ГоловнаКультура

"Голокост кабаре": на межі політичного

Днями у театральному просторі Києва зчинився скандал: показ незалежного міжнародного театрального проекту "Голокост кабаре" опинився під загрозою зриву. Що відбулося і чому?

Фото: Facebook / Chief rabbi of Ukraine - Головний Рабин України

Глядачі придбали квитки, здійснено масштабну рекламну компанію, до Києва прилетів з Канади драматург Джонатан Гарфінкель. І от, за два дні до прем'єри (яку запланували на 28 квітня) керівництво концерт-холу Bel’Еtage, де мала відбутись вистава, відмовляє у наданні свого майданчика. На прес-конференції, влаштованій з приводу цього інциденту, автори проекту пояснюють відмову концерт-холу тиском "згори". З якої саме "гори", ніхто не говорить, – композитор проекту Дмитро Саратський лише зазначає, загадково підіймаючи вказівний палець, – "з найвищої". Мова заходить про політичний тиск і наступ на свободу слова в Україні.

Далі більше: присутні на прес-конференції представники Центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса зголошуються надати свій майданчик для проведення вистави. Позачергово та екстремально "Голокост кабаре" готується до освоєння нової локації, але в останній момент керівництво Центру теж відмовляє команді. І знову ж мова йде про тиск "згори". СБУ мовчить — ніяких офіційних заборон на проведення вистави немає. Інформація про політичний тиск прозвучала лише від авторів проекту. Представники Bel'Еtage і Центру Леся Курбаса у коментарях до ситуації Громадському телебаченню мотивують такі рішення чимось вкрай непереконливим.

В останній момент арт-простір 32 Vozdvizhenka Arts House пропонує своє приміщення в якості театрального майданчика. 28 квітня, з огляду на невеликий розмір галереї, виставу було зіграно двічі. Паралельно з показом у галереї, мистецька спільнота Києва влаштовує пікет проти утиску свободи слова в Україні біля концерт-холу Bel'Etage.

Втім бурхливої реакції на утиски свободи слова не відбулося. Чому так сталося?

Що передувало забороні

24 квітня на фасаді Bel'Еtage вивішують величезну вивіску "Голокост кабаре". З огляду на те, що клуб знаходиться майже навпроти центральної синагоги Києва і вивіска з'явилася у день пам'яті жертв Голокосту, її поява спричинила чимале обурення киян. Головний рабин України Моше Асан виступив з вимогою прибрати її негайно. Вивіску було знято, а виставі, як ми вже писали вище, відмовлено у наданні майданчика.

Власне все, спонукало до того, аби виникло серйозне обурення громадськості проти утиску свободи слова. Але цього не відбулося.

В усіх публічних виступах Дмитро Саратський та Ілля Мостицький декларують свою політичну незаангажованість і наголошують, що займаються виключно "чистим мистецтвом", вивчаючи людську природу поза національними, етнічними та історичними критеріями. Також вони акцентують увагу на тому, що їхня вистава є важливим для українського суспільства мистецьким продуктом, і реалізовано його за власні кошти на полі незалежного театру. Натомість, цей подарунок зустрів "огидну, неприпустиму у демократичному суспільстві реакцію" (цитата Дмитра Саратського).

Втім, у цих двох тезах вже приховано певне протиріччя: адже будь-що "суспільно важливе" апріорі не може бути поза політичним контекстом. І тут постають дуже важливі питання про межу між особистим і політичним висловленням у культурному просторі, а також про момент, у який перше стає другим. Чи справді проект "Голокост кабаре" знаходиться поза політикою, навіть якщо це є програмною тезою його авторів? І взагалі, чи здатне мистецтво впливати на політику? Де умовна межа, що відтинає мистецьку провокацію від політичної?

Контекст

Отже, чому скандал не набув глобальних масштабів? Можливо: відповідь тут полягає не в аморфності культурної спільноти, а у незбалансованості риторики авторів проекту? Поглянемо на ситуацію, що склалася, трохи відсторонено.

Під час воєнізованого конфлікту в Україні театральний колектив, більшість членів якого є громадянами РФ, ставить п’єсу, за основу якої взято реальну історію про суд над нацистським злочинцем українського походження Іваном Дем’янюком. При цьому комунікації проекту з боку організаторів – нуль. Окрім епатажної назви та обіцянок показати дещо неймовірне та дуже важливе для сучасного культурного дискурсу України, спроб адаптувати тему до адекватного сприйняття не здійснюється.

Таким чином виникає агресивна емблема-тригер, що виглядає провокацією чистої води. У проекті зійшлося все для того, аби спричинився скандал: росіяни приїхали "лікувати" українців з нагоди необхідності усвідомлення національної провини (на жаль, ми зараз не в тих умовах, щоб сприймати мистецтво космополітично), а рикошетом ще й образили єврейську спільноту. Таким чином, свідомо чи несвідомо, театр опиняється по самі вуха на території політичного, де відповідальність за висловлення міряється дещо інакше.

Про що п'єса

Фото: EPA/UPG

Насправді п'єса Джонатана Гарфінкеля називається "Суд на Іваном Дем'янюком". "Голокост кабаре" є лише розширенням, яке вигадав драматург для уточнення жанру. П'єса створена людиною, не заангажованою у міжнаціональній вовтузні, як ми, і насправді не є викриттям монстра під маскою обивателя. Провину Дем'янюка так і не довели. Чи був він жертвою, чи катом – це питання так і не отримало відповіді. Дем'янюк провів десятки років у судах, відстоюючи свою непричетність до інкримінованих йому злочинів і помер в очікуванні чергового засідання, так і не визнавши свою провину.

У своїх коментарях до тексту Джонатан Гарфінкель зазначає, що головним тут є таємниця невизначеності: ким насправді був Дем’янюк – простим американським автомеханіком, чи вбивцею, причетним до знищення майже тридцяти тисяч людей, "Іваном Грозним" з концтабору Треблінка?

Спостерігаючи за процесом над Дем’янюком, Гарфінкель створив п'єсу у стилі епічного театру Бертольда Брехта, де моторошну абсурдність реальності відчужено крізь форму кабаре. Але головним тут є паритетні права репрезентації двох альтер-его: Дем'янюка-жертви та Дем'янюка-ката. Текст містить у собі знак запитання: що гірше – не засудити монстра-вбивцю тисяч людей чи помилково засудити одну безневинну людину?

Без знаку запитання

Режисеру з Санкт-Петербурга Іллі Мощицькому та київському композитору Дмитру Саратському дійсно вдалося створити блискучу за формою, гостру за змістом річ. Варто відзначити надзвичайну технічність пітерських акторів, які своїм вишколом та реактивністю можуть дати неабияку фору місцевому акторському пулу. Дотепний монтаж мізансцен, актори тримають дію у напрузі (дві вистави поспіль!), не втрачаючи відчуття присутності у площині метаісторії. Ідеальна за драматургією та стилем музична партитура.

Спостерігати такий професіоналізм— насолода. Хочеться ще. Втім, про чисте мистецтво тут навряд чи доречно говорити.

Іван (Джон) Дем'янюк постає у виставі істотою мізерною та унаочнює ту саму хрестоматійну "банальність зла" Ханни Арент. Шансів на виправдання у нього немає. Він винен, але уникає відповідальності. Він жалюгідний, йому не віриш. Натомість інвективний натиск демонічного кабаре грає з ним, як кіт з мишою, але позбавлена форми та вектору банальність зла вислизає з "гієни вогненної". Прочитання вочевидь є тенденційним, але театр, власне, не може бути іншим, оскільки є мистецтвом світоглядним.

Отже, чи може "Голокост кабаре" бути поза політикою? Напевно, що ні. Адже матеріал, обраний для постановки, та політичний контекст, в якому ми перебуваємо, не залишають нам такої можливості. Це треба усвідомлювати, так само, як і свою відповідальність за публічне висловлення в реальних умовах. Якщо ти не святий ідіот, а суспільно адаптована людина, ти не можеш бути поза політикою.

Анастасия Гайшенец Анастасия Гайшенец , Журналист, театральный критик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter