ГоловнаБлогиБлог Станіслава Шуха

Amicus verus… Росія виявились настирним ворогом, Європа так і не стала справжнім другом

«Україна – це Європа!» - фраза, яка коштувала життя сотням українців і писалась кров’ю на холодній бруківці зимового Києва, виявилась абсолютно незатребуваною в цій самій Європі. Закони страху перед Москвою та меркантильні інтереси в тій же Російській Федерації стали основою зовнішньої політики Старого Світу, значно змістивши на задній план головні європейські цінності та безліч раз декларовану дружбу з Україною.

Фото: twitter.com/poroshenko

Більше року війни на Сході України до невпізнання змінили нашу країну. Вже нікого не дивує безіменна, скупа статистика про втрати наших сил в зоні АТО, яка практично кожного дня з’являється в стрічках новин, ми вже не дивуємося повідомленням про обстріли Широкіного, Авдіївки, Пісків, Маріуполя з градів, мінометів чи ствольної артилерії… Абсолютно спокійно сприймаються люди поза зоною АТО, екіпіровані в «мультиками», «пікселі» чи «горки», куплені переважно за волонтерські кошти. А ще ми якось безболісно звикли до того, що сподіватися наша країна може виключно на себе. На зорі Революції гідності здавалось, що ще кілька днів і нам допоможуть, принаймні такі сигнали підтримки регулярно йшли від наших європейських партнерів. Уряди, офіційні особи, представники громадських організацій і т.д. – всі хто тільки міг, заявляли одне: «ми з вами, можете на нас розраховувати…».

Революція закінчилась. Розпочалась війна. Жорстока війна, подібної якій на континенті ще не було в цьому столітті. Держава, яка щойно скинула з себе паразитуючий клан і абсолютно не була готова, одразу опинилася під ударами сусідньої РФ, яка не один рік готувалась до анексії. Колись в підручниках історії цю війну назвуть феноменом, адже українці вже за кілька місяців змогли відновити боєздатність, практично повністю розвалених до того силових структур, і дати гідну відсіч одній з найсильніших армій світу. Так, це коштувало нам аж надто дорого, так, ми ще не виграли цієї війни і пройде не один десяток років, доки Україна повернеться до своїх колишніх кордонів, але головне, ми показали, що ніхто, жодна сила не може просто так, безкарно вриватися в наші землі.

Що ми отримали від наших європейських партнерів? Підтримку? Не варто називати це підтримкою. Скоріше це схоже на мовчазне співчутливе споглядання того, як двохметровий злочинець з усієї сили битою гамселить чоловіка на вулиці, а сусід побитого стоїть поруч і каже: «хлопці, а не хочете про це поговорити?».

Історія циклічна. Середньовічну Європу від вторгнення Золотої Орди захищали землі Київської Русі, які фактично стали буфером безпеки між західною і східною цивілізаціями. Старий Світ, схоже на те, і досі не може усвідомити, що зараз Україна захищає її від новітнього золотоординського нашестя. І нам потрібно значно більше, ніж заяви про стурбованість ситуацією на Сході… Нам потрібна реальна підтримка – економічна, політична і військова.

Сьогоднішні реалії демонструють зовсім інше. Замість підтримки Україна регулярно отримує «гірку пілюлю» то від одного європейського політика, то від іншого.

Яскравою ілюстрацією тут є позиція канцлера Ангели Меркель, яка не раз демонструвала політику подвійних стандартів, активно співпрацюючи з Кремлем в питаннях зовнішньої торгівлі та політики, декларуючи при цьому свою підтримку України, за що навіть отримала від українських користувачів соціальних мереж прізвисько «Фрау Ріббентроп».

І таких прикладів безліч.

Так, нещодавно Жан-Клод Юнкер відмовився назвати Україну європейською державою, принизивши тим самим 45-мільйонний народ, який заплатив дуже багато, аби мати право називатись європейським не тільки в географічному чи політичному, а й в моральному плані.

Згодом, правда, політик такого високого рівня визнав європейськість нашої країни, але гіркий осад залишився.

Ще одним «вірним другом» України виявився міністр закордонних справ Італії Паоло Джентілоні, який дозволив собі бути експертом та порадником в питаннях надання автономії Донбасу. Перейшовши дозволену межу, політик згадав і про економічні санкції направлені проти РФ та наголосив, що вони неабияк шкодять Італії. Отже, цінності цінностями, а гроші понад усе. Згодом правда і головний італійський дипломат змінив свою думку.

Але не тільки в Європі бояться сказати щось негативне про сучасну політику Путіна. Недавній візит Генсека ООН Пан Гі Муна в Москву та його участь у заходах в рамках святкування 70-річчя Перемоги здавалася цілком адекватним заходом, доки заяви політика такого масштабу не переросли в похвальні оди лідеру Кремля та захоплення тим, як російського лідера підтримує його народ.

Мабуть діючий Генсек такої потужної колись світової організації дуже погано вчив історію, інакше б він точно знав долю Ліги Націй, яка в перші роки становлення Гітлера та його партії абсолютно спокійно сприймала всі його геополітичні амбіції та територіальні апетити. До речі, на замітку тому ж Пан Гі Муну, підтримка Гітлера навіть на фініші його політичної кар’єри була досить високою серед населення тодішньої Німеччини.

Шукаючи економічної вигоди від торгівлі з РФ, більшість європейських країн забуває, що сьогоднішні очільники Кремля беруть за основу середньовічні доктрини, які спрямовані перш за все на територіальну експансію. На шляху Росії в Європу стоїть тільки одна велика країна, яка показала, що може успішно відбивати агресію зі Сходу. Якщо ця країна не витримає натиску, то вже завтра на кордоні з ЄС стоятимуть «Іскандери», «Тополі», «Буки» і ще багато іншого – арсенал російської армії регулярно поповнюється цікавими новинками, які можуть значно «покращити» життя будь-якої з європейських країн.

Станіслав Шух Станіслав Шух , Журналіст
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook