ГоловнаКультура

Dakh Daughters: "Кабаре - це інтелектуальне мистецтво"

23 березня у московському Гоголь-центрі відбудеться концерт українського гурту Dakh Daughters, учасниці якого були чи не найактивнішими революціонерками серед вітчизняних музикантів. Фактично, під цією надзвичайно красивою обкладинкою Україна запускає у сусідню державу ракету з небезпечним вірусом свободи на борту. «Революцію на експорт» росіянам привезуть сім дівчат, які називають себе фрік-кабаре і є одним з проектів театру «Дах».

Гурт був заснований у 2012 році і одразу привернув до себе увагу відвідувачів фестивалю «ГОГОЛЬFEST», проте справжню популярність отримав після публікації на YouTube кліпу на пісню «Rozy / Donbass». Репертуар «Дочок Даху» надзвичайно широкий – в ньому пісні на слова Йосипа Бродського і Уїльяма Шекспіра, Тараса Шевченка і гуцульських бабусь. Власне, велику частину їх творчого доробку можна було почути і на Майдані. Наша розмова з учасницями колективу відбулася ще 18 лютого, перервавшись звістками про перші жертви на Інститутській вулиці. Ми публікуємо це інтерв’ю, яке не втратило своєї актуальності.

Фото: allamoroz.org

Давайте розпочнемо з назви колективу. На сцені ви поводите себе розкуто, як діти, що, власне, перегукується з назвою Dakh Daughters – «доньки Даху». У ваших виступах багато імпровізації, вражаючих випадковостей. Звідки йде ця свобода і як ви ставитеся до біблійного заклику лишатися дітьми?

Наталка Галаневич: Свобода йде від театру. В цій громаді вже можна дозволити собі таку поведінку. Великий труд – іти 10 років разом і на десятий рік зрозуміти, що ти можеш багато чого собі дозволити. За цей час ми згуртувалися як команда, як друзі і взагалі – як цілісний організм. Між нами повністю зникла ніяковість. Це дуже велика відповідальність, вона завжди велика, але в даному випадку – особлива, бо це рідні люди.

Тетяна Гаврилюк: Мені здається, що внутрішній стан художника дуже подібний до внутрішнього стану дитини. Ця «дитячість» дає велику свободу творчості, яка, власне, є грою. Діти ж граються весь час, і роблять це по-справжньому. Так само актори і музиканти на сцені. Тобто, наша назва говорить сама за себе. Ми діти, ми доньки Даху, бо це наша alma mater.

Ви позиціонуєте себе як фрік-кабаре. Але ж фріки – це субкультура, це «інакшість», а ви, навпаки, сформулювали у своїй творчості щось важливе для всієї нації, про що свідчить неабиякий успіх колективу – від заходу до сходу країни. Чи й досі ви відчуваєте себе фріками?

Наталка Галаневич: Так, я відчуваю себе фріком. Бо тільки в нашій країні фрік-кабаре може набути популярності, це така дивна країна. Ми у цій «фріковості», фактично, професіоналізувалися всі 10 років.

Соломія Мельник: Один із наших улюблених перформансів був, коли Влад казав: «Вдягайте якісь дивні костюми і ідіть собі існуйте». І ми існували, гралися, бісилися і вивільнювалися. Були фріками. Звикли вже до цього слова, і воно стало приставкою до кабаре.

Фото: report.to/shuvayev

Але ж у своїй творчості ви спираєтесь не лише на традиції фрік-кабаре, але й (в першу чергу) на вітчизняне мистецтво, на український фольклор…

Соломія Мельник: Це теж «Дах». Влад завжди любить фолк. «ДахаБраха» з цього починалася. І вистава-трилогія «Україна містична», та й ми в усіх постановках використовували фольклор. Це одна з важливих тем нашого театру і нашої творчості: повернення до нашого коріння та бажання не формально повторювати пісні, а так, щоб від цього не тхнуло мертвечиною, щоб воно жило далі. Можливо, молодь, яка не здатна сприймати фольклор у чистому вигляді, через якусь обманку пропускає його через себе, вмикаючи генетичну пам’ять. І тоді виявляється: «Це так класно, ми навіть не знали».

Ви працюєте з різкими перепадами, з зіткненнями абсолютно різних культур. Це відбувається інтуїтивно, чи ви робите це свідомо?

Тетяна Гаврилюк: З одного боку, зіткнення є абсолютно свідоме, бо це арсенал, яким ми багато років користуємося, якому нас навчив Влад. З іншої сторони – це безсвідома радість творчості. Тому і фрік-кабаре, розумієш. Жодних рамок, максимально вільний стиль. Коли виникає ця колективна радість творчості, тоді нема жодних питань. Ми міксуємо все, що завгодно. Так, як воно йде, як лягає, природньо.

Соломія Мельник: Я згодна з Танюшкою, що це і свідомо, і несвідомо. У мене асоціюється з цим фраза Влада про те, що треба думати серцем і любити головою. Це дуже складна штука, але якщо так виходить, то тоді ці перепади дуже природні.

