ГоловнаКультура

Ніщо, дорослішання та ідеологія: про що розповідають фільми з програми Docu/Хіт

З 14 вересня в семи містах України тривають покази документальних фільмів від кінофестивалю DocudaysUA. Є нагода подивитись вісім зразків авторської документалістики, як від українських режисерів, так і від їхніх колег з інших кінематографій.

LB.ua попросив учасниць команди фестивалю розповісти про фільми, які вони запропонували глядечеві в рамках програми Docu/Хіт.

«Головна роль» та «Завтра свято», реж. Сергій Буковський

розповідає Дар'я Аверченко, PR-директорка Docudays UA

Кадр з фільму Головна роль
Фото: ОМКФ
Кадр з фільму Головна роль

Задумуючи DOCU/ХІТ, наша команда прагнула не лише познайомити глядачів кінотеатрів із найкращими сучасними документальними фільмами, а й реалізувати освітню мету. Нам було важливо розповісти глядачам комерційних кінотеатрів про класику української документалістики, показати, що наша кіношкола має давню історію і своїх легендарних режисерів. Один із них – Сергій Буковський.

Його новий фільм «Головна роль» – тепла й відверта розмова мами та сина, режисера й актриси – став улюбленцем і лауреатом національних і зарубіжних кінофестивалів, отримав український «Оскар», «Золоту дзиґу» від Національної кіноакадемії, та прекрасні відгуки в медіа. Нам було важливо показати стрічку в регіонах нефестивальній публіці, бо фільм допомагає порозумітися батькам і дітям, ламає усталені українські стереотипи про ролі чоловіків і жінок у сім'ї. По суті – психотерапевтичний сеанс за ціною вхідного квитка.

До показу цього глибоко особистого кіно ми додали 20-хвилинний дебютний фільм режисера – «Завтра свято» (1987). Він розповідає про життя працівниць провінційної птахофабрики. На той час це був надзвичайно сміливий, голосний, сенсаційний фільм, у якому автор, замість пропагувати ідеали радянської доби і вихваляти ударний труд жінок-робітниць, чесно показує глибоку соціальну кризу в тодішньому суспільстві. Поява цієї стрічки спричинила хвилю критичного неігрового кіно. Так у нашій концепції ми поєднали перший, ще чорно-білий фільм Сергія Буковського, що вже став класикою українського кіно та розвінчував комуністичний устрій, і найновіший, який говорить на особисту тему ніжно, майже пошепки. Сеанс для сімейного перегляду й для міцних обіймів опісля.

«Без назви» реж. Міхаель Ґлавоґґер та Моніка Віллі та «Ленінопад», реж. Світлана Шимко

розповідає Дар'я Бассель, програмна координаторка Docudays UA

Кадр з фільму "Без назви"
Фото: Доку/Хіт
Кадр з фільму "Без назви"

Австрійського режисера Міхаеля Ґлавоґґера все життя вважали співаком пролетаріату. Художником, який аналізував життя нижчих соціальних верств країн третього світу. Чого тільки варта «Смерть робітника» – епічне полотно, третина якого знята на заборонених законом шахтах Донбасу, де чорні від вугільної сажі чоловіки весело закушують домашніми варениками, розташувавшись глибоко в утробі землі, вузькому проході, де простір дозволяє тільки смиренно лежати.

Ґлавоґґера вважають і захисником бідняків та покровителем повій. За фільми про них він отримував призи по всьому світу. Хоча важливішим, звісно, було те, що він їх по-справжньому любив і, здається, розумів. Розповідав, що з багатьма своїми героями підтримував стосунки й після зйомок, їздив хрестити їхніх дітей. Ніколи не говорив, що знімає фільми, аби боротися за права пригноблених. Для цього, за словами Ґлавоґґера, є політики та активісти. Він же – досліджує життя.

У 2014 році Ґлавоґґер раптово помирає від малярії під час зйомок нового фільму в Африці. Цей фільм повинен був стати фільмом ні про що (звідси й назва). Режисер хотів подорожувати по світу й знімати все, що потрапляє йому на шляху. Вічний рух. Камера, яка ловить все й нічого (немов їдеш в потязі і як тільки встигаєш помітити щось важливе, одразу ж утрачаєш це з виднозору).

Як і інші свої фільми, цей фільм Ґлавоґґер теж знімав у найпроблемніших куточках планети. Боснія і Герцеговина, Албанія, Сенегал, Ліберія... Саме туди він відправився знайти те заповітне місце на планеті, де можна загубитися. Залишитися невпізнаним. Розчинитися в просторі, перестати бути собою. Стати ніким.

Неймовірно точна камера танцює разом із вітром у пустелі, тече, немов час, безшумно і невблаганно по втомлених обличчях і натруджених тілах безіменних людей – жителів третього світу. Тут режисер шукає заспокоєння. Про це ми дізнаємося з його щоденників, начитаних спеціально для фільму Фіоною Шоу. Ґлавоґґер зникне, як і хотів, там, де життя здавалося йому простішим і сильнішим. Залишивши нас захоплюватися своєю майстерністю або в задумі про ті безіменні життя, уривки яких він встиг зафіскувати.

Світова прем'єра фільму відбулася цього року на Берлінале. Після цього картина подорожує світом, збирає призи, але найважливіше, що сама подорож ще й досі триває. І до неї можна приєднатися.

Кадр з фільму Ленінопад
Фото: ОМКФ
Кадр з фільму Ленінопад

11-хвилинний фільм молодої української режисерки Світлани Шимко говорить з нами про декомунізацію та – глибше – про вічне людське прагнення знаходити об'єкт для поклоніння та ґрунт для ідеології. Майстерно зіткана з архівних матеріалів, ця коротка, але від того не менш важлива для сьогоднішньої України картина вже побувала в конкурсних програмах багатьох міжнародних кінофестивалів. Національна прем'єра відбулася на Docudays UA цього року, потім Sheffield Doc/Fest, ОМКФ, попереду DOK Leipzig, Verzio та інші.

Дивно, але небагато вітчизняних режисерів готові зараз осмислювати тему виникнення й зміни ідеологій, хоча саме це й відбувається з українським суспільством. Тим цінніша робота Шимко, у якій їй вдається розмовляти з глядачами та глядачками мовою візуальних образів (у фільмі немає ні інтерв'ю, ні закадрового тексту). Говорити з гумором, з повагою, ставити запитання й не намагатися давати однозначних відповідей.

«Війна химер», реж. Марія та Анастасія Старожицькі, й «Нове життя Ґоґіти», реж. Леван Коґуашвілі

розповідає Вікторія Лещенко, програмна координаторка Docudays UA

Кадр з фільму "Війна химер"
Фото: Доку/Хіт
Кадр з фільму "Війна химер"

Так хочеться кохання, а війна… Війна, у якій не знаходиш собі місця. Любов, яку не можеш визначити. Зрештою, закриваєшся від обох. Невпевнено окреслюєш свій ліміт, скільки можеш витримати війни, а скільки кохання. Потрібна певна сміливість, аби розібратися та зазирнути в очі брутальності й жорстокості – хоча б і крізь естетику кіноекрана. «Війна химер» наче занурює в пролонґоване українське бароко, де лицарі й турніри Відродження за лаштунками Середньовіччя. Де всяке потворне бореться з прекрасним. Де життя та смерть неспішно прогулюються садом марних сподівань, а ти очманіло сподіваєшся, що це лише кепський сон.

***

Про сумне – кумедно. Чи трагікомедія в дусі Отара Йоселіані. Абсурдність сьогодення балансує на межі з чорним гумором, припилиленим меланхолією славетного минулого. Привид «Ґоґіти» блукає його руїнами. У пошуках простого щастя маленька людина – кумедна, незграбна, недолуга, залишена всіма, але не харизматичною мамусею – звертається до соцмереж. Тут і віртуозна режисура Левана Когуашвілі, якого пам’ятаємо за «Побаченням наосліп» (призер ОМКФ). «Життя Ґоґіти» – документальний дебют режисера, що живе за законами ігрового кіно. Тут звичайні люди стають акторами фантасмагоричного театру абсурду з не менш бентежливим, але аж ніяк не бадьорливим, геппі-ендом.

«День звільнення», реж. Уґіс Олте та Мортен Траавік

розповідає Ольга Бірзул, програмна координаторка Docudays UA

Кадр з фільму День звільнення
Фото: dokfest-muenchen.de
Кадр з фільму День звільнення

У Федеріко Фелліні є дуже точний вислів: «Режисер – це Колумб на кораблі. Він хоче відкрити Америку, а команда хоче додому». І загалом, під час перегляду фільму «День звільнення» Угіса Олте й МортенаТраавікави теж можете опинитися на боці команди. Утім, не варто покладатися на перше враження. У кадрі – словенський Laibach, найбільш провокаційна команда в історії індустріального року. Як кажуть самі музиканти, «Rammstein – це Laibach для юнаків, а Laibach – Rammstein для дорослих».

Естетику тоталітаризму легендарні словенці почали використовувати значно раніше, ніж розкручені на десять років пізніше німці. Саме Laibach стане тією групою, яку влада Північної Кореї, повністю ізольованої від зовнішнього світу і законсервованої в комуністичному вакуумі, запросить дати перший в історії країни рок-концерт. А це, уявіть собі, у 2015 році. «Я не знав, що така музика існує у світі», – скаже один із корейских глядачів. І там, де Віталій Манський зробив би соціальний хоррор, європейці покажуть вам іронічний театр абсурду. Не пропустіть цей фільм, навіть якщо ви ніколи не слухали групу Laibach. Це та рідкісна музична документалістика, у якій музика добровільно йде на роль саундтреку, щоб показати, як найпотужніша зброя сучасності – пропаганда – дивиться на себе, немов у дзеркало, але бачить саме стільки, скільки й нетямуще немовля. І все це було б смішно, якби не було так сумно. Хоча це, безумовно, найбільш гуманістичне документальне кіно про Північну Корею, яке я коли-небудь бачила.

«DixieLand», реж. Роман Бондарчук

розповідає Вікторія Хоменко, pr-менеджерка DOCU/ХІТ, редакторка сайту

Кадр з фільму Dixie Land
Фото: ОМКФ
Кадр з фільму Dixie Land

Історія Романа Бондарчука про дитячий джаз-бенд з міста Херсона, як політ на килимі-літаку. На цілу годину ти занурюєшся, незважаючи ні на що, у дуже світлу, подорож і разом із героями та героїнями фільму прислухаєшся то до піску в тромбоні, то до моря в барабанах, то до мрій у довгих дитячих рукавах. Фільм «Dixie Land» про найперші проблеми юнацтва й про те, як стати трішечки більше. У всіх сенсах.

Я якось останнім часом багато думаю про дорослішання. Ну, скажімо, чому обов'язковою була куртка на виріст? Або взагалі, як визначити, що воно настало – дорослішання? Упевнена, що це стан багатьом інколи дуже складно описати. Так ось, зокрема, фільм «Dixie Land» про те, щоб у голові не стихав весь цей джаз.

«Нове життя Ґоґіти», реж. Леван Коґуашвілі

розповідає Дарина Ніколенко, PR-менеджерка Мандрівного Docudays UA

Кадр з фільму Нове життя Гогіти
Фото: Docudays UA
Кадр з фільму Нове життя Гогіти

Після 14 років тюремного ув’язнення Ґоґіта прагне повернутися до нормального життя. Але чим для нього і його родини є ця нормальність? Побудувати дім, одружитися. Весілля призначено: Ґоґіта одружується з Макою, з якою познайомився у фейсбуці. Жінка видається милою, працює кондитеркою, пече неймовірні торти, але має одну «ваду»: вона – гладка. У своєму прагненні не бути самотнім Ґоґіта лишається в полоні суспільних умовностей. Ґоґіта запитує себе: кому я потрібен після в’язниці? А Мака: «Кому я потрібна така огрядна?» Невпевнені в собі, Ґоґіта і Мака перебувають у суспільстві, де домінантними є патріархальні цінності, а тому неминуче стають їх носіями. Вони також не впізнають себе в ідеалізованих медійних образах: стрункі, вишукані наречені на весільному торті – ось чого варто справді бажати.

Покази фільмів DOCU/Хіт тривають. Деталі - на сайті.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter