ГоловнаКультура

«Танжер»: Полювання у заповіднику

«Ви у заповіднику невтручання», – повідомлять нам в епіграфі дебютного роману Йвана Козленка, прислуговуючись віршами Вільяма Барроуза про Танжер. Барроуз пише про реальний Танжер – той, що в Марокко. «Танжер» Козленка – це уже символ: йдеться автору насправді про Одесу. А-от «заповідник невтручання» – то хороша метафора для обох міст, і Барроузового, і Козленкового.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик

Десь так до середини 1950-х Танжер (порт, до речі) контролювали одночасно чотири держави, і його «профайл» формували чотири національні культури. Пустелі і моря Танжеру перегукуються зі степами і морями Одеси. Різнобарв’я мов і культур при відсутності вправної «одностайної» влади теж надаються до порівняння. В принципі, аналогія між Танжером і Одесою елегантна та закономірна. Тут Одеса претендує посісти місце Танжера. Точніше: повернути собі той культурний статус, яким володіла у 1920-х. А 1920-і є одним із часових шарів роману Козленка, до речі. Тільки-но його Одеса – це насправді заповідник. Все в цьому Козленковому «другому Танжері» – штучно культивоване: хоч і плекане, але лабораторне.

Книжка починається з присмаку – то терпнуть язик і губи, як скуштуєш диких олив, най би ретельно не зчищав з них липкий білий шар. Це і є степи Північного Причорномор’я: вони мають свій запах, смак, звучання (характерні південні слівця то тут, то там в «Танжері» тішать неймовірно). Через весь цей спектр суто чуттєвих відчуттів (слух, зір, дотик) Козленко малює свої степи, починаючи розповідь зі «специфічного кольору диких олив». І своє море, починаючи з «солонавого присмаку морської води». Бо доленосна зустріч героїв, зауважу, відбувається саме в море: один щойно скупався і виходить на берег, інший гуляє пляжем. І всі подальші події роману супроводжує таке собі сенсорне збудження (сильно скидається на сексуальне), «заявлене» уже затерплими солоними губами на початку.

Море і степ в романі – майже синонімічні, щонайменш компліментарні, стихії. Не Козленко це придумав, ясно. Він в такому зображенні степової приморської (дивне поєднання все таки) України має своїх «велетнів» – Яновського, Сосюру, Хвильового. Зрештою, когось із них Козленко процитує, когось зробить безпосередньо своїм героєм, тож «степової рідні» в укрліті сучасний автор очевидно не цурається. Але ототожнення степу і моря має не тільки продемонструвати тяглість суто літературну. Є тут ще один зміст.

Безмежжя моря і степу робить степ такою собі синекдохою моря – частиною на позначення цілого. Горизонти бо розпливаються в обох випадках, але щодо степу є надія горизонту колись дістатися. В світі Козленка існує природне обмеження, яке має проілюструвати безкінечність. Коли простори існують і взаємодіють «в безкінечності», питання про маргіналії-провінції-кордони стає над-актуальним. Де закінчується степ? Як дійти до краю моря? Чим той край є в принципі?

І от на цьому пливкому «стику» степу і моря постає Танжер-Одеса – за суттю провінція, інтелектуальна і культурна. Не просто Одеса, а Одеса кінця 1990-х – глибока провінція уже чи не за всіма можливими критеріями. І в тій Козленковій Одесі живе юнак, один із «дітей степу», чиє становлення і дорослішання пов’язане саме з осмисленням кордонів і меж. (Йдеться і про границі сексуальності, до речі. Оцю книжку, видану в журнальній версії ще десять років тому, чесно було б назвати першим в сучукрліті гомоеротичним романом). Він же мусить визначитися, що в його житті є «центровим», а що – «периферійним».

Одеса Козленка в першу чергу – місто-зустріч. Це не тільки місце, де стрічаються жінки і чоловіки; саме місто іде назустріч: формує в нашій уяві образ-себе. Тому «Танжер» – міський роман, в якому детальна топографія міста вся винесена в примітки. Одеса існує в тексті через запахи, звуки, смаки, зокрема, уже потім – завдяки точним адресам.  Якщо в такому місці вчасно не подорослішати і не усвідомити себе (на краю чи за краєм), то ризикуєш знайти в місті-зустрічі рівно стільки, скільки ти там залишив. Здається, саме це з юнаком із «Танжера» і стається.             

Отже, в Одесі кінця 1990-х зустрічають двоє чоловіків – юний Орест і заїжджий продюсер Гордій Веретенко. Старший пропонує Оресту виконати головну роль в його новій кінострічці.

Мають екранізувати епізод із приватної біографії Довженка і Яновського. Коханці-чоловіки, закохані паралельно в одну жінку, крутять в Одесі шалений роман. (Довженко і Яновський п’ють шампанське і цілуються в пінній ванні; я б з цього фрагменту відкриті уроки в середній школі починала). Чуттєва історія «танго-на-трьох» складає один зі «вставних» фрагментів роману: це Орест читає сценарій майбутнього фільму (називається так само «Танжер»). Цей сценарій – то відвертіше переписаний «Майстер корабля» Яновського. Власне, «Танжер» Козленка – це теж імпровізація на цю тему Яновського.

Для того, щоб виглядати природно під час зйомок, малого Ореста дресирують. Спочатку провокують закохатися в екранну партнерку (Марту), своєю чергою залюблену у Севу. Потім настає час і сексуальній спокусі з боку Севи та гомосексуального дебюту Ореста. Літо триває, заходить на осінь. І уже ясно, що кіна не буде. Буде щось інше натомість (читайте!).

Гадаю, в жанровому плані «Танжер» є тим, на що на перший погляд і не скидається. Це міська комедія, своєрідне відгалуження роману виховання чи фешен-роману. Кар’єра (бажано в креативній індустрії), яка стимулює емоційне дорослішання героя. Сучасна «урбаністична родина», котра має посісти місце традиційної «кревної» спільноти – тобто, родина за свідомим вибором героя, де взаємини довіри-залежності створюють друзі і коханці, а не батьки-брати-сестри. Любовні еротичні стосунки в такому романі – правду кажучи, побічна дія цих двох необхідних магістральних сюжетів (але чи буває успішний роман без любовної лінії?). Ну от, таким і є «Танжер» – міська комедія. А комедія тут і в сенсі «людська комедія» міських спільнот, і в сенсі афектованої театральності подій.

Якщо виходити з цього жанрового «маячка», то доцільним і мотивованим здається авторський стиль оповіді. А те, як пише Козленко, помічаєш і запам’ятовуєш одразу, тож про авторський стиль можна говорити уже в першій книжці насправді. Інше питання, що визначає цей стиль претензійність, ба манірність. Обидві настільки тут гранично проявлені, що не можуть не бути «спеціальним» прийомом. (Інакше – біда).

Слова в простоті тут ніхто не скаже – ні автор, ні герої. Ну от, наприклад, голос автора: «Удари серця відлунювали в скронях, вивільнюючись назовні хвилями шепоту», якому тут же вторує один із героїв: «Амфибіяльно, – сказали б в двадцяті. Вода – явно ваш коник, причому морський». Якщо хтось з героїв «сповна визискує літні принади», будьте певні: він попиває пиво на осонні. Манірність плюс претензійність (щодо стилю) творять певну складність. Це той тип складності, який миготить всіма сигнальними вогнями: пучки красивостей в романі потребують додаткової розшифровки. Герої Козленка говорять мовою, яка не існує, не тільки тому, що автор писав мовою, котрою ніхто в Одесі не говорить. Це прицільно штучна мова в прицільно штучному світі. Сферична Одеса в вакуумі.  

Це не стосується любовно-еротичного сюжету, там все чесно. Один фрагмент, скажімо, на початку роману. На пляжі дівчата-туристки з Москви збиткують з української мови і провінційності Одеси. Орест, який щойно вийшов з води (а пляж натуристський) демонстративно, мовчки нависає над ними і довго витирається рушником. Дівчата замовкають: «Їхня пиха розчинилась з появою оголеного парубка». Секс в світі Козленка є зброєю і способом маніпуляції. А це – завжди чесна позиція. Кінець-кінців, пропозицію щодо зйомок Орест отримав виключно тому, що має «чесне» привабливе юнацьке тіло.   

А-от куди подіти відчуття високої культурної місії, яке пронизує весь твір Козленка і мотивує його героїв? Вони ж бо не просто пиячать, вживають нелегальні речовини і злягаються. Вони творять новий міф про Одесу! Розпусний трикутник (і з 90-х, і з 20-х) постає майже ритуальним полігамним союзом, в якому має зародитися «автономна» дитина, що на неї не претендуватиме жоден із «заплідників». Сашко-Ґео-Іта та за їхнім сценарієм Орест-Сева-Марта буквально викохують собі українську Одесу. Одеському міфу потрібна ревізія, щоб позбутися нарешті «катаєвщини», кажуть ті. І Орест це зробить!

Літературні метафори 20-х герої Козленка, либонь, близько взяли до серця: «На часі створення нових міфів. Вони мають корелювати з сучасністю, але мати на меті не її, а якесь примарне, принаймні поки що, майбутнє. І спиратися на альтернативне минуле. Якщо люди не будуть здатні їх сприйняти, треба створити їх задля краси. Як не для патріотичності, то хоч задля естетики. Адже є ще міста, архітектура, книги, герої, історія, бляха муха?! От що важить. Нові нації творяться віртуально».

Від читача ж вимагається наразі така собі ділянкова амнезія. Він мусить бути готовий реміфологізувати одеський міф, очистивши його від «руських» нашарувань, і при цьому начебто ніц не знати про буремну Одесу початку-середини 1920-х. Бо інакше нащо нам так детально переказують історію регіону? (Серйозно: там герої гуляють містом, і раптом перед ними цілу-цілісіньку «монтажну» главу проходить історична хроніка міста. В результаті: сильно ординарна екскурсія в краєзнавчому музеї).

Ре-міфологізація за допомогою літератури тим і цікава, що уже є певний базис у читача, і тепер його треба переглянути (розібрати на запчастини і зібрати по-новому). Нові міфі на воді не збудуєш, навіть на морській. А от чому Бабель, Ільф-Петров і Катаєв – не годяться, а Паустовський, Тефі і Бунін – ок? Не ясно.

Бо Козленко, здається, написавши чуттєве місто-зустріч, потиху будує собі (!) й іншу Одесу – місто-пам'ять. Кожен із одеситів і туристів, які населяють «Танжер», встановлюють свої стосунки (саме так) з містом – його історією і пам’ятками. Повсякденність одного стає об’єктом вшанування іншого. Сакралізація міста-пам’яті  – індивідуальна справа кожного. Скажімо, Сева показує Оресту одеський базар «на сьомому кілометрі» – і юнак починає його раптом бачити як топограму рівня давнього Вавилону, не менше (Вавилонська блудниця тут теж буде, скажу я вам). Тому питати, чому не Бабель, а Довженко, наприклад, не варто. Історію міста-пам’яті складають тисячі індивідуальних історій та індивідуальних, часто нераціональних  виборів.   

Роман Козленка – це формально повість (!) плюс післяслово-коментарі; за обсягом обидві частини майже однакові. В післямові Козленко детально (!) розказує історію написання і видання «Танжеру». Це було б кумедно та й по всьому («моє місце в мистецтві» писати письменнику-початківцю порадив би виключно недоброзичливиць). Аби-от «Післяслово-коментарі-додатки» так само не були художнім твором, як і власне «Танжер». Ці два тексти в одній книжці створюють щось на кшталт дзеркальної гри альтернативних світів.

Чим закінчилося перевиховання Ореста методами нечистого на руку кінопродюсера, ми уже знаємо: повість прочитали ж щойно. Але тут же починають перевиховувати уже нас, читачів: пояснюють, що саме ми щойно прочитали і не зрозуміли. Боюся, ця дидактична акція матиме той же результат, що й у випадку з Орестом. (І я не про випадковий секс з незнайомцями в готелі і сльози відчаю та дорослішання на ранок). Хтось хотів зіграти в кіно молодого Яновського, а потрапив на порнохаб. Хтось хотів почитати роман, а отримав відкритий урок із краєзнавства. Ошукали?

І от тут настає час для «третьої» Одеси Козленка. Одеса як місто-фікція. Місто як система дзеркал. Не обман, а ілюзія. Сева при першій появі в романі говорить, що ідеальний коханець – це твій же близнюк. Напевно, він правий. Одеса 1920-х і Одеса 1990-х. Танжер і Одеса. Яновський і Орест. Довженко і Сева.  «Майстер корабля» і «Танжер». Степ і море. Все це – ідеальні коханці-близнюки... До речі, вкрай нелегітимний інцестуальний зв'язок.      

А якщо коротко про «Танжер» Козленка?

Найкраще його змісти підсумував, власне, один із прохідних персонажів роману: «Все х*ня, тільки Україна і секс!».

Йван  Козленко. Танжер. Київ: Комора, 2017. 256 с.

Виправлено 12 серпня: ім'я одного з головних героїв та "дев'ятий кілометр" на "сьомий".

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик