ГоловнаКультура

Щедрі аванси: українська проза на Книжковому Арсеналі-2017

Книжковий Арсенал цього року почнеться на місяць пізніше, ніж ми звикли. Ці зайві тижні «книжкового голодування» далися про себе знати. Бо не треба бути прибічником конспірології, щоб припустити: всі гідні уваги новинки видавці притримали до фестивального травня. Ну от, після затяжної дієти нас відгодовуватимуть швидко і ситно. Фантазії, фантастика, психоделіка, фантасмагорія, психологічний і магічний реалізм та майже документальні спостереження – а головне: різниця між ними малопомітна. Живемо всередині художньої умовності, і поступово стаємо героями прочитаних книжок. Мабуть, про це нам чемно і повідомляє свіжа українська проза.

Окрім того, що всі ці книжки видані «під Арсенал», і на їхніх обкладинках красують заслужено відомі імена, є ще одна спільна риса. Вони переважно відзначаються витриманим оригінальним задумом. І що, скаже, нам знову рекомендують читати непересічні задуми замість непересічної прози? Мабуть, я теж порекомендую: продовжувати любити сучукрліт авансом – зрештою любов іншою не буває. 

LB.ua аналізує нову українську прозу, яку презентуватимуть на цьогорічному Книжковому Арсеналі.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик

Олександр Ірванець, «Харків 1938» (Лаурус)

Фото: Читомо

Альтернативна історія: жанр, на якому автор знається. Тонка драматургія діалогів, жорсткий стьоб, фарс, жанрові колажі, мелодраматична напруга, що править за загальне тло – теж із арсеналу Ірванця-постмодерніста. В принципі важко уявити, хто б іще наважився на сардонічний роман про наші 30-ті і хто б той намір спромігся так по-хуліганському втілити.

В Ірванцевому 1938 році Харків – столиця Робітничо-селянської республіки. Україна плекає імперські плани. Президент – Коновалець. На Петлюру здійснюють сто сороковий невдалий замах, бо кожен такий оплачує СБУ, а ніхто прибуткову діяльність згортати не збирається. Полюють на нього шведська родина Ольжич-Бандера-Теліга. Винниченко пише «Слово за тобою, Кірове!». Кіров змінив на державному посту убитого Сталіна – Росія тепер зі столицею Кіровоградом. Довженко і Ріфеншталь знімають разом кіно. Не про Гітлера, його переміг Тельман. Кобилянська отримала Нобелівку. Гумільов ловить кайфи «руського міру» з Ахматовою. Семенко і Домонтович – подвійні агенти СБУ. Кокаїніст Хвильовий розбещує падчерку. І тільки в ефірі Держрадіо звично лунає «Мій миленький вареничків хоче».

Карнавал? – Саме він.

У Харкові от-от має відбутися щорічний Пролетарський Карнавал. Тут станеться замах на президента, котрий повинен зупинити СБУ-шник Коцюба. Це головний герой роману. І, власне, це сюжет роману: полісмен викриває злочинця, герой рятує невинного. Або ні. Бо нездійснений замах призведе до пакту України і Німеччини про розділ Польщі.

Тим цікавіша іронічна трактовка героїзму – смерті заради подвигу. Зрештою, сам оповідач наполягає щодо майбутнього аналізу шедевру «на беззаперечній і повсякчасній готовності принести своє життя в офіру ідеї Української держави».

Подвиг у «1938» не вимагає особливих зусиль. Позаяк ті, хто залишаються жити, – ідіоти, то не так уже і страшно перестати бути серед них і одним із них.

Так реалізується параноїдальна установка сюжету, де підозрюваним є кожен, а найкраще алібі – бути жертвою. Ця «жанрова структура» навідліг лягає на всі шари багато заселеного «нового минулого» Ірванця. Бо вона стосується не тільки детективу, а й Історії. А в Історії за версією Ірванця краще все таки бути жертвою. Від історії, яку ми знали, тут залишилася хіба що географія (топографія Харкова відтворена вражаюче точно) і календар (ретельно вивірено, коли там на початку травня 1938-го була субота). Значить, жертвою/злочинцем може бути кожен (від польоту фантазії залежить). Навіть невинно убієнний Сталін (припустимо, щоб уникнути спойлерів).

NB. Це роман-памфлет: всі дієві особи мають прототипи. Якщо кожен із живих прототипів кожного прохідного персонажа купить по примірнику, припущу: бути «Харкову 1938» бестселером.

Катерина Калитко, «Земля загублених або Маленькі страшні казки» (ВСЛ)

Фото: ВСЛ

Збірник із дев’яти оповідань, які складають не просто один сюжет: їхня сума творить єдиний художній світ. Після попередньої прозової книжки Калитко пройшло чимало часу. «Земля» наших очікувань була варта: нова книжка – глибока атмосферна проза. Це таки казки: не ті, що імітують фольклор, а ті, що говорять до нашого підсвідомого звичною для нього мовою – через нутряні образи та архетипні жахи. А ті казки страшні, як і пообіцяли. Бо в «підсвідомому» прози Калитко озвучуються наші цілком усвідомлені питання-без-відповідей. Наприклад, чому люди такі безжальні один до одного?

Якийсь умовно-фантастичний світ: «Я проминула ті місця, які колись витатуювала на руках, ще не знаючи, як вони виглядають. Гори Сонцестояння, і Змієву Шию, і Кам’яне Око, і Фортецю Самітника, і Місто Сімох Братів, і Ліс Повішаних, і Проклятий Хутір, і Долину Голодних Собак» – де факто: тепле море, оточене горами, пошматована на безліч маленьких держав одна спільна територія. Була б то інша авторка, були б інші припущення, а так скажу: Земля Загублених сильна схожа на Балкани. На цій землі вічно триває війна: коли закінчується одна і починається друга, не очевидно. Але на кожну генерацію припадає своя, очікувана, ба жадана. В цьому світі є хтонічна богиня, яка піклується про тих, хто живе на її землі. Піклування богів від покарання буває важко відрізнити. Її – сурову мати – показово звуть Сиротою. І земля перестає бути її, коли в неї починають заривати мерців.

А мерців в Землі загублених вистачає. Юнак замуровує себе у стіні фортеці, яка от-от має впасти під натиском ворогів – його молитва зміцнить стіни; стіни уціліли. Дівчина, вихована хлопчиком, закохується у ворога і зраджує своєму народу – так стає собою. Юнак, закоханий у побратима, вб’є суперницю – з лояльності уже до свого народу.

«Мертві» тут – не значить «свої». Довга пам\'ять тут – хіба що привілей жорстоких богів. А магічний світ Калитко тримається якраз за рахунок пам’яті – не вшанування, а (від/роз)плати.

Епос, створений методами лірики. Такі собі упанішади. Йдеться не про стилізацію певних жанрів, а про світосприйняття. Один із героїв збірника називається: Адам. Стара з прадавніх мешканок Землі коментує: це ім’я не з моєї історії, але хай буде. Біблійні історії (назву легендами, а?) – прицільно есхатологічні. Це створений світ, який має початок і має кінець, котрого не уникнути. Світ Калитко натомість виник нізвідки і триватиме вічно. Але то не вічне життя, а таке вічне помирання, ба смирення. Тут не треба давати імена тваринам і рослинам – вони самі себе назвуть, щоб було що, зокрема, написати на надгробках. Тут панують дві стихії – вітер і вода. Разом: буря.

Олександр Михед, «Транзишн» (Віват)

Фото: Vivat

Десять оповідань, чотири з яких мають сюжет, що ґрунтується на реальних подіях. Інші шість – це «відверта» фантастика, чистий «жанр», точніше: горор. Знайти серед жахалок фактопрозу – це не тільки така собі промоційна квест-акція «Транзишну», то є принциповим способом читання нового збірника Михеда. Головна думка: межі реального; того, що ми вважаємо за реальне; нереального; того, що ми вважаємо ірреальним – вони розмиті. Маркувати вигадку і документ у книжці легко не буде.

Єдиний ж бо стан, котрий реально претендує у Михеда на істинність і правдоподібність – це стан переходу між нереальним-ірреальним-реальним. Власне, це транзитність із назви. (Хоча взагалі-то транзишн з назви безпосередньо стосується операції зі зміни статі). А ще: це здатність людської свідомості швиденько обживати і одомашнювати порожні простори, поки в них не встигли оселитися почвари з підсвідомості.

Коротше: це книжка про місця, де безперешкодно випасаються наші «таргани», причому колективні.

Двоє журналістів розслідують зникнення дітей і натрапляють на відьму-людожерку. Оповідання написане у формі щоденника одного з них – створює ефект присутності, знаний за «Відьмою з Блер». Поки не випливе: та відьмачка – такий собі аватар Шевченкової Катерини, зґвалтованої неньки-батьківщини, яка тут на людську ненависть відповіла у свій упирський спосіб. «Наслідила» Михедова Катря і під час Голодомору. Ризикована гра з нашими «священними коровами» переводить прохідну історію про місцевого ван-гельсінга у розряд нетривіальних роздумів про засадничі міфи народу-жертви.

В світі збунтувалися речі. Настільки заяложений шаблон горору, що навіть смішний. Повстання машин – уже не страшно. Страшно, що тільки ожилий фалоімітатор може пояснити дорослому чоловіку, чого його покинула партнерка. Збагнули двоє-разом: жінка влаштувала йому показну виставу «поважай мою приватність, імпотенте». А-от чиїй виставі з двох запропонованих вірити – теперішнього вібратора чи колишньої коханки? Підкаже герой із іншого оповідання: у всього цього екзистанціного єралашу є висока мета – трахнути себе.

Людина застрягла в ліфті. («Ліфт» – те, заради чого «Транзишн» треба читати). Чоловік просидів в кабінці 40 годин. Запис із камер спостереження розлетівся мережею – викривлена дійсність: всього 4 хвилини блукання замкненим простором. Конденсовані людські страждання можуть бути приводом посміятися і виказати погорду жертві. Втім, ці страждання не облагороджують і жертву. Хіба що спробувати повернути їм «природний» вигляд. Оповідач рекомендує: дивіться на цю картинку 40 годин замість 4 хвилин – і це більше, ніж вправа на емпатію. Це вправа «на правду». Правду ми здатні пережити виключно як одкровення, що його уже пережив хтось Інший.

Втім, попереджу: «Правда» у Михеда – це шмурдяк, синтезований в лабораторіях майбутнього за державним спецзамовленням.

Володимир Рафеєнко, «Довгі часи: міська балада» (ВСЛ; Фабула)

Фото: ВСЛ, Фабула

Роман Рафеєнко одночасно вийшов і мовою оригіналу («Долгота дней»), і в українському перекладі (робота Маріанни Кіяновської). То таки роман, але технічно складний і строкатий: казки, новели та нариси переривають фантасмагорію (яка править за основний сюжет) і з нею переплітаються – суцільні фрагменти та багатоголосся. Не простішим є і зміст, але уже з інших причин. Це книжка про війну, а її герої – мирне населення на окупованих територіях і всякі «ввічливі люди».

На околиці міста Z стоїть лазня «П’ятий Рим». Лазнярем служить колишній викладач філософії Сократ, допомагають йому колишній хімік Вєрєсаєв і юродива Сократова онука Ліза. Місто не назване (те місто Z прив'яже новий роман до Рафеєнкового «Демона Декарта»). Війна названа – наша. Лазня має три поверхи – три кола, по центру – колодязь. Пуп землі і чистилище воднораз. Колодязь відкривається, коли посилюється інферно в світі. І в ньому зникають люди: звичайні такі люди, які просто пришли помитися, залишивши в роздягальні калаші з численними насічками на згадку про застрелених. (Бо люди – ви не повірите – всі-всі хороші! Окрім президентів, конечно, але то їм пороблено просто). А на вулиці сходяться у двобої гігантські колорадські жуки, яким все одно кого трощити, і хмари укропової мричі, котрі воліють триматися свій до свого. А гинуть мешканці Z: «Мирне населення має гинути з вини обох воюючих сторін. По суті, це обов’язкова умова сучасних воєнних дій».

Фантасмагорію основної частини роману «уточнюють» реалістичні оповідання. Саме вони – позбавлені жодного елементу фантастичного – в цій книжці названі казками: саркастично.

Їхнім автором є «хімік людських душ» Вєрєсаєв. Це історії тих, хто не хотів або не зміг покинути місто, коли в нього прийшла війна. І загинув. Написано скупо, без надриву, без моральних уроків – страшно написано. Вєрєсаєв сильно Рафеєнку допомагає. (Питання: якщо автор здатний на глибоке психологічне письмо – а Рафеєнко здатний, – нащо він пише роман, здебільшого схожий на найгірші сторінки «Московіади»? Здається, сильно хочеться написати «Бойню номер п’ять», а складається… а не складається).

Z – це «зеро»: не Ніщо, а Ніде. «Силовими полями» місто пристало до СРСР; коли Союз зник, перестало існувати і місто. Його можна покинути лише, якщо тебе вб’ють: тоді опритомнієш або в Україні, або в Росії. Z перетворилося на анклав з автономними законами – навіть фізичними. Його треба від Совєтів ґвалтовно від’єднати (до кого воно надалі приросте – не ясно), але для цього потрібна велика сакральна жертва. «Дім Господній» – наголошує один з епіграфів роману. Щодо Z, це є гіркою іронією, либонь. Не менш гіркою за «установчу тезу» роману: справа не в тому, за кого ти, але в тому, який ти. Ким ти будеш, коли війна закінчиться? – натомість питають один одного Рафеєнкові герої. Гадаєте, хтось із них має на те питання відповідь?

Андрій Любка, «Саудаде» (Книги – ХХІ; Meridian Czernowitz)

Фото: Книги – ХХІ

Збірник авторських колонок. Але – що дивно для цього жанру – склалася книжка цілісна з більш-менш переконливим сюжетом. Тому «Саудаде» – скоріше колекція надкороткої біографічної прози. Її герой поступово змінюється (дорослішає?), опанувавши здатність розмежовувати нову інформацію, яку він поглинає, і сильну емоцію, котру та провокує. Життєвий досвід постає тим, що можна конструювати, і отже тим, на що можна безпосередньо впливати.

В одному з перших нарисів, виступаючи десь в Сербії на радіо, оповідач зауважує: приємніше було бути по той бік. Не слухачем, тут інше. В дитинстві колись грав у хірурга і, випатравши стілець, взявся за наступного пацієнта – радіоприймач. Глянув впритул на «потойбіччя» радіо. Миттєва зміна декорацій: хірург гладить по голові малого, котрому недавно вирізав апендикс. По той бік було приємніше. От на таких кліпах-кліках і ґрунтується вся збірка: миттєвий перехід між «цей бік» і «той бік». Щоб моментально пронизала ностальгія за тим, що щойно полишив. Не меланхолія – образи Любки світлі і легкі – а саме ностальгія. Точніше: саудаде.

Саудаде – це португальське слово, яким позначають стан «на перетині» ностальгії і смутку. Але це позитивна емоція – світла тиха печаль. Щось прийшло в твоє життя, ти чомусь навчився, подякував і відпустив те щось за течією – це і є саудаде.

І до речі, час (не абстракція, а конкретні рухи годинникової стрілки), вода (буквальні ріки), музика (не імпровізація, а чіткість композиції) – це головні теми збірника Любки. Унаочнена плинність, от що нині цікавить автора. (Кажу ж, ця книжка – про дорослішання). І кумедний поворот: в цих водах Любку приваблює рибалка. Риболовля дає привід розговоритися з «місцевим» і почути від нього вищу правду: «Тут, у Буджаку, є татари, турки, євреї, болгари, українці, румуни, цигани, росіяни, молдавани, греки, німці! І ось сума всіх цих культур і дає безкультур’я». І та саме риболовля була б непоганою зачіпкою, щоб склеїти дівчину з губами, як у коропа, аби краля виявилася не тільки гарною, а ще й розумною. Так до плинності життя доєднається терплячість і уважність того, хто за життям спостерігає. Рибалка – не найновіша метафора для літератури-пережитого-досвіду, але дієва.

Так само переживає він і естетичні досвіди: терпляче чекає і різко вихоплює одне поживне враження. Музика Шнітке, балет Чайковського, трагедія Софокла. Любка зловживає словом «геній». А от виринає нарис про балерину – дівчину в третьому ряді посередніх танцівниць, яка під час чергового па ранить ногу. І бачить це, либонь, тільки уважний спостерігач. І стає ясно: та геніальна музика Бартока і геніальна проза Шульца – теж свого штибу саудаде. «Той світ» – де грає Шнітке. «Цей світ» – де погана танцюристка калічиться на сцені. І між ними – світла печаль.

Марина Гримич, «Падре Балтазар на прізвисько Той-во» (Нора-Друк)

Марина Гримич
Фото: Читомо
Марина Гримич

Шахрайський роман типу «пригоди самозванця». Син Франца Йозефа І кронпринц Рудольф не наклав на себе руки, а втік до Бразилії, де заснував утопію під назвою Нова Австрія. А якщо б насправді таке сталося, то що б з того було? – Була б моцна галицька діаспора в Бразилії. Про її формування і пофантазувала (почасти) Гримич. Прозу цієї авторки весь час штормить: від повних провалів щодо психологічного аналізу до майстерно закручених сюжетів. «Падре» на тих хвилях хитає сильно: є витримана інтрига, котру рухають абсолютно мультяшні персонажі.

Канадець Никитка, справдішній діаспорянин, а не якийсь емігрант першої аграрної хвилі – пройдисвіт ще той. Виріс на ранчо у Канаді, промишляв на родео, мив золото у Клондайку, гув-пив-закохувався – ну, і мусив втікати з тієї благословенної землі до розпеченої Бразилії. А там, щоб не прибили за краденого коня, видав себе за пароха, котрого прислали у Нову Австрію зі Старого краю. «Молодий галицький священик» і тут взявся гуляти-пити та зваблювати молодиць. «Той-во» з назви – це Никиткове слово-паразит. Проповіді, звернені до святого заступника Миколая, що складаються з «нарізки» православних відправ, щедро присмачені цим «той-во» – найсмішніші сторінки в цілому кумедного роману. Чому православне? Бо звик перекривляти батюшку з громади «темних буковинців» у Канаді. Уже зрозуміло, що на горіхи від уїдливої Гримич отримають всі – галичани, буковинці, українські канадці і чисті серцем бразильські ново-австрійці?

Хто кого перевиховає зрештою – паства самозванця чи неортодоксальний пастор благочинну громаду – і є головною інтригою роману. І чи вдасться горопашному Никитці і його посіпакам (обріс однодумцями, аякже) успішно дати драла з цього рукотворного раю.

Часом «Падре» з авантюрного роману перетворюється на «людську комедію». Як пов’язують хустку українки в Канаді і як це роблять українки в Бразилії. Як селяни-емігранти ладнають оранку в джунглях. З чого місцеві ліплять галушки з апетитною назвою «мандюшники». Кількадесят діалектних україно-канадських і україно-бразильських слів… Для етнографічного нарису – замало. Для розважального роману – забагато. Аж раптом виникає, наприклад, така собі історія про українську Матір Койотів, і ті поверхово-просвітницькі екзерсиси «Падре» стають більш-менш доречними.

Баба Юстина, бабуся Никитки, сильно печалувала за Україною. Коли на ранчо прибігали койоти, вона потай приєднувалася до їхнього натхненного виття. Аборигени були певні: то вона так говорить зі звірами – і страшенно її за це шанували. Дурниці, – пояснювала стара, – то вона так голосно тужить за вітчизною.

Ностальгія, вона різна буває. Інколи треба і балабушків із маніоки наліпити. Інколи треба і роман про еміграцію написати, де всі без винятку герої – трікстери. А трікстер, як відомо, на жодні кордони не вважає.

А що ж цісар? – Буде вам і цісар «у жунглях». 

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик