ГоловнаКультура

Іван Семесюк: “З часів Майдану суспільство вибудовує комунікацію на рівні свій-чужий”

Іван Семесюк — культовий митець якнайширшого профілю, якого важко запхати в рамки окремого мистецького жанру, а ще важче в них втримати. Скульптор за освітою, Іван спочатку здобув популярність як вільний художник-жлобіст, злий співець українських пацанчиків, райончиків та породжених ними етики й естетики. Майдан та російська агресія надихнули Семесюка відкласти пензля, взятися за голку та створити легендарну серію патріотичних вишивок “Бандерики”.

Награвшися в образотворче мистецтво, Іван незгірш реалізувався як письменник — і якщо перша його книжка “Щоденник україножера” була просто добіркою знущальних постів у ФБ про народ “агроельфів” (привіт “чухраїнцям” з етногенетичних розвідок Остапа Вишні!), то в двох наступних — “Еволюція або Смерть, або Пригоди павіана Томаса” та “Фаршрутка” — уже з'явився і сюжет, і головний герой мавпоукраїнського походження.

Утім, і на письменництві Семесюк не зупинився, презентувавши цього року гурт “Пирятин” із собою на чолі. Творчість “Пирятина” органічно поєднує ідеї алкоголізму з образами з усіх попередніх творчих етапів Семесюка — тут і буряковий сарказм його прози (пісні на кшталт “Травневих свят”), й патріотичний градус “бандериків” (“Арта”), і суворий пацанський післясмак Жлоб-арту (“Десять год строгача”).

Про “Пирятин”, жлобів, агроельфів, Чечетова, Царьова, будинок театру на Подолі й навіть про матюки в електронних деклараціях депутатів LB.ua і поговорив із Іваном Семесюком.

Іван Семесюк
Фото: theinsider.ua
Іван Семесюк

До Майдану головними героями твоєї українознавчої творчості були “жлоби”. Зараз ти здебільшого оперуєш терміном “агроельфи”. В чому концептуальна різниця? Це еволюція, як у твого героя павіана Томаса, чи просто ребрендинг?

Дійсно, проект “ЖлобАрт” переслідує мене й досі, хоча за містичним збігом обставин ми, автори цього проекту, закрили його рівно 21 листопада 2013 року. Інтерес до теми жлобства, як головної вади нашого суспільства, знову повертається, що й не дивно. Однак ця тема мені відверто приїлася і давно. На своєму рівні “ЖлобАрт” виконав завдання, випустив у світ велику енциклопедію жлобства під назвою “Жлобологія”, де зібрано як суто художні матеріали, так і публіцистичні. Гадаю, в Україні “Жлобологія” не втратить актуальності ще довго. З приводу ж агроельфів, скоріше навпаки – для мене цей термін навіть ностальгічний, бо походить він з книжки “Щоденник україножера”, котру я написав у 2013 році, а почав писати задовго до Майдана. Зараз я його не вживаю.

Фото: Facebook/Mykhailo Diachenko

До речі, чому саме агроельфи? В нашому суспільстві образ ельфа здебільшого сформований Толкіном, і оспівана тобою червона пика з золотими зубами з цим образом дещо контрастує...

Це був мій перший літературний експеримент з усіма відповідними для першого експерименту вадами, але у той же час й перевагами. І це була рішуча спроба осмислити нову українську міфологію, що накопичилася за часів Незалежності, а також докластися й собі до її створення, наскільки це взагалі можливо. Так з’явився кумедний народ агроельфів, котрі насправді є звичайними буряковими українцями, що потрапили до таких собі сатирично-фентезійних обставин. Українське суспільство доволі контрастне, і контрастне слово “агроельфи”, що поєднує у собі протилежні міфологеми, тут згодилося найкраще. В книжці діють не лише агроельфи, але й оркочухонці, за якими приховано звичайних московитів.

А не лякає, що оркочухонці почитають Толкіна, згідно з яким орки мутували з ельфів, та скажуть: “Правільно гаваріт художнік Сємєсюк, ми — адін нарот!”? Не виникає відчуття, що ллєш воду на млин московської пропаганди?

Скажу чесно – цього питання я щось не зрозумів. Це якось захитро для мене, конспірологічно навіть.

Фото: Facebook/Alex Zakletsky

А як за твоїми власними оцінками, жлобства після Майдану стало менше? Чи з ним стало легше миритися вже хоча б через те, що воно наше?

Жлобство – це складна конструкція з багатьма рівнями. В якомусь сенсі жлобства стало менше, звичайно, бо такі монструозні жлоби як Янукович або Царьов повтікали, а такі як Чєчєтов, наприклад, лягли в могилу, що тішить. Крім того, це питання взагалі уже давно виходить за межі жлобства як такого, бо навіть природний жлоб, але наш, мені є значно ближчим за ватного інтелектуала. З часів Майдану суспільство вибудовує комунікацію на рівні свій-чужий, українець-ватнік. А уже серед цих громад є свої рівні виховання, освіченості, гнучкості, зі своїми жлобами, своїми розумниками і так далі.

Одні толерують Україну як життєвий проект просто на інстинктивному рівні, а інші ненавидять її як таку.

А хто більше ображався — жлоби за твої картини чи агроельфи за твої пости та книжки? В кого виявився вищий рівень самоіронії?

Складно сказати щодо жлобів, бо вони майже не споживають книжок і картин, а серед агроельфів – залежно від виховання і особистої кмітливості. А з самоіронією у нас, по-перше, є певні проблеми, а по-друге, багато хто з наших вітчизняних дикунів сприймає самоіронію як ватний тролінг. Межа між цими явищами дійсно тонка, саме тому перша моя книжка й називається “Щоденником україножера”.

Взагалі, жлоб і агроельф – ці слова з різних міфологій, їх неможна ставити поряд, якось порівнювати, за великим рахунком.

Фото: kurs.if.ua

Твою картину-”бандерик” під запозиченою в Сяргєя Міхалка назвою “Пішов на х..й, імперський імбецил!” задекларувала на сайті НАЗК народний депутат від “Самопомочі” Олена Сотник, оцінивши її вартість у 60 тис. грн. Це чесна оцінка? Не занизила депутатка вартості шедевру перед невсипним оком народного контролю?

О, так, це кумедна історія. В принципі, мені приємно, що такі речі хтось декларує, хоча у цьому випадку це явно був тонкий жарт з боку володаря картини. Її необов’язково було декларувати, оскільки такі оцінки – це річ доволі умовна. Навряд саме ця ціна є результатом художньої експертизи, хоча точно тут не скажу. Коли картина йде від автора, потрапляє на арт-ринок, коли хтось її перепродає, ціна може бути значно більшою, ніж колись отримав митець. Тут важливо, щоби цей митець мав вагу. Це тонке питання.

Це єдина картина, яку купили особи, що підпадають під законодавчу норму про е-декларування? Чи ще були випадки, але власники посоромилися матюкатися в е-деклараціях?

Часто я не маю жодного поняття про статки і рід діяльності свого покупця. Покупець просто в якусь мить з’являється, постає переді мною як звичайна людина і все. Тому нічого конкретного з цього приводу сказати не можу.

Лесь Подерв'янський неодноразово хвалився в інтерв'ю тим, що його картину купив Вуді Аллен. А чим пишається Іван Семесюк? Є такий покупець, про якого ти би міг сказати: “Диви оно, які люди в мене скуповуються!”?

Боюся, це питання не моє в принципі. Якось так склалося, що я нічим не пишаюся. Взагалі нічим. Можливо, це мій психічний розлад.

Іван Семестюк на власній виставці
Фото: kurs.if.ua
Іван Семестюк на власній виставці

А який твій ціновий рекорд за одне полотно? Що з Семесюка обійшлося покупцям найдорожче?

Коли продає митець – це одна справа. Коли перепродає колекціонер – інша, і тут ціна може бути значно вищою, бо картина стає частиною ринку, а там свої закони. Особисто я більше п’яти тисяч доларів за один твір ніколи не отримував. Але мені відомо, що картину, яку я свого часу віддав за п’ятсот, згодом було перепродано з рук в руки за десять тисяч доларів, що само по собі мене тоді вразило. Але це була дійсно знакова картина.

Гурт “Пирятин”. Що, крім алкоголю, спонукало художника Семесюка після картин та книжок узятися ще й за пісенну творчість? Просто обирав іще неокучений жанр — і вибір упав на музику? Чи цьому якось посприяв успіх “лагідної українізації” твого друга Антона Мухарського?

Скажу відверто: останнє, що мене спонукало до музичного проекту – це алкоголь. В цьому смислі я людина серйозна, і алкоголь є для мене просто субкультурною бравадою, не більше того. Насправді складно сказати, як так вийшло з цим ділом. Робити препарацію я ще не готовий, цим можна буде зайнятися після випуску альбома, тобто після сталого результату. Але одне можу сказати точно – візуальне мистецтво мені дещо набридло, а таємний потяг до музики я мав завжди. Проект запустився сам собою, за великим рахунком. Просто я написав кілька пісень, знайшов музикантів – і понеслося.

Концерт гурту Пирятин
Фото: Facebook/Мистецький Барбакан
Концерт гурту Пирятин

“Лагідна українізація” Антіна Мухарського – це концептуально інший продукт, з іншою філософією, іншим завданням.

А наша мета – це створення україномовної хуліганської пісні для алкоголістичних повстань.

Як показував досвід таких легенд жлобології, як “Брати Гадюкіни” чи ранній “Ляпіс Трубєцкой”, у музиці межа між піснями про жлобів та для жлобів настільки тонка для сприйнятя самих жлобів, що вони її зазвичай не помічають. І тому — на відміну від картин, на виставку яких вони ніколи не підуть, чи книжок, які вони в не візьмуть у руки, жлоби залюбки всерйоз підспівують на концертах пісням, які саме їх і висміюють. У “Пирятина” ще не завівся фан-клуб із серйозних пациків десь у серйозному Пирятині, що серйозно слухають твою серйозну музику пра жизнь?

“Пирятин” як музичний проект на пациків й не розрахований, хоча буквально днями ми написали колоніальний кріптошансон “Сорок год строгача” і зараз над ним працюємо. Фан-клуб – поки це загучно звучить. Ми на початку буремного шляху, щойно лише почали отримувати концертний досвід. Все попереду, можливо, попереду й пацики.

А чому гурт із такою підкреслено вітчизняною назвою використовує саме західні мотиви — ірландські, американські? В цьому є якась глибока агросаксонська ідея чи просто співаєш те, що подобається?

Дійсно, “Пирятин” широко використовує у своїй творчості західноєвропейську і американську фолкові мелодійні традиції, що для нашої сцени не є характерним. В цьому сенсі ми відкидаємо українську традицію, оскільки в її межах складно створити розбишацьких пісень, якщо взагалі можливо. Тому колектив визначає жанр, в котрому працює, як “агросаксонське пост-кантрі”. Трохи жартома, звичайно, але й цілком серйозно водночас.

А про кого писати подобається більше — про москалів, яких хоп! - і нема, чи про наших агроельфів, від яких хрін куди подінешся? Коли висміюєш рідне, обмежуєш злість та дозу ядучості? Є такі елементи самоконтролю — написав, а потім подумав: “Нє, тут зажорстоко буде, Семесюче. Це залишимо для кацапів...”?

Іван Семесюк у клубі Мистецький Барбакан
Фото: Facebook/Мистецький Барбакан
Іван Семесюк у клубі Мистецький Барбакан

Ні, це точно не про мене. Творчість, будь-яка, не є для мене жорстким процесом, який варто контролювати чи якось ретельно зважувати на вагах. Пре як пре, та й годі. Все падає з неба – люди, ідеї, мотивації, здібності. Все звідти.

Ти якось казав, що зайнявся картинами, бо скульпторство взагалі не пішло. Ніколи не думав, як би склалося життя, якби вдалося? І не було б ні картин, ні книжок, ні пісень — ліпив би собі матрьошок-козаків та продавав десь на Узвозі... Чи буремна натура б усе одно не дозволила зупинитися на одному виді мистецтва?

Складно сказати, але ми не можемо не бути тими, ким ми є на цю конкретну мить, бо ми ними вже є. Цим все сказано. Свою ж натуру мені вкрай складно адекватно оцінити. Собі я здаюся вайлуватим ледацюгою, але хтось, навпаки, дивується: як це я все встигаю взагалі? Тоді як мені здається, що я майже нічого не роблю і живу життям хатнього кота.

Іще не думав, за що візьмешся після “Пирятина”? Кіно? Театр? Може, архітектура? Скажімо, от ти днями ходив дивитися на рошенівський театр на Андріївському узвозі — якби тобі замовили його проектувати, яким би ти його зробив?

Насправді, мої здібності є доволі скромними і вузьконаправленими. Я лише можу балансувати на межі деяких жанрів у візуальному мистецтві, трохи писати кумедних книжок, і трохи пробувати себе у музичні сфері. Але “Пирятин”, гадаю, це стабільний проект. Думати, що ж буде після нього, — для мене те саме, що почати міркувати про місце на цвинтарі уже в старших класах школи. Ну, можливо, це прагматично, але трохи сумно, погодьтеся. Ми тільки почали.

Щодо театру — я побудував би його, мабуть, приблизно з таким саме прицілом на скандинавську архітектуру. Хоча взагалі я виступаю за мораторій років на двадцять на будівництво в історичному центрі Києва, саме цей проект в цілому мені подобається.

Юрко КосминаЮрко Космина, політичний оглядач LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter