Центральна Рада: 100 років революції та помилок

«Опинившись між молотом і накувадлом, Україна отдала своїх дітей на жертву крівамовму богові війни…»

Це уривок із декларації Ради Товариства Українських Поступовців «Наша позиція», який опублікували в грудні 1916 року. Саме ці слова якнайкраще передають тогочасні настрої українського політикуму та суспільства загалом.

Перша світова війна знекровила Російську імперію. Люди втомились воювати, а ще більше їм набридло - вмирати за царя. Тому звістку про революцію 1917 року в розшматованій насильством імперії сприйняли з неабияким захватом. Вітали «нові часи» і в Україні. «Непомітна, ніким не визнана, розмінна монета у змаганні великих гравців за могутність» – такою, за словами очевидців тих подій, Україна постала на початках своїх визвольних змагань.

Парадокс в тім, що як і сто років тому, нині багатомільйонний український народ змагається за право бути суб’єктом світової політики. Як і століття тому протистоїмо Росії, а наші політики повторюють одні і ті ж помилки. Які саме – спробуймо проаналізувати.

Володимир Пилипенко Володимир Пилипенко , Представитель Украины в Венецианской комиссии 2013-2017, кандидат юридических наук

Фото: пресс-служба президента
Спадкова недалекоглядність 4 березня за старим стилем вважається формальною датою створення Центральної ради – першого українського уряду.

«Впали віковії пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохстолітнього сну».

Так починалась відозва «До Українського народу», яку Центральна рада видала 22 березня. Вона закликала українців гуртуватись і починати розбудовувати нову Україну.

Проте, власне, розуміння, а яку ж саме країну вони хочуть розбудовувати, до кінця не було. В ті дні ніхто без остраху про незалежну державу не говорив. Йшлося винятково про автономію. Український проект розглядався лише як частина великої «перебудованої на федеративних основах» Росії. І в цьому якраз була фундаментальна помилка – зв'язок із Росією апріорі унеможливлював будь-який розвиток країни. Таким чином відсутність розуміння важливості самостійної держави стало початком кінця перших паростків української державності.

Історія не вчить. І в цьому, на жаль, ми неодноразово пересвідчувались. До анексії Криму та війни на Донбасі в сучасних українських керманичів тісний «братній» зв'язок з Москвою також сприймався як аксіома. Нині весь світ бачить наслідки такої «дружби».

Якість політичних лідерів

Імператор, король, гетьман, вождь – існує безліч назв лідера чи то країни, чи групи держав, чи окремих національних рухів. Завжди народ веде за собою непересічна особистість. Різниця лише в однім – є лідери, які знають, куди і для чого вести народ, а є такі, які й гадки не мають. Але на хвилі власних амбіцій крутять тим народом як чорт ладаном. І тоді країна поринає в анархію. Уже зрозуміло, що якраз другий варіант нам найбільш знайомий. Попри всі потуги за 25 років існування незалежної України не можемо назвати жодного визначного реформатора, жодного українського Бальцеровича. Його просто не було. Чому? Як і 100 років тому, політики радше спостерігають за плином історії, а не змінюють її.

Зі спогадів члена Центральної Ради, а згодом міністра закордонних справ Української держави Дмитра Дорошенка, доволі відстороненим лідером був і голова ЦР – Михайло Грушевський.

В своїй «Історії України» Дорошенко пише, що Грушевський йшов «по лінії підпорядкування себе «народним» стремлінням, речником яких явились молоді українські ес-ери й загітовані ними елементи українського села – далеко не найкращі».

Отож Грушевський, наголошує він, на якого були величезні сподівання, був повністю відданий ідеї національно-територіальної української автономії.

Дорошенко, зокрема, згадує, що кульмінацією відродженого українського життя у Києві була українська маніфестація 1 квітня. «Більше 100 тис людей з-понад 320 прапорами (всі були національні, жовто-блакитні) взяло участь в маніфестації. Тут було кілька десятків тисяч озброєних українців-вояків, ішли українські студенти, робітники, учні середніх шкіл, урядовців ріжних державних і громадських установ, бранці-галичане, діти з українських притулків… Похід вирушив од Володимирівського собору, ішов по Фундулеївській вулиці, по Хрещатику, повз міську думу, де з балкону вітали його члени Виконавчого Комітету і начальник Військової Округи ген. Ходорович, потім по Трьохсвятительській вулиці на Софіївську площу, до пам’ятника Богдана Хмельницького, де відбулося віче. На зустріч походу вийшло з св. Софії духовенство з корогвами, загули всі дзвони, площа вкрилась жовто-блакитними прапорами».

Цей опис сторічної давності нагадує чимось нашу новітню історію. Ми також щиро вірили, що революція змінює всіх, зокрема, і її лідерів. Народ зі свого боку зробив максимум, проте взамін не отримав від своїх керманичів такої ж віддачі - чесності та бажання змінювати цю державу.

Розуміння історичного моменту

Питання історичного моменту, або ж як зараз звично говорити вікно можливостей – суперечлива тема. Чи зуміли діячі ЦР скористатись історичним шансом? Тут думки розбігаються. Хтось каже, що вони – діти свого часу і вимагати від них дива – лицемірно. Безперечно, революційні події розвиваються дуже швидко. Зорієнтуватись у цьому вирі складно.

Але як показує історія, не лише зовнішні чинники впливають на суспільно-політичні процеси. Є ще і людський бік. Далеко не всі політичні лідери мають сміливість та відповідальність цим вікном можливостей скористатись. Часто фатальне зволікання та небажання поступитись особистим комфортом призводить до краху. Що врешті–решт і сталось з Центральною Радою.

Чи зрозуміли ми сьогодні цей урок? Україні випадало кілька разів кардинально зміни вектор свого руху. За 25 років пережили розпад СРСР, декілька революцій. Проте бажаних радикальних змін так і не побачили.

В глобальному розумінні не зуміли якісно оновити політичні еліти. Відповідно, сьогодні бачимо, як минає черговий історичний шанс, а політики уже звично «спостерігають».

Недалекоглядність державних діячів, їхня низька національна свідомість та брак державницького мислення породжує внутрішнього ворога. І він, часом, набагато страшніший танків - це зневіра. Коли люди йдуть на жертви, але не бачать такої ж жертовності з боку влади – це підточує національну єдність. А без неї виграти в протистоянні з ворогом просто неможливо.

Національна армія

В умовах війни з Росією українці зрозуміли, як важливо мати сильну та боєздатну армію. Без цього нереально втримати натиск агресора, як і нереально провадити дипломатичну війну на міжнародній арені. Вочевидь, це чи не єдиний урок, який наші сучасники засвоїли з огляду на досвід віковічної боротьби з Російською імперією.

В далекому 1917 році український уряд сліпо вірив, що соціалізм здатен витворити диво – створити такий лад, де армія буде не потрібною. Більшовики тут виявились геніями. Вони кинули в народ дуже прості гасла: мир - солдатам, землю – селянам, заводи – робітникам. І все. На тлі відсутності єдиної національної армії, яку ЦР свідомо від себе відсторонила, багатомільйонний український народ став легкою здобиччю комуністичної орди.

Партія взамін нації

Оцінюючи події 17-го року, виникає чимало запитань щодо пріоритетів. У своїй діяльності і Грушевський, і Винниченко, як переконані соціалісти, вірили, що їм «не потрібна ніяка Україна, окрім соціалістичної». Врешті-решт це стало пророцтвом – не здобули ні соціалізму, ні власної держави. У їхньому випадку партійні інтереси домінували над національними. І це ще одна фундаментальна причина поразки загалом українського незалежного проекту.

А що ми бачимо нині? Таку ж комбінацію. Дуже часто політики, керуючись власними інтересами, нехтують державними. Одразу ж виникає аналогія – «або олігархічна країна, або ніякої». Якщо такий підхід збережеться, то матимемо ще одне пророцтво. От тільки як же не хочеться, аби воно здійснилось. Як і не хочеться, аби помилки столітньої давності повторювались із такою ж фатальною закономірністю.

Володимир Пилипенко Володимир Пилипенко , Представитель Украины в Венецианской комиссии 2013-2017, кандидат юридических наук