А звідки з’являються тести пісень, що близькі до фольклору? Наприклад, у «Ганнусі»?

Наталка Галаневич: У «Ганнусі» використана пряма мова гуцульської бабусі Ганнусі. Звісно, у неї нема трьох вищих освіт, але їй притаманна справжня народна мудрість. Ганнуся ніколи не була у Києві, наприклад, вона не знає, що це таке. Але вона такі думки в голові має… З нею просто безкінечно можна говорити. Їй, здається, 67 років. Дуже активна, бігає по горах, у неї корови, хазяйство. Палить, любить випити. Текст, який декламує Руслана Хазіпова – це її вербатим, який записав журналіст Ілля Калюкін, а потім трохи олітературив. Руслана «зняла» як акторка її вимову і подачу, її говір.

Короткометражка Антона Байбакова фактично стала кліпом до пісні "Ганнуся"

Соломія Мельник: Ми всі були у тому краї, де вона живе – там до цивілізації йти і йти. Справжній космос. Ми кілька разів їздили туди у фольклорну експедиції, а одного разу, коли робили виставу «Вій» спільно зі Швейцарією, взяли з собою двох швейцарських акторів. Адже у нас світ Гоголя був показаний не полтавський, а карпатський, містичний. Коли дісталися того місця, селища під горою Біла Кобила, був якраз Великдень, і в той день відбувалося поховання. З гір несли труну, це надавало відчуття неймовірної містики. Швейцарці навідувалися до тієї Ганнусі і безкінечно пили самогон, ходили на Всенощну в церкву, на конях по лісі без сідла каталися. І увібрали у себе цю надзвичайну атмосферу.

Читайте: Унесенные Вием

Ви говорили про важливість вміння думати серцем і любити головою. А як з цим поєднується інтелектуальна насиченість ваших виступів?

Соломія Мельник: Кабаре – це взагалі інтелектуальне мистецтво, але це не заважає думати серцем. Наші виступи взагалі можна сприймати просто емоційно. Ми, наприклад, звернулися до українського футуризму, до творчості Миколи Бурлюка. Всі знають, що є російський футуризм, божественний Маяковський, а існування українського футуризму не всім відоме. Ми допомагаємо молоді дізнатися, що є такі речі в українській літературі.

Тетяна Гаврилюк: Зараз час постпостмодернізму, і можна безкінечно закохуватись і закопуватись у цитати, нашарування емоційних і смислових пластів. Але для нас дуже важлива природність у поєднанні різних текстів.

Фото: 8caliber.com

Фактично, для широкої аудиторії ви вибухнули влітку першим офіційним промо-кліпом «Rozy/Donbass». 250 тисяч переглядів на YouTube він набрав вже за перші три тижні – дуже швидко, хоча на дворі стояв серпень. В емоційному плані це дивовижне поєднання жаху та любові. А звідки взялося текстове поєднання 35 сонету Шекспіра з Донбасом? Чи не тому, що рози є символом Донецька як міста «мільйона роз» ще з радянських часів?

Наталка Галаневич: Коли створювалася ця композиція, ми, до речі, не знали про те, що рози – символ Донецька. Це випадково вийшло на «ГОГОЛЬFEST» під час створення вистави «Школа нетеатрального мистецтва». Почали розспівувати 35 сонет, а тоді до нього долучилися всякі рими. Cам текст – про рози, про хробака, який живе у найсолодшому бутоні, а Донбас випадково виник. Там у першому ж рядку є слова «which thou hast done», і ми продовжили це «done»: дан-бас. Це з’явилося скоріше як музична рима. Результат для мене був поезією у чистому вигляді.

Тетяна Гаврилюк: Це містика. Ми не вкладали туди жодних політичних підтекстів. Але в якийсь момент виявилося, що всі ці символи почали працювати самі по собі. І після відео на YouTube до нас почали підходити, питати, які політичні підтексти ми мали на увазі. І дуже цікаво, що наш текст увійшов у резонанс з усіма сучасними українськими реаліями. В той же час дуже важливо не нав’язувати людям своє однозначне бачення, а давати «прочитати» цей твір по-своєму, щоб кожен бачив якусь свою історію. Наприклад, там рядок про те, що не треба жаліти вже скоєного. І зараз саме такий час в Україні. Не треба жаліти того, що вже відбулося, а треба рухатися далі.

Багато вітчизняних митців (і навіть ті, які співчували подіям на Майдані) сказали: творчість – окремо, а моя громадянська позиція – окремо. Яким чином у вас злилося перше і друге?

Наталка Галаневич: Оскільки ми є митцями, то, думаючи, чим можна підтримати людей, зрозуміли, що це – мистецтво. У нас народилася така фраза, коли майдан починався: «Роби те, що вмієш там, де ти є з тим, що маєш». Власне, ми не тільки на сцені виступали. Кожна з нас багато чого робила як активістка. Чай варили біля Лядських воріт. Я з іноземними журналістами працювала, водила їх по гарячих точках.

Тетяна Гаврилюк: Я захоплювала Адміністрацію, воювала на передовій – на Грушевського.

Наталка Галаневич: А я в цей час плакала, переживала і варила суп. А на Майдані ми робили куліш, борщі і солянки. Багато чого. Просто в такий час людина не може залишитися байдужою.

Давайте відновимо хронологію ваших виступів на Майдані. Здається, першим був виступ на так званому «Студентському майдані» під Стелою, після колективного листа, організованого Владом, вірно? Як все для вас починалося і як змінювалася тональність виступів?

Соломія Мельник: Коли ми вперше виступали під Стелою, я дивилася на інший бік Майдану і казала собі: «А чи можливо таке, щоб там стояла сцена», і сама собі відповідала: «Та ні». І через деякий час все так і сталося, як я собі уявляла і водночас не могла повірити. Звісно, кожен наш виступ був іншим і по відчуттям, і по настрою людей і взагалі цієї еволюційної дороги.

Наталка Галаневич: Я пам’ятаю перший концерт, коли був ще так званий «Молодіжний майдан», і у мене виникло страшне гірке передчуття. Я плакала весь концерт, ці чорні сльози текли – і просто не можна було з цим нічого зробити. А потім вже був концерт на великій сцені, коли Майдан трансформувався і відбулася перша маленька перемога – то були вже абсолютно інакші відчуття і зовсім інша атмосфера. Потім ще ми виступали на сцені «Вільного університету» і знову на великій сцені. І ще був один імпровізований концерт, коли ми пішли підтримати хлопців на Грушевського. Паралельно нас знімали кіношники. Те, що планувалося як звичайний похід до хлопців аби їх підбадьорити, переросло у масштабний концерт.

Фото: rozmova.wordpress.com

Багато чого було, і колядки, і відкриття пам’ятника – французького вуличного художника Roti, який за свій кошт зробив подарунок для Майдану. Скульптура, яку він вилив з нашої Наталі Зозуль [учасниці Dach Daughters], з її обличчя, рук і ніг, отримала назву «Нова Україна».

Тетяна Гаврилюк: Кумедно, що люди назвали це «Могилою Януковича», але ж насправді зображена нова Україна, яка прокидається.

Ми не можемо навіть порахувати загальну кількість виступів на Майдані. Ми всі маємо якісь сольні історії. Я, наприклад, в якийсь момент спіймала себе на тому, що ходжу туди кожного дня і щодня виступаю – і на всіх сценах, і просто на вулиці, і на барикадах – всюди. І тоді зробила паузу, бо зрозуміла, що мене на Майдані так багато, що набридаю вже і собі, і людям. Тоді брала паузи і поверталася до репетицій, а потім все одне йшла, бо відчувала поклик.

Окрім того, я колосальний досвід і задоволення отримала від революційної і творчо-журналістської роботи з Богданом Кутєповим. Ми вели ефір «Нічної варти» на Громадському телебаченні. Цілий грудень щоночі співали, розслідували, гуляли.

Чи з’явилися у вас твори, інспіровані Майданом?

Тетяна Гаврилюк: Соломія написала фантастичну пісню «Дівоче віче». На Майдані була прем’єра, спочатку на Великій сцені, а потім і на сцені «Вільного університету».

Соломія Мельник: Так склалося, що віче чомусь завжди організують чоловіки. Але ми якось пішли грітися на свою, так би мовити, революційну базу – маленьку галерею «Партком» на Рейтарській, де під час революції були тематичні виставки, в тому числі і Максима Дондюка, який фотографував революцію і нас під час революції. Ми сиділи і говорили: «Що у нас, дівчата? У нас дівоче віче».

Також наші друзі, наша кінокоманда зробила фантастичне відео на пісню «Доля». «Доля» Шевченка – як серце, як кров України. У цьому відео є пауза після цитування «Заповіту», і в цей час у кадрі – капличка на Грушевського. Мені здається, що «Доля» присвячена тим, хто загинув. Тому що це найстрашніше, що відбулося під час революції, люди взагалі до цього були не готові. До сих пір не можна усвідомити, що таке сталося. І ми якраз в цій «Долі» скомпонували відео, що б’є по серцю ножем.

Звідки з’явилися слова, які ви скандували зі сцени Майдану: «Коли, як не зараз, і хто, як не ми»?

Наталка Галаневич: це Руслана Хазіпова була ініціатором і головним кричателем цієї фрази. Це дуже ясний смисловий меседж. Дуже правильний. Мені здається, він має звучати завжди, незалежно від того, що відбувається. Це особиста відповідальність кожного у будь-яку секунду. Зараз – особливо, але й будь-який інший час.

Як ви вважаєте, чи не є події на Майдані частиною заходів з нагоди святкування 200-річчя з Дня народження Шевченка?

Тетяна Гаврилюк: Олег Тягнибок жартував: «Відкрий, чоловіче, Кобзар. Там – план». Там дійсно написано, що робити, як розгортатимуться події, і що буде. Тому зараз Шевченко актуальний як ніколи.

Любовь Морозова Любовь Морозова , Музыкальный критик, журналист