ГоловнаБлогиБлог Степана Гавриша

Ґемблери

Українська політика все більше стає азартним картковим покером. Ціль її постмайданних провідників – виграти всі ставки. За допомогою покерних комбінацій, відомих тільки її гравцям. Гра все більше і більше йде із закритими для громадянського суспільства картами, використанням різноманітних облудок і заплутування, блефу, примітивної торгівлі. Шулери?

Новий управляючий політ-бізнесоваий клас на чолі із президентом, Путін і Захід. Ґемблери. Ставки – державність і цілісність України, її євроатлантична інтеграція, геополітична суб’єктна незалежність й історична доля єдиного українського народу. Він – лише мовчазний глядач оборудок із національною ідеєю. Разом із девальвованими моральними лідерами і депресованими залишками інтелектуальної еліти. Бо державою знову керують олігархи, кондитери, слюсарі, лаборанти, прокурори без освіти та пастори і їхні партнери.

Фото: EPA/UPG

У Мінську основні ставки вже зроблені – Україна має змиритись із правом Росії на розширення імперії війною та капітулювати, взявши на себе неможливі односторонні зобов’язання перед нею і сепаратистами. Це єдиний план. Він запропонований українським президентом, який постійно грає слабкими картами проти амбіційного і сильного основного ворога держави нової імперії зла. На його сторону повільно переходить Захід, який все частіше примушує українську владу прискорити Мінськ-2. Для отримання паузи у перезавантаженні внутрішньої глибокої політичної кризи Євроунії та взаємостосунків з Росією. Ним рухає сліпа віра, що з Путіним, як і Сталіним, можна домовитись про нові лінії порядку і безпеки на євроконтиненті. Ніяких гарантій і будь-яких планів підтримки України ні одна із сторін не обіцяє. Навпаки, Київ мусить взяти на себе всі обтяжливі зобов’язання по відновленню вщент зруйнованого і розкраденого Кремлем Донбасу, відмовившись назвати його агресором і визнавши себе учасником внутрішнього конфлікту, громадянської війни. Без права на компенсації і відшкодування астрономічних збитків.

Замінивши Романа Безсмертного в Мінську, пані Айвазовська отримала завдання найшвидше прискорити цей процес. За участю Кучми, Горбуліна, Марчука. Розробкою і погодженням із сепаратистами-Москвою плану місцевих виборів в Д/ЛНР та швидкого створення там квазі-державних воєнних автономій із конфедеративними функціями. ОБСЄ вже готове визнати їх демократичними і прийнятинми для міжнародного права. Ще добре не вмостившись у своєму кріслі столиці Білорусі, вона, несподівано і якось лякаючи, заявила на президентському 5-му каналі, що: «Україна не може вийти з цих переговорів, тому, що вона буде винуватцем зриву Мінських угод. І це означає, що замість того щоби посилити санкції проти РФ, їх фактично накладуть на Україну, знявши з Росії. Тому ми насправді в дещо проблемній ситуації».

Очевидно, що вона тільки озвучила настрої Банкової. На це до цього часу не наважились ані президент, ані Клімкін, ані Кучма. Чи навіть зовсім проросійські представники Києва в Мінську.

Це не тільки не професійна позиція.

По-перше, перетворюючи Україну в можливу «винуватицю зриву Мінських угод» ми вперше чуємо від українського представника неприховану погрозу: або ми згоджуємось на принизливу капітуляцію, або Захід приєднається до Росії у війні з Україною своїми санкціями. І хоча це, апріорі, неможливо, подібна заява свідчить про певну тенденцію. При тому, що завдання у пані Айвазовської швидше технічне, а не політико-дипломатичне – працювати над моделлю виборчого права для сепаратистів. В умовах, коли Мінськ-2 юридично давно закінчився.

По-друге, в протиріччя самим Мінським угодам і величезному дипломатичному протоколу Мінська, Україна безпідставно оголошується односторонньо відповідальною за виконання його угод. При тому, що їх, як це звучить в документах західних інститутів влади, заявах політиків, ЗМІ, експертів, постійно порушує саме Росія. Її дипломати, неодноразово робили заяви в дусі пані Айвазовської. Проблема, якої не розуміє представник президента в тому, що якраз Кремль має спочатку вивести свої війська з Донбасу, передати під контроль кордон Україні і відмовитись від воєнної та фінансової допомоги сепаратистам. Тоді Київ зробить свій крок. Саме в цьому моє бути логіка Мінського процесу. Так його починають розуміти й на Заході. Посол США при ОБСЄ Даніель Байєр 12 травня висунув вимогу Росії від імені Вашингтону – «негайно вивести важке озброєння із територій Донецької і Луганської областей, контрольованих бойовиками», бо, інакше, «місцеві вибори там можуть бути проведені під дулом автомата».

По-третє, що найгірше, Україні до цього часу ніхто не додумався погрожувати санкціями за невиконання Мінських угод. Навіть за вихід із них. Більше того, введення їх Заходом було пов’язано не з Мінськими угодами, а з агресією Росії проти України і окупацією Криму. Саме за ініціативою Києва вони тепер приковані до виконання Мінських угод, що знищила єдину стратегію відновлення терцілісності України. Бо Крим в Мінську не обговорюється. Це дуже складна, тонка і специфічна дипломатія війни з Москвою, яку Захід, особливо США, так просто не припинить. Поки Росія не відступить і не відмовиться від воєнної сили та агресії як способу ведення глобальної політики. Тим більше, пані Айвазовська забула, що Україна є жертвою російської безпричинної (неспровокованої) агресії, яка вже втратила, тільки за офіційними даними, - 10 тисяч вбитими і біля 30 - пораненими. Навпаки, українській дипломатії вже давно варто було розпочати реалізації плану «Б» - вийти з Мінська, який став місцем нищення української державності і великою загрозою для політичної незалежності українського народу, на рівень багатосторонньої міжнародної конференції під парасолькою РБ ООН. Скориставшись непоступливістю Росії. Згідно Будапештського договору, підписаного в форматі Ялтинських і Гельсинських угод, які створили і закріпили сучасний світопорядок. Із, здавалось би, гарантіями державних суверенітетів, непорушності кордонів і вирішенням усіх конфліктів в РБ ООН. Саме Росія, а не сепаратисти, були би там стороною. Можливо, це починає розуміти і Петро Порошенко, який на зустрічі 12 травня із Єврокомісаром Димитрисом Аврамопулосом вимагав від ЄС «сутнього посилення санкцій проти Росії» ніяк вже не прив’язуючи це до виконання Україною Мінських угод.

По-четверте, виглядає так, що в Мінську інтереси Росії з десуверенізації України і позиція частини київської делегації все більше набувають ознак солідарності.

Мінськ вже давно не служить українським національним інтересам, стає не тільки глухим кутом, але й небезпечним. Своїм наростаючим колабораціонізмом, песимізмом до здатності нації відновити державу. Противник достеменно знає всі наші карти. А ми підкидаємо йому ще й тузів. Москва все більше стає успішним гравцем – ґемблером, а ми все частіше скочуємося до ролі лузера, відмовляючись від відповідальності, націленості на захист інтересів держави. Та професіоналізму в обмін на особисту відданість.

Загальна невпевненість, корупційна система формування нової автократії на тлі псевдодемократичної риторики, стрімка, внутрішня і зовнішня ізоляція правлячого режиму зовсім не сприяють патріотичному запалу суспільства і його готовності боронити державу. Брехлива статистика настроїв виборців, щоденне промивання їм мізків і виснажливі атаки на залишки їхніх майданних пассіонарних позицій, фабрики цинічних тролів все більше і частіше розколюють суспільство та депатріотизують його.

Відомий нардеп, дійсно незалежний, що колись навіть підміняв президента в управлінні країною, раптом теж запропонував аж три «варіанти вирішення конфлікту на Донбасі». Ми всі стомилися від війни.

1. «Всеукраїнський референдум щодо статусу Донбасу: вони повертаються в Україну на наших умовах, або йдуть своїм шляхом». Якщо не буде адмінресурсу, тотальних фальсифікацій, то, безсумнівно, Донбас, як суверенну частину території, український народ ніколи не віддасть сепаратистам і Росії. Якщо так, що далі – воєнний наступ чи Мінськ-3? А як бути з Кримом – чому його статус не може бути винесений на референдум?

2. «Замороження конфлікту за сценарієм Придністров’я і обносимо Донбас сіткою з колючим дротом…». Наївно і утопічно. Там вже існує дві, добре організованих і жорстко керованих з Москви, до зубів озброєних воєнних утворення, які ще не зазнали жодної чутливої поразки від ЗСУ в режимі віртуального АТО. Отже, це буде «гарячий», постійний конфлікт, при якому будь-який крок Києва в сторону від Москви буде викликати воєнну ескалацію всередині країни. Тим більше, що ці воєнні хунти не керуються ніякими законами війни і не терплять жодних договорів. Вони будуть діяти за методами «Хезболи» та інших аналогічних організацій.

3. Цим варіантом автор сам доводить неефективність перших двох: «Ми виконуємо вимоги Заходу, але лише після повної демілітаризації Донбасу і повернення контролю над кордоном». З погляду дуже досвідченого нардепа – це найменш реалістичний сценарій.

В умовах можливого компромісу він, якраз, для зміни стратегії і тактики міністра Клімкіна, і має бути основним. Формула проста – ми готові провести місцеві вибори на Донбасі, забезпечити не політичну, а законну амністію, розширити самоврядові функції місцевих влад (децентралізація) в межах чинної Конституції при трьох умовах: початку прямих переговорів по статусу Криму під чолом РБ ООН; повної демілітаризації території Д/ЛНР за участю ОБСЄ та спеціальної місії ООН і відновлення, під контролем безпекових світових органів та РФ, контролю України над кордоном. Разом із його демаркацією. Це якраз те, чого зовсім не розуміє пані Айвазовська. Україна, таким чином, перекладає всю відповідальність на Кремль, але готова діяти з ним спільно, опираючись на міжнародне право, а не на рішення Путіна.

Один із ідейних переговірників у Мінську, шукаючи більш справедливу модель для реалізації його угод, запропонував розробити особливу Хартію місцевого самоврядування на підставі якої всі територіальні громади Донбасу підпишуть індивідуальні договори з Києвом про свій «особливий статус». Це, звичайно, здорово, якби ми воювали зі Швейцарією. Або, хоча би, з Молдовою. Але з Москвою, де відроджена потужна політична диктатура із світоглядом імперії ХІХ століття? Ілюзорність плану ще й в тому, що на Донбасі вже давно немає територіальних громад. Гіві і Моторола, разом із Захарченком та Плотницьким, очолюють, заточені на вбивства, загони і армії бойовиків, де 50-60% складають найманці із Бурятії, Якутії та інших неозорих земель Росії.

Висновок: якщо ми, українці, в найближчий час не зможемо легітимно презавантажити політичну владу, скасувати олігархічний режим і клептократичну систему управління країною, то почнемо конфлікт між собою. Взаємопоборництво, яке історично, традиційно закінчувалось колонізацією українців і розпадом їхніх кволих державних утворень. Вже давно пора внести в РБ ООН, або на Генасамблею, резолюцію про визнання Росії воюючою стороною, воєнним агресором та витрачати основні зусилля не на отруєний Мінськ, а на Гаагу. Підтримаємо нашого посла в ООН Володимира Єльченка, який наважився мовою дипломатії прирівняти Росію до ІДІЛ і Аль-Каїди, вказавши, що «РФ проводить підривні дії проти України, підтримує тероризм на Донбасі і нав’язує «російський міф» країнам на пострадянському просторі, в тому числі і із застосуванням терористичних актів».

У коридорах Білого Дому, після призначення Генпрокурором блискучого інженера Луценка, вже чутно ведуться розмови про необхідність більш рішуче взятися за Київ, який все більше «офшоризує» свою політику і перезавантажити його «клептократичну еліту через нові національні вибори». Вони – єдиний шанс піти із Мінська і посилити санкції національні і Заходу, проти країни-агресора.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter