ГоловнаКультура

Після третього дзвінка вхід до зали забороняється. Уривок з повісті

Від видавця: «Після третього дзвінка вхід до зали забороняється» – зібрання найяскравіших зразків малої прози за три десятиліття від найуспішнішої української авторки. Читач знайде тут як визнані шедеври, перекладені багатьма мовами та поставлені на численних європейських сценах («Інопланетянка», «Дівчатка», «Казка про калинову сопілку»), так і маловідомі юнацькі спроби письменниці в різних прозових жанрах. Завершує книжку нова, щойно дописана повість, у якій драма непорозуміння між матір’ю й дочкою стає своєрідним підсумком історії цілого покоління — «покоління відкладеної війни».

LB.ua публікує уривок з повісті.

Фото: Комора

З дрібниці, як завжди, — все завжди починається з дрібниці: з порошинки в оці, з паскудного настрою, з образи якого-небудь закомплексованого Гаврилка Принципа (ото було не глузувати зі здохлячка!), — а потім, гульк, не встигаєш оханутись — розростається до масштабу космічної катастрофи, яку спробуй тепер зупини. Зачини вікно, будь ласка, — оце тільки й сказала вона малій, коли машина повертала на Саксаганського, — вона запам’ятала цю свою фразу, як можна запам’ятати рисунок на шпалерах в мить, коли стіна валиться тобі на голову: запам’ятала кожну деталь тієї миті, зі свинцевим вуличним сопухом крізь те вікно включно, і як протяг на повороті шмагонув її просто в ухо, і як вона перед тим, одвернувши голову, дивилася вліво, де на хіднику перед «зеброю» стояли дві кобіти з однаково розмаяним білявим волоссям, старша й молодша, й про щось своє захоплено жестикулювали, наче в кадрі з вимкненим звуком, — крізь зачинену шибку голоси не долинали, але й без звуку було знати, що то мати й дочка і що їм добре вдвох, і чи не це її й підбило гукнути своїй дочці з заднього сидіння, може, трохи нервовіше, ніж слід було, але все-таки цілком іще мирно й самоопановано: зачини вікно, будь ласка!.. Вона пам’ятала інтонацію, з якою це вимовила, й готова була чесно визнати: так, то був прорив давно набряклого роздратування, неприхований докір — «зовсім не думаєш про матір, тобі начхати, якщо я застуджусь і втрачу голос, а я, між іншим, тебе утримую, годую тебе тим своїм голосом, як пелікан груддю, і пора вже перестати сприймати це як належне й почати хоч трохи цінувати, не маленька вже!» — ось щó насправді хотіла вона донести до своєї надусаної дитини, яка всю дорогу вперто демонструвала їй з переднього сидіння ніжну свіжопідстрижену потиличку, так ні разу й не зволивши озирнутись, — дитини, з якою їй уже немислимо було б отак стояти серед вулиці, розмахувати руками й сміятись (когось та молода білявка вдавала перед матір’ю, чи не хлопця свого передражнювала?..), — а рикошетом докір мав сягнути й чоловіка, який сидів за кермом, у своїй улюбленій позиції невтручання, і для якого вони обидві в ту мить були просто цінним вантажем: щось там собі щебечуть по-пташиному, то й добре, майже як увімкнене радіо, класика чи лаундж... Словом, що там казати: вона справді почувалась у ту мить занедбаною й самотньою, чужою цим одвернутим од неї двом на передньомусидінні, — здавалось, наче вони давно вже на неї забили й знай лиш експлуатують, кожне по-своєму, таке-от паскудне почуття сливе дитячої кривди, на яку нема кому поскаржитися: сирітської, дитбудинківської кривди дівчинки, що плаче в туалеті, — хоча, коли вдуматися, звідки їй знати, як плачуть сироти в дитбудинку?..

Може, це все війна, думала вона потім. Може, в усьому винувата війна, і це її три роки накопичуване підшкірне роздратування починає даватися взнаки, — так, ніби ми всі мовчки погодилися, що є серед нас люди, яким належить умерти від російських куль, щоб ми могли й далі пити ввечері мохіто перед екраном, коли транслюють футбол, — а ми їм за те будемо платити. І їхнім родинам, коли їх уб’ють. Адже більше ми нічого не робимо, так?.. Хоч і виправдовуємо себе тим, що «помагаєм армії». Через поле, через гай ходить хлопчик Помагай. Ходить по колу ціла країна хлопчиків Помагаїв, і всім їм дедалі важче стає себе поважати. Чоловік уже звично починав день із фейсбучної стрічки, звідки визбирував фото АТОшних сиріт (Ольга так і не привчила себе на них дивитися, їй одразу набігали повні очі сліз, а потім доводилось іти на кухню налити собі чогось міцного, щоб попустило...) — копіював і вносив у окремий файл банківські дані з прохань про допомогу й регулярно перераховував невеличкі, на кількасот гривень, суми: податок на сумління, думала Ольга, але вголос цього не казала — вони взагалі багато чого за ці роки перестали казати між собою вголос, цього теж навчила їх війна: навчила, що словами руйнувати значно легше, ніж кулями, тож краще поводитися з ними обережно й не витрачати намарно без певности. І тому вона всього тільки й сказала малій, що ту одну фразу — зачини вікно, будь ласка, — всього чотири слові, а бач, який вийшов результат.

Правда, крім слів, є ще інтонація. Інтонація, музика, і кому про це знати, як не їй: про те, яка це страшна сила — людський голос.

Улянка зреаґувала передбачувано — як ужалена: зачмихала, зафоркала, запищала, що в машині й так нема чим дихати, що її нудить від Ольжиних парфумів (читай: це вона, а не мама тут маленька дівчинка, про яку всі повинні дбати!), і цим поновно Ольгу розсердила, вже на градус вище (кожна сварка в них розвивалася хвилями, як множинний оргазм), — тим більше, що чоловік і далі мовчав, замість того, щоб заступитись за її запах, сказати, що він йому подобається, й тим поставити малу на місце: адже, свідомо чи ні, Улянка цілила саме в материну жіночу невразливість, і Ольга вперше подумала, що проґавила той момент, коли перестала бути для дочки іконою стилю, — і на цю думку її саму замлоїло, наче в літаку, який увійшов у зону турбулентности, що, своєю чергою, теж було неприємно й принизливо — ніби тіло поза її волею покірно відреаґувало на Улянчине «мене нудить» нападом солідарности, подібно як колись текло молоком на її дитячий плач, тільки тепер Улянка робилась сильніша за неї й пробувала свою силу на ній так, як маленькою, бувало, лупашила форте по клавішах піаніно, водночас стараючись утримати ногою праву педаль, і через те Ольга й підвищила на неї голос — уже відрухово, як людина, що намагається відновити контроль за ситуацією, «ану зараз же відпусти!» — ось щó насправді означав її окрик: непедагогічно, так, вона готова була це визнати, треба було взяти зовсім інший тон (отой довірчий, спущений в терцію, що так безвідмовно діє з чоловіками!) — і кількома розумними, влучними пасажами розмазати паскудне мале жабеня так, щоб заткалось і решту дороги думало вже тільки над тим, яке воно ще мале й дурне, — але що вдієш, ніхто не застрахований від помилок, особливо там, де дві найближчі собі істоти найкраще знають, кровно й утробно, де в другої слабке місце — куди треба вшпиґнути, щоб таки напевно заболіло... А їй таки заболіло, що вже там вимовлятися. Аж згадувати стид, як по-дурному, по-бабському заболіло, хто б сподівався.

Оксана Забужко. Після третього дзвінка вхід до зали забороняється. Оповідання та повісті.— К.: КОМОРА, 2017.— 416 с.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter