ГоловнаКультура

“Нобель” для Боба Ділана: розхитування канону

13 жовтня визначилися з лауреатом цьогорічної Нобелівської премії з літератури. 2016 рік став роком Боба Ділана.

Задоволених рішенням Нобелівського комітету людей культури в цей день не буває. Знову дали не тому, понімаєте! Вручення Нобелівки з літератури – завжди політичне рішення, це ясно всім. Про яку саме політику і який її аспект ідеться – не зрозуміло нікому. Коли система і принципи найвпливовішої в світі письменницької відзнаки неочевидні, їх починають вигадувати. Отож раз на рік всі стають експертами – як не зі словесності, так із теорії змови.

За лаштунками Leicester's De Montfort Hall, 1965
Фото: Rex Features
За лаштунками Leicester's De Montfort Hall, 1965

Попри навал жартів, що запорукою Нобелівки з літератури стає українське походження лауреата – адже цьогорічний Боб Ділан, як і минулорічна Світлана Алексієвич, має українське коріння. Попри криві посмішки – мовляв, ну ясно, американцям дали – підлещується стурбована Європа. Здається, останні два роки Нобелівському комітету насправді йдеться про системність відбору і політику – нині: виключно культурну політику, навіть вужче – літературну.

Цьогорічна Нобелівка з літератури, яку отримав рок-музикант, це напевно перший суто літературний «Нобель» за багато-багато років.

Боб Ділан – американський поет і музикант. (Від 13 жовтня і до 10 грудня, коли офіційно премію йому вручать, саме такий порядок: спочатку «поет», потім «музикант»). Те, що Боб Ділан є відомим і визнаним музикантом, очевидно: більше 100 млн. проданих платівок і музичні альбоми рівню «The Times They Are A-Changin'». Поєднання сугестивної метафізичної лірики з фольком. Поєднання громадянської лірики з блюзом. Автор шести книжок. Чотири збірника лірики, де не тільки пісенна поезія, між іншим. Мемуарна проза – «Хроніки. Частина перша»; дев’ятнадцять тижнів ця книжка була у списках бестселерів 2004 року. Злегка-придуркуватий короткий роман «Тарантул», написаний під очевидними впливами Вільяма С. Берроуза (а ще там є трішки від прози Джона Леннона – так чи інакше, але «культурного суперника» Боба Ділана, зрештою Леннон у нього теж позичав образи і алюзії для своїх віршів). Ретельний якісний звукопис. Струнка система метафор. Це добра поезія і цікава проза.

Фото: Simon & Schuster

Популярність власне текстової складової творів Боба Ділана просто шалена. Мене особисто заскочив момент, що одна з проповідей Іоанна Павла ІІ повністю базувалася на баладі Ділана «Blowin’ in the Wind». Це, напевно, найвідоміший з Діланових творів і найцитованіший вірш з сучасної американської поезії. Але проповідь на основі рок-композиції? Красива метафора, до речі. Щось таке зробив нині і Нобелівський комітет. Посунув Книгу і взявся за Пісню. Точніше: повернувся до Слова, що звучить.

Преміювали Боба Ділана Нобелівкою з формулюванням: «За створення нових поетичних проявів у великій американській пісенній традиції». Тобто, Ділана визнано найкращим саме як вправного автора пісенної поезії. 2008-го він уже одержав Пулітцерівську премію з дуже подібним до нинішнього формулюванням – «за ліричні композиції виключної поетичної сили». Дивуватися б чому? Та й на Нобелевку Боб Ділан теж уже номінувався, минулого року. Але його нагородження стало, м’яко кажучи, сюрпризом. Це реально подія для культури, яка може стати фактором «до» і «після»; такі події не бувають очікуваними.

Формальних протиріч тут немає. Нобелівську премію має право отримати пісенна поезія. Офіційно в статуті премії виокремлено не тільки белетристику, а й «інші твори, що за формою або стилем становлять літературну цінність». Показово, що цей пункт статуту починається з «літературою є…». Отже, література – не тільки сюжетна проза, а й все, що претендує бути літературою і цінне для неї. Завдання Нобелівки, по суті, і визначати – що є літературою нині? І тому таку реакцію викликає цьогорічне позірне хуліганство комітету. І розголос навколо постаті Боба Ділана пов'язаний не з тим, що він літературної премії не заслужив. А з тим, (на)що її йому дали.

Боб Ділан та Іоанн Павло ІІ, 1997
Фото: EPA/UPG
Боб Ділан та Іоанн Павло ІІ, 1997

Найбільше мені імпонує реакція на Нобелівку для пісенної поезії від Салмана Рушді: «Фронтири літератури просуваються вперед, і я в захваті, що Нобелівська премія це визнає». Нагорода для Боба Ділана, окрім безперечного визнання талановитого і впливового автора, свідчить саме про це: кордони переглянуто – жанрові, стильові, між видами мистецтв тощо.

Напередодні вручення вкотре підігравалася інтрига – дадуть чи не дадуть премію Харукі Муракамі. Інтрига під гаслом: «І куди ж він, сіромаха, лізе?!». Ця каверза триває кілька років. Здається, всі застигли напружено в есхатологічному очікуванні. От буде Муракамі нобеліантом – і можна чесно оголошувати смерть доброго смаку і крах доброї літератури. Попса рулить! Воно попса і є, чого вже там. Але питання в іншому. Муракамі лякає не своїм низьким технічним і естетичним рівнем (кого це коли лякало?), а шаленою при цьому популярністю. А популярна література має знати своє місце – і воно не у Стокгольмських пишних офіційних залах.

Я свідомо кажу «популярну літературу», не «масову». Розподіл на «високу» і «масову», який запозичують гірше один у одного, здається, уже давно є хворобливою фантазією і не більше. Постмодернізм свого часу прийшов з гаслом (одним із): працюємо з каноном, створимо список альтернативних шедеврів, будемо їх потихеньку контрабандою проносити у Великий західний канон, зруйнуємо його зсередини, і стане благодать без ієрархій. Ієрархій же, зрештою, потребує тільки та система, котра не здатна самостійно розвиватися. А це точно не література! І з’являється «Ім’я рози» – і відтоді нікого уже не дивує складна експериментальна проза, яка читається, як детектив; бо і є детективом при тому. На розширення канону знадобилося тридцять шість років знадобилося і масштаб Умберто Еко.

Прекрасний довгобуд: розхитати потиху канон – от-от він і сам перекинеться. І що ми бачимо нині? Рецепт від Нобелівського комітету: «Як за два роки зробити те, що не вдалося зробити західним постмодерністам за останні п’ятдесят років». Минулого року премію отримала репортажна проза, справжня документалістика. Та, яка б’є всі рекорди з продажів уже не один десяток років – ту, яку першою чергою читають і купують (тепер і до України ця тенденція дійшла). Зараз пісенна поезія – чи не єдиний із видів поезії, яку споживають всі: бодай як слухачі, якщо вже не як читачі.

Фото: EPA/UPG

В ідеалі премія, яка формує канон (а в цьому Нобелівка – найперша), сполучає два зустрічні рухи. Вона закріплює певну культурну тенденцію і формує її. Отож: а) помітили тексти і напрямки, які супроводжує повсякчасний колективний скрик «А Література тут де є?»; б) надали їм офіційного статусу тієї самої «Літератури». Маємо просунення фронтирів, про яке згадав Рушді, і яке нарешті побачили ті, котрим випадає за статусом це бачити.

Суперечливе нагородження найвідомішою літературною премією рок-музиканта має два значущі наслідки в культурному виробництві.

Перше – питання про «носій».

Коли ми говоримо про популярну літературу, то насамперед говоримо про те, як вона споживається – не про її якість чи інтелектуальний рівень її споживача. А саме про те, у який формі її отримує читач. Ну от, авторську пісню нарешті визнали поезією. Якщо хтось цьому і міг посприяти, то це Нобелівка. Поезія Боба Ділана насправді потужна – за формою і змістом. «Витончений ртутний звук», – так сам Ділан охарактеризував свої твори. Але важливіше інше: це несподіваний хід для літератури (навіть так: Справжньої Літератури, щоб то не була за істота) відзначати поезію, яка звучить. А це, між іншим, природний стан для поезії, згадаймо. Синкретизм у культурі є водночас і поверненням до джерел, і єдиним перспективним шляхом розвитку в культурному виробництві. Я насправді щиро чекаю на першу Нобелівку для графічного роману чи для відео-поезії.

Питання номер два – про «чистоту» жанрового канону.

Боб Ділан – кажуть, не Томас Транстрьомер. Ніхто не Транстрьомер; Ділана і Транстрьомера поєднує хіба те, що обоє поетів нами досі не прочитані як слід. Можна роками скиглити, що зникають класичні поетичні і романні форми. Але, як і у випадку з «носієм», це природні процеси. Література здатна розвиватися за рахунок того, що абсорбує не щось, до неї подібне, а щось, що на неї геть не схоже. Так само і з жанром. Форма здатна «втомлюватися». Підживлює її щось, що на неї не подібне. Роман оживає, поглинаючи репортажі, наприклад. Класична поезія реанімується, всотуючи пісенну, скажімо. Природна літературна еволюція. Звідки ж цей шок від Нобелівки для Ділана? Тому що нарешті «неприродні» канонічні премії звернули на те, що відбувається в реальній культурі?

Відчули внутрішній жах, від того, що раптово руйнуються основи (не зауваживши чомусь до того витоків цих процедур)? Тримайтеся за стабільності. А стабільностей наразі дві. Перша: Нобелівку з літератури знову отримав не український автор. Друга: нобеліант знову не має якісних і професійних перекладів на українську. Світ гармонійний, чого вже там.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter