ГоловнаБлогиБлог Степана Гавриша

Судний час

Він настав 2 червня, 2016-го. На спринтерській швидкості парламент, у 335 голосів, змінами до Конституції і відповідного закону, провів ротацію політичної підпорядкованості національного суду: від парламенту до президента країни. Всі назвали це судовою реформою. Посол США Дж. Пайєт взагалі побачив у голосуванні «ширки» історичний день. З чим привітав ВРУ і чиновник Держдепу Марк Тонер, перебувачи у впевненості, що ці епістолярні вправи Банкової «направлені на посилення незалежності судової системи, підзвітності та ефективності». Така собі ввічлива абстракція. «Венеціанка» і секретар Ради Європи Турб’єрн Ягланд «щиро і дружньо» гратулювали «цей важливий крок у правильному напрямку». Правда, ложку дьогтю в цю бочку з медом з переробленого бджолами цукру, спробувала засунути Верховна представниця ЄС, яку все більше критикують за лобізм Путіна, Федеріка Могеріні. Разом із комісаром по розширенню Ханом, вона проявила впевненість, що «розпечатання» законодавцями Конституції «передасть їм імпульс для прийняття в прикінцевому читанні поправок до неї щодо децентралізації і других важливих реформ». Може ця реформа тільки спецоперація прикриття наступної конституційної капітуляції перед Москвою?

Фото: rusexpert.nl

Соцмережі – відморозились. Ніби й нічого не сталося. І це їх ніяк не зачіпає. Можливо, всі відомі і записні блогери покинули свої стражні пости і кудись подалися. Чи то в екзил, чи то на Канари. Не виключно, також, що вони задоволені «судовою реформою» від президента і його палкою промовою перед нардепами під телекамери після молитовного обіду і «благословення всіх святих отців». Як і в усьому, що є нашим життям, у прийнятому реформаторському рішенні парламенту – біле і чорне. Дуже важливо зрозуміти чи досить білого для кроку вперед і чи не забагато чорного, яке може силою темної матерії перетворити оте скупе біле у свого заручника.

Подивимось.

Зміни щодо правосуддя скасували «прокладку» між Верховним та Апеляційним судами – Вищі спеціалізовані суди. При цьому, створивши два нових. Як суди першої інстанції: з питань інтелектуальної власності і антикорупційний суд. Верховний суд повернув собі повноваження радянської епохи і став найвищим судом, здійснюючи касаційне правосуддя, а то й діючи як суд першої або апеляційної інстанцій. Очевидно, що автори були найбільше вражені при підготовці цих законопроектів досвідом аналогічної реформи Польщі у 2001 році, бо надали Верховному суду не тільки право узагальнювати інтерпретацію закону та судової практики, але й право оцінювати законопроекти в сфері судової системи. Головне, що Голову ВС і його заступника обирає та звільняє виключно Пленум.

Процесуально суд став більш незалежним. Завдяки, перш за все, саме збільшенню повноважень і функцій Верховного суду, розширення самоврядових інструментів діяльності суду. Через збори, Раду і з’їзд суддів. Ще й створення з досить широкими повноваженнями Вищої ради правосуддя. Разом із наданням більших повноважень Вищій кваліфікаційній комісії суддів. Принципово для нас, хто все таки ставав жертвою недобросовісного, нечесного, підкупленого правосуддя, є суттєве посилення вимог до заняття посади судді, контролю за добросовісним виконанням ним своїх обов’язків і розширення дисциплінарної відповідальності за незаконну відмову в доступі до правосуддя, не визначення в рішенні мотивів його прийняття або відхилення, аргументів сторін, порушення засад рівності, безпідставне затягування розгляду, тощо. Позитивом є створення Громадської ради доброчесності та досить жорсткі вимоги до моніторингу способу життя судді і декларацію всього, разом з доброчесністю, ще й родинних зв’язків. Тепер суддею може стати або ідеал, наближений до стерильності, або ж андроїд.

Нарешті, закінчена реформа прокуратури, яка втратила досудове розслідування. Тепер Генпрокурор Луценко змушений буде змінити риторику, бо його головними функціями стає тільки підтримка публічного обвинувачення в суді і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням. Чи буде воно політично вмотивованим, залежить не тільки від відсутності в нього диплому правника.

Якщо коротко, то це майже всі основні інновації реформи.

Оцінимо об’єм чорної матерії, якщо ви не визнаєте її білою.

Перше. Прийняття змін до Конституції мусило би враховувати війну на Сході і анексію Криму. Очевидно, що тут є дві проблеми. Головна з них – чинна Конституція не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.2 ст.157). Ні в кого немає сумніву, що це об’єктивна реальність, якою з невідомих причин нехтують президент і Конституційний суд, який надав позитивний висновок. Війна продовжується вже 2 роки і, вочевидь, швидко не буде завершена, зважаючи на безперервну ескалацію напруженості з боку сепар-терористичних військ та російських збройних сил. Це неприхована демонстрація відсутності стану війни з Росією і, фактично, юридичне закріплення факту внутрішньо-громадянського конфлікту, громадянської війни між українцями.

Судова реформа, чомусь, не передбачає створення військових судів. Вони існували й раніше. У Польщі, США та інших країнах вони діють і сьогодні. Важко собі уявити розгляд питань про військові злочини всіх сторін війни у звичайних судах загальної юрисдикції. Особливо у фронтовій (лінії розмежування) і прифронтовій зонах.

Не менше важливим є здійснення правосуддя стосовно фактів і подій в Криму, який незаконно включений в склад Росії як федеральний округ. Банкова виклала пункт 13 ч.6 ст.136 нової редакції Конституції таким дивовижним чином: «правосуддя в АРК здійснюється судами України». Типа, ми нікому і нічого ніколи не віддавали і не віддамо. Але це реальна проблема. Особливо для кримськотатарського населення та інших кримчан з українським паспортом. І не тільки. Уявіть на секунду, що президент відповідно до своєї компетенції завтра буде створювати суди в Криму. Не зможете. Очевидно, що суди, які розглядають питання, пов’язані з територіальною ознакою Криму, необхідно створити на українській території. В безпосередній близькості від нього. У світі достатньо подібного історичного досвіду.

Друге. Судову систему передали під політико-юридичний контроль президенту і його адміністрації. Він, за поданням Вищої ради правосуддя, призначає всіх суддів безстроково. Ну, зрозуміло. Його адміністрація може тасувати документи суддів як гральні карти. Президент також законом, який подає і підписує утворює, реорганізовує і ліквідовує суди «після консультації з Вищою радою правосуддя». Щось подібне є у країнах впевненої демократії, хоча і більш жорстко обставлене запобіжниками від політичного тиску президента. До того ж, таких повноважень і статків, як в українського, там ні у кого немає. Але саме в цьому місці і вилазять роги диявола: Порошенко отримує відповідно до розділу ХV «Перехідні положення» Конституції зовсім нехарактерні для демократії і ексклюзивні навіть до практики Леоніда Кучми повноваження: упродовж двох років він майже особисто утворює, реорганізовує і ліквідовує суди, призначає суддів та переводить їх з одного суду до іншого на підставі подання Вищої ради юстиції, яка виконує свої обов’язки аж до 30 квітня 2019 року. Цей період потрібний Петру Олексійовичу для максимальної централізації всієї влади у своїй руці із президентською булавою та переможної підготовки до виборів президента.

Третє. Представництво в судах (з 1 січня 2017 року в касаційній інстанції, 2018-го – в апеляції, 2019 – в першій інстанції), здійснюють виключно адвокати. В принципі – це практика західних правових систем. Але там, поряд з високим рівнем доходів 2/3 населення, існують гарантії надання адвокатських послуг особам, які не можуть платити високі гонорари метрам.

І, четверте. У ВРУ немає коаліції. За судову реформу голосували фракції, які підозрюються в проросійській позиції, члени яких були одіозними регіоналами і звинувачувались в антимайданних діях. Блогери пишуть, що не обійшлося без «чорної каси» БПП. Демократія – це правила і процедури. Парламент мав бути давно вже розпущений.

Час покаже, чи дійсно ці зміни є кроком вперед по створенню із суду реально незалежної гілки влади, сильного арбітра у врегулюванні конфліктів і впевненого стража законності, прав та свобод громадян. Саме судова система є основною базою, непорушним фундаментом демократії у правовій державі. У зв’язку з цим має виникнути і бути реалізованим запит на професійних і доброчесних правників, моральних лідерів у сфері юриспруденції і конституціоналізму. Поки що історія рухає нас назад, на її темну сторону. Політична доцільність, маніпуляції державою і західним світом, корупція та егоїзм правлять українським світом. Ми звикаємо і пристосовуємося до цього, виживаючи. Основною професією стає «політик».

Все більше дорогих автівок підстрибують на неремонтованих київських дорогах і щільно, притулившись одна-до-одної, очікують своїх господарів із масових вечірніх розгуляїв. Україна без війни з війною.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter