ГоловнаКультура

«Сьогодні, що так і не настало»: у пошуках світла

У «Мистецькому Арсеналі» триває Фестиваль молодих українських художників «Сьогодні, що так і не настало» – проект, організований спільно з Національним художнім музеєм та Міністерством культури. Кураторки Лізавета Герман, Марія Ланько та Катерина Філюк запропонували художникам дослідити поняття сучасності в найширшому сенсі: від окремих явищ на кшталт розмивання меж ідентичності та конструювання реальності – до відчуттів крихкості та бентежності, які постійно нас супроводжують.

LB.ua побував на виставці й міркує, чи впорались художники та кураторки із завданням, яке собі поставили.

Евгения Олейник Евгения Олейник , Журналистка, культурный критик

Фото: Facebook / Mystetskyi Arsenal

Джорджо Агамбен писав, що сучасність – це темрява, що містить світло, яке з певних причин ще не сягнуло нас – як світло далеких зірок не одразу сягає поля нашого зору. Сучасне мистецтво, за визначенням кураторок виставки «Сьогодні, що так і не настало», видається якраз «тією практикою, яка ладна сягати світла в цій темряві». Художників запросили поміркувати про зміни, які найбільше характеризують сучасність, та спробувати відтворити відчуття нетривкості, притаманне теперішньому.

Ідея подібного конкурсу для сучасних художників з'явилася ще 2005 року, але open-call був оголошений лише цього літа. З 400 заявок кураторки обрали 67 проектів. Деякі з них були зроблені спеціально для фестивалю, деякі – обрали з портфоліо художників. Виставка «Сьогодні, що так і не настало» не обмежується локацією «Мистецького арсеналу» – в НХМУ також розташувалась інсталяція Данила Галкіна, а деякі роботи з'явились у міському просторі. Фестиваль відбувається у форматі конкурсу. Це була умова підтримки та участі Міністерства культури – хоча відомство ніяк не впливало на кураторський вибір робіт. Так, переможців обере журі мистецтвознавців та кураторів, а наприкінці виставки відбудеться нагородження. І хоч формат конкурсу виглядає дещо дивно в контексті всієї виставки – в тому числі для кураторок, вони зауважують, що саме він, зрештою, відкрив для них більше нових імен, а публічне обговорення робіт – в будь-якому разі хороша практика. Втім, – забігаючи наперед – здається, що такий привіт із нульових виглядає достатньо іронічно, щоб бути частиною виставки.

Участь Міністерства культури в організації «Сьогодні, що так і не настало» – це важливий крок в інституційній співпраці. Проте деякі критики зазначають, що присутність відомства, все ж, вплинула на тон та самі ідеї деяких робіт. Так, у перформансі Саші Курмаза машину на Львівській площі розтрощили «із дозволу та під контролем поліції». А «захоплення» будівлі Міністерства культури для роботи Міті Чурікова відбулося за схвалення самого Міністерства. Що, звісно, грайливо перегукується з БДСМ-риторикою в гаслах учасників перформансу: підкорені Мінкультом художники самі його підкорюють – але лише тому, що їм дали на це згоду.

Фото: Facebook/Mystetskyi Arsenal

Масштабність наданого простору – як концептуального, так і фізичного (виставка охоплює весь перший поверх «Мистецького арсеналу») – дозволила художникам поговорити, по суті, про будь-що. Це настільки ж цікаво, наскільки й виснажує уважного глядача – втім, завбачливі кураторки закінчують експозицію роботою Бориса Кашапова із закономірною назвою «Це кінець», яка винагороджує відвідувача аплодисментами за витривалість та терпіння в непростій справі перегляду сучасного мистецтва.

Зрештою, експозиція «Сьогодні так і не настало» нібито вміщає кілька окремих виставок. Так, частина робіт досліджує тему крайнощів локальної ідентичності. Лія Достлєва в своїй серії «Кіноцефали Донбасу», де представлені фотографії нею власноруч зшитих ляльок із собачими головами, говорить про стигматизацію мешканців українского Сходу. Сергій Григорян ілюструє «гуцульську гордість» у до смішного абсурдної в своїх величезних розмірах роботі про міфічний «Музей гуцульської космонавтики та прикладної робототехніки». Вікторія Миронюк у відео «Порочне коло», де жінки танцюють «Аркан» – традиційний чоловічий танок – на тлі Меморіального комплексу Музею України в Другій світовій війні, міркує про усталені гендерні ролі та традиційну культуру, притаманну нібито прогресивному Заходу України. А Вова Воротньов представляє документацію свого пішого походу з Заходу на Схід: у його інсталяції різні частини країни єднає брунатний килим з химерним орнаментом, відомий у кожній пострадянській квартирі.

Фото: Facebook/Mystetskyi Arsenal

У виставці багато іронії різного ступеню гіркоти: від утопічного відео Аліни Якубенко «Світлоград» про абстрактне занепале індустріальне місто, яке раптом відродилось завдяки мистецтву, до оптимістичної інсталяції «Kyiv-Legalize» Олексія Бикова, яка являє собою урбаністський проект перетворення публічних просторів Києва для спільного вживання марихуани, чи майже відразливої серії картин про «людину-тролейбус» Євгенія Коршунова – метафоричного персонажа, який втілює усі нездійсненні обіцянки політиків. Однак на тлі цих робіт губляться менші, глибші та інтимніші висловлювання, які збалансовують промовисту соціальну критику. Втім, це відчуття дещо вирівнюється в другій частині експозиції, зокрема, завдяки роботі «Stick Apart» Марії Плотнікової – документації перформансу про вразливість людської взаємодії та інсталяції, яка його цитує.

Кураторки кажуть, навмисне не ділили виставку на тематичні блоки – однак певні глави в ній є. Власне, навіть кількість робіт змушує несвідомо робити це самостійно (і за власною схемою), щоб не загубити відчуття спільного наративу. Більшість проектів тримаються заданих концептуальних меж, але деякі, все ж, вислизають з нього, відгалужуються в окремі дослідження. Так, наприклад, відбувається із деякими абстрактними роботами або з інсталяціями, присвяченими художній освіті та практикам як таким. Наприклад, в окремій експозиції Галереї «Це» – документації навчального процесу в Львівській академії мистецтв (єдиній в Україні, де вивчають основи сучасного мистецтва) та в роботі «Збірник» Ольги Ланько – абстрактній «книзі мистецтва», де немає нічого, крім сірих сторінок. З ними римується групова робота «Монтаж» на початку виставки – інсталяція, яку створюють протягом усієї виставки. Проте зв'язки між ними відтворюються не одразу – й так відбувається з багатьма роботами.

Багато художників виставки «Сьогодні, що так і не настало» переосмислюють радянський спадок і 90-ті – доволі очевидні теми з точки зору конструювання історії та її впливу на сьогодення. Михайло Алексеєнко та Мадлен Франко досліджують матеріальність пострадянського світу, виставляючи поряд бетонну модель блоку типової радянської забудови й кришталеву чарочку з серванта. Петро Гронський представляє монументальні – за відчуттям – блоки з ДСП, які маскуються під громіздкі «стінки» з родом з 80-х. Поліна Карпова гламуризує естетику «совку», перетворюючи спальні райони Харкова на локації для фешн-зйомок. Анна Кахіані досліджує сучасний сенс кодових для радянської доби слів на кшталт «Дружба» чи «Мир» у публічному просторі. Однак у певний момент біля цих робіт виникає дежавю, і стає зрозуміло, як швидко з'являються химерніші теми – взяти хоча б нинішні події під Верховною Радою – і як швидко і, як нам здається, безслідно, вони минають, так і не встигнувши стати предметом чиєїсь рефлексії.

Фото: Facebook/Mystetskyi Arsenal

«Сьогодні, що так і не настало» – дуже цікавий прецедент у плані розширення мистецької сцени та співпраці державних та недержавних інституцій, і було б добре, якби він повторився. Очікується, що Фестиваль молодих художників відбуватиметься кожні два роки. Перша спроба радше викликає дослідницький інтерес, ніж провокує сильніші відчуття. Але, можливо, поки що це й не так важливо.

Евгения Олейник Евгения Олейник , Журналистка, культурный критик