Культура мочика: в гендерному сенсі не все було безнадійно

Цю культуру називають «доінкською» хіба через те, що розвивалася вона на теренах сучасного Перу – країни, імідж якої міцно пов'язаний саме з інками. При тому однак етнічні ареали моче та інків розділяє майже така ж відстань, яка пролягла, приміром, між Шумером та Єгиптом, а географічні довкілля цих двох культур не виявляють жодних ознак взаємної схожості.

Фото: Володимир Вітковський

Мочика процвітали на північному узбережжі Перу з І по VIII ст. н. е. Вправні мореплавці, землероби та іригатори, вони були водночас і досконалими керамістами та скульпторами, які відверто зображували найделікатніші моменти статевих стосунків. Мочика зводили велетенські споруди, мали власний пантеон богів і володіли чи не найрозвиненішою в доколумбовій Америці кольоровою металургією. Потворною рисою їхньої культури були численні людські жертвоприношення, що навряд чи пояснювалося особливою кровожерністю цього народу. Просто життя в країні мочика критично залежало від природних катаклізмів і, якщо богів не вдавалося умилостивити належними пожертвами, землетруси, посухи та повені забирали набагато більше людських життів, ніж жертовні вівтарі.

Зміна природних умов зрештою й вкоротила віку цій блискучій цивілізації, хоча сам народ та його мова «дочекалися» приходу іспанців і навіть пережили їхнє панування, аби остаточно розчинитися в людському довкіллі вже на поч. ХХ ст.

Відкриття в 1987 р. поховання мочикського «володаря Сікану» стало однією з найвизначніших подій в світовій археології. Як і славнозвісна гробниця Тутанхамона, воно дивом виявилося нерозграбованим, що дало змогу відтворити цілісну картину поховального обряду, а через неї – важливі аспекти побуту, ідеології та культури древнього народу. Зокрема, історики зробили висновки про принижене становище жінок мочика, долею яких були лише важка праця, всіляке догоджання чоловікам за життя, а після їхньої смерті –слідування за партнером у потойбічний світ.

Такі уявлення ґрунтовно підважила наступна знахідка дослідників, які в 2006 р. відкопали в археологічному комплексі El Brujo (ісп. «чародій», «чаклун») поховання т. зв. «пані з Као». На момент спричиненої наслідками складних пологів смерті цій особі було близько 25 років. Деталі поховального обряду спонукають думати, що молода жінка не просто мала високий соціальний статус і володіла чималими статками, а була чинною правителькою великої громади мочика, якій віддавали заледве не божественну шану. Її мумія вкрита багатим, переважно анімалістичним татуюванням; для довготривалої консервації тіла використано порошок цинобри (природного сульфіду ртуті). Небіжчицю було загорнуто в довгий саван і прикрашено численними виробами з золота, срібла й напівдорогоцінного каміння.

Фото: Володимир Вітковський

Як можемо судити тепер, гендерна філософія мочика не була аж такою однозначно-непохитною в утвердженні первинності чоловічої та вторинності жіночої статі. Хоча, безперечно, навіть дуже високе становище окремих жінок у цьому древньому суспільстві ще не означає, що й основна маса жіноцтва тішилася достатнім обсягом прав і свобод.

Поховання «пані з Као» відбулося близько 400 р. н. е., себто на півтора століття пізніше, ніж упокоївся «володар Сікану». Як і у випадку з цим першим, для зберігання знахідки довелося спорудити спеціальний музей, а світова прем’єра фільму про цю подію (2012) привернула до неї увагу багатьох любителів історичних загадок. Перуанці, звичайно ж, воліють «монетаризувати» скарби своєї багатої історії, проте у випадку з «родовищами» культури мочика зробити це буде непросто. Регіон поширення цієї культури досі залишається важкодоступним і нараженим на розмаїті природні катаклізми, до того ж розташований він на значній віддалі від таких «розкручених» пам’яток Перу, як Куско, Мачу-Пікчу, озеро Тітікака, що привертають до себе основний потік туристів.

Зрештою, відкриття науковців викликали справжній бум «чорної археології», яка дедалі набуває характеру добре організованого та протегованого «в верхах» розбійного промислу. (Могилу «володаря Сікану» першими знайшли саме нелегальні «пошуковці») Не вельми заможна, обтяжена численними проблемами країна вочевидь нездатна захистити від цієї напасті всі десятки тисяч своїх археологічних пам’яток. Тож лишається тільки гадати, скількох безцінних знахідок позбавили та ще позбавлять людство кирки й лопати нерозбірливих шукачів легкої наживи.

Володимир Вітковський Володимир Вітковський , Інспектор з охорони довкілля
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter