У 1930 році генсек Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. Було ухвалено дуже високі норми хлібозаготівлі – заради експорту зерна, переважно українського, на якому трималася економіка Союзу. При цьому в західному світі, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію впали. Радянський Союз із відсталою моделлю економіки опинився в кризі, але щоб заробити хоч якусь валюту, було вирішено нарощувати обсяги експорту зерна, хоч воно і знецінилося. Тут напрошується пряма паралель із нинішньою владою України, яка на кризи реагує аналогічно – закликаючи нарощувати експорт зернових культур у 2,5 рази, про що вже йшлося в цьому блозі.
Хлібозаготівельні плани Комуністичної партії нереалістично зростали, з колгоспів довелося «вимітати» весь урожай. Самі ж трудівники були приречені на голод. Зрозуміло, що голодні українські селяни просто відмовлялися від праці на землі. І тоді верхівка СРСР почала проти них неоголошену війну.
Постанова радянських органів влади «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення соціалістичної власності», прийнята 7 серпня 1932 року, стала складовою підготовки Голодомору. Названа в народі «Законом про 5 колосків», вона стала страхітливою віхою вітчизняної історії. Вмираючи від голоду, пограбовані державою українці не мали права взяти з колгоспного поля ні зернини. Їх за цей «злочин» чекало ув’язнення щонайменше на 10 років концентраційних таборів, каторжної праці і тортур, конфіскація майна і репресії для рідних. Але часто за п’ять підібраних на полі колосків вироком була смерть.
Жертвами «Закону про 5 колосків» стали понад 150 000 українців, в тому числі дітей! Його прямим наслідком став Голодомор, який забрав мільйони життів.
Сьогодні молодому поколінню важко уявити, що держава може форсовано продавати хліб за кордон, при цьому вкравши останню зернину у самого хлібороба і покинувши його вмирати з голоду. Але ця травма штучного голоду досі є реальною і навіки залишиться в душі старшого покоління.
А що найгірше – радянське ставлення до людини праці як до «розхідного матеріалу» ще жевріє в деяких українських політиках, спричиняючи легке дежавю. Адже сьогодні влада нашої держави знову намагається «експериментувати» з українськими аграріями, відбираючи в них стимули для розвитку підприємництва і при цьому вважаючи нарощення експорту сировини панацеєю для економіки.