Нібито рости зараз модно. Всі навколо ростуть. Розвиваються, стають краще, виходять із зони комфорту. «Саморозвиток» – це нині щось на зразок мантри-афірмації. Навчальні курси для студентів від 0 + до 99 +, тренінги для персоналу, школи раннього розвитку для немовлят і курси комп’ютерної грамотності для покоління «дітей другої Пунічної війни». Вчаться всі. Принаймні таке враження складається в середовищі віртуального спілкування та гарячих фантазій ейчарів і директорів. Ось тільки є у всьому цьому одне маленьке «але».
Як мінімум 90 % цього «саморозвитку» обмежується бадьорими статусами в соцмережах, на крайній випадок – репостами картинок-мотиваторів і цитат, що надихають. Чому? Невже у всьому винна рушійна сила людства – лінь, яка, як відомо, народилася задовго до людства як такого? Не тільки.
Справа в тому, що рости – це важко. Важко, боляче і зовсім не приносить задоволення. Задоволення приносить результат: відчуття й усвідомлення того факту, що зростання трапилося. Але ось сам процес...
І ми всіма способами уникаємо цього процесу, імітуємо бурхливу діяльність і колекціонуємо сертифікати, за якими можна на якийсь час сховатися – до наступного невідворотного «підвищення кваліфікації». А як інакше? Адже є інший, не менш популярний, заклик сучасності: «Полюби себе, – торочить із кожної праски, – прийми себе таким, який ти є!» І ось питання: як це все поєднати? Якщо я постійно вчуся, це апріорі означає, що я нічого толком не вмію! Тобто ніколи не буваю досить хорошим. Так що або-або: або ми займаємося самопогладжуванням, або «знімаємо з себе стружку» у прагненні рости та ставати краще.
Але є серед нас категорія людей, які не можуть вибирати, – це діти. Вони зобов’язані ходити до школи, робити домашні завдання, складати іспити… Тобто рости, рости і ще раз рости. І перманентно не бути досить хорошими ні для вчителів, ні для батьків, ні для однолітків. Їм кожного дня дійсно доводиться долати себе. Протягом 11-12 років у школі.
Це тільки здається, що «шлях до знань» – чарівна дорога, яка вимощена жовтою цеглою науки і веде до Смарагдового міста успіху. Дорога, де на кожному кроці відкриваються нові горизонти, а на привалах можна поїсти смачної тушонки мотивації, яка завжди про запас є в рюкзаку Вчителя. Усе не так.
Коли ми озираємося на шкільні роки, здається, що так воно й було, бо перспектива залишає на видноті тільки результати росту й ховає від пам’яті болісні етапи шляху до нього і обманщика-Гудвіна в кінці, котрий підміняє бажане диво кінцевої мети. Етапи переходу, руху, коли потрібно відмовлятися від старого, хоч у ньому зручно, і одночасно любити себе нинішнього, який обов’язково-обов’язково досягне успіху в цьому незвіданому новому. Ось тільки ґулі загояться й переломи зростуться.
Тож рости нам не подобається. Нам подобається вирости. А оскільки сучасний світ не дає шансів вирости до кінця навіть дорослим, нам, батькам і вчителям, дається унікальна можливість подивитися на дітей не зверхньо, а нарівні, як на однокласників. Хоча б на годину-півтори в день змінити оптику сприйняття й відмовитися від менторської позиції. І, можливо, перейняти у них, у власних дітей, досвід мужнього й не дуже проходження через цей щоденний кошмар – процес постійного зростання.