рр.

Ар-деко

Цей напрямок у нас тривалий час і за окремий стиль не вважали. Популярності ар-деко почав набирати на зламі тисячоліть. Насправді ж у світі цей стиль, що виник напередодні Першої Світової війни і запанував після неї, був таким собі опонентом конструктивізму: м’які лінії, увага до деталей, декоративність у оздобленні (звідси й назва), підкреслений комфорт та обов’язковий шик. Трохи ідей від модерну, трохи – від історизму, але все дозовано, без позолоченої ліпнини та інших вибриків. Уся ця «буржуазність» не дуже радувала радянських ідеологів, водночас користуватися спорудами ар-деко було вельми зручно у всі часи. Тому радянські історики архітектури будівлі хвалили, а користуватися власною назвою стилю побоювалися. У СРСР з ар-деко трапилося як із сексом – його буцімто не було. Тож не дивно, що найпершу київську споруду стилю, Педагогічний музей (архітектор Павло Альошин, 1911 – 1913 рр.), дехто і досі називає «руськім неоклассіцизмом», хоча це породисте ар-деко.

Щоб поринути у атмосферу стилю «доби джазу», варто прогулятися Липками. Шик і шарм житлової дільниці задали архітектори Йосип Каракіс та Сергій Григор’єв. За проектом Григор’єва у 1934 р. зведено найефектнішу частину забудови парного боку вул. Інститутської та будинок на Шовковичній, 21 – великі сірі споруди з масивними цоколями та рельєфним оздобленням, запозиченим з арсеналу українського бароко. Одночасно за проектом Йосипа Каракіса звели будинок, що займає цілий квартал по непарному боці Інститутської між Садовою та Шовковичною. Маркер стилю – панно у техніці сґрафітто на розі Шовковичної. Але шедевр Каракіса – розташований на вул. Мазепи, 3 житловий комплекс (1939 р.), що складається із химерно вигнутої багатоповерхівки та дитячого садка на схилі Дніпра. Вишуканим зразком стилю є і будівля Верховної Ради (архітектор Володимир Заболотний, 1936 – 1939 рр.). Цікаво, що завершеного образу ар-деко споруда набрала аж у 1985 р., коли під час реставрації учениця Заболотного Наталія Чмутіна наполягла на встановленні біля фасаду скульптур, що існували у проекті.

Але ар-деко «живе» не лише на Печерську. Справжньою іконою стилю є Центральний залізничний вокзал (архітектор Олександр Вербицький, 1927 – 1932 рр.). А у Голосієві маємо цілий ансамбль у стилі ар-деко та ще й із вдало використаними елементами українського бароко. Йдеться про споруди Української сільськогосподарської академії, збудовані за проектом Дмитра Дяченка на зламі 1920-30-х років. Щоправда, використання ідей бароко викликало шквал критики, звинувачення в українському буржуазному націоналізмі, а згодом видатного зодчого заарештували і він загинув у сталінських таборах. Епоха ар-деко добігала кінця.

Тоталітарний стиль

У 1930-ті ар-деко стало підґрунтям для тоталітарного стилю: до шику і розкоші додався гігантський масштаб, який ще називають «єгипетським». Нелюдський масштаб храмів примушував єгиптянина відчувати себе мурахою перед богами, а масштаб урядових споруд демонстрував радянській людині безмежну владу КПРС та «компетентних органів». Тоталітарні будівлі з’явилися у Києві після перенесення столиці України з Харкова. Старокиївську гору мала зайняти циклопічна Урядова площа. Саме задля її будівництва зруйнували Михайлівський собор, під загрозою були також Присутні місця та Софія Київська. Але збудувати встигли тільки фрагмент – будівлю з величезною колонадою, у якій нині розташовано МЗС України.

Будівля МЗС
Фото: Макс Требухов
Будівля МЗС

А на Печерську збудували ансамбль офісів силовиків. У будівлі Адміністрації президента (архітектор Сергій Григор’єв, 1936 р.) мав розміститися штаб Київського військового округу, а будівля Кабміну (Іван Фомін, Павло Абросімов, 1935 р.) призначалася для НКВС. Образ величезної (чавунні капітелі колон 2,5 м заввишки) темно-сірої з чорним споруди мав викликати страх – і викликав. Тому пофарбування її у біле в незалежній Україні було єдиним способом і пам’ятку зберегти, і пом’якшити жахний архітектурний образ.

Адміністрація президента України
Фото: Макс Требухов
Адміністрація президента України

Після Другої світової війни у Києві сталося невеличке диво: українські архітектори (чи не єдині у Європі) примудрилися гуманізувати тоталітарний стиль, та ще й наситити його ремінісценціями українського бароко. Ансамбль відбудованого Хрещатика за проектом великої групи архітекторів під керівництвом Анатолія Добровольського, на відміну від інших зразків стилю, має цілком людський масштаб. Декорування споруд кахлями з рослинно-квітковими мотивами у дусі бароко надалі стало маркером київської житлової забудови 1950-х – отих самих «сталінок».

Однак і класика стилю не втрачала актуальності. Ансамбль Виставки передового досвіду в народному господарстві України (в народі – Випердос, нині – НВЦ) мав за зразок аналогічний комплекс у Москві, тож тут все було по-старому: величезні колони, здоровецькі ліпні прапори та герби, позолочені зірки на шпилях. Щоправда, зелень Голосіївського лісу пом’якшує циклопічні масштаби споруд.

Бруталізм та функціоналізм

У СРСР архітектурні стилі змінювалися за командою згори. У 1955 р. вийшла постанова ЦК КПРС «Про ліквідацію надмірностей у проектуванні та будівництві», яка фактично забороняла усю цю ліпнину, пишні капітелі разом з циклопічними колонами, на які витрачалася купа матеріалу. Звісно, існувала певна інерція щодо споруд, які вже будувалися. «Випердос» таки доробили у всій чистоті тоталітарного стилю, а от готель «Україна» залишився без проектованих верхніх поверхів зі шпилем та без усього ліпного оздоблення. Настали часи радянського функціоналізму – типових проектів, за якими будували всюди однакові спочатку «хрущовки», а згодом «панельки».

Готель Україна
Фото: trip-points.com
Готель Україна

Втім, було і хороше – українська архітектура, хоч і з великим запізненням, повернулася у нурт світових трендів. Деякі функціоналістські споруди таки варті уваги: Інститут науково-технічної інформації (Либідьська площа, архітектор Флоріан Юр’єв, 1971 р.), готель «Либідь» (архітектор Наталія Чмутіна, пл. Перемоги), палац «Україна» (архітектор Євгенія Маринченко, 1970 р.).

А от радянський бруталізм – це справжня дивовижа. Бо класичний бруталізм – це крупні форми і голий монолітний бетон, на якому видно сліди опалубки. У СРСР крупні форми любили ще із сталінських часів, хоча у 1970-ті будувати колони із 3-метровими капітелями і споруди відповідного масштабу на думку вже не спадало. А от голий бетон – це якось по-бідному, у той час, як архітектура мала засвідчувати успіхи СРСР у… та у чому завгодно! Тому творіння радянського бруталізму обличковані мармуром, у крайньому разі, полірованим гранітом, часто прикрашені вітражами, мозаїками та скульптурами. Тож маємо Музей Леніна (нині Український Дім), Музей Другої світової війни з однією із найвищих у світі статуй на даху (розміром естетичні вартості цієї скульптури починаються і закінчуються), Інженерний корпус Київського метрополітену (пл. Толстого). Ближчі до класики бруталізму (хоча і потиньковані) вестибюлі фунікулеру та комплекс споруд (на жаль, так повністю і не реалізований) Національного університету ім. Т. Г. Шевченка навпроти НВЦ, готелі «Салют» і «Братіслава», будівлі крематорію на Байковому кладовищі.

Нині у світі все частіше лунають заклики зберігати споруди у стилі функціоналізму та бруталізму. У нас їх поки що під бульдозер не пускають, але звикати до думки, що все це бетонне занудство – частина історії, необхідно вже нині.

Що ж до споруд, зведених у новому тисячолітті, то розпихати їх сьогодні по комірчинах стилів і трендів – марна річ. Хай цим займаються критики майбутнього. І, як то кажуть, бог простить сьогоднішніх забудовників Києва.

Катерина Липа Катерина Липа , журналист