ГоловнаБлогиБлог Анни Бандурки

Новий тип мислення «швидкого» світу

Бразильський просвітник ХХ століття, педагог, психолог та філософ Паулу Фрейре прийшов до висновку, що ключ до звільнення пригноблених лежить в їх освіті. Здобутий таким чином новий тип самосвідомості дозволяє критично оцінювати своє соціальне положення в суспільстві, адекватно аналізувати процеси, що відбуваються в публічному просторі, і навіть активно перетворювати світ. Чому ж тоді Україна, яка декларує майже 100% грамотність, продовжує перебувати в соціально-політичному та економічному стагнаційному болоті?

Фото: www.student44.ru

Зважаючи на висновки Фрейре, ми мали б бути однією з найбільш розвинених країн світу, оскільки законодавчо закріпили обов’язковість загальної середньої освіти та щорічно маємо близько 230 тисяч абітурієнтів (не враховуючи майбутніх студентів ВНЗ з особливими умовами навчання, зокрема військових). Крім того, за індексом освіти - комбінованим показником ПРООН, який складається з індексу грамотності дорослого населення та індексу сукупної долі тих, хто навчається - Україна займає 31 місце у світі, переганяючи багато країн, зокрема й Росію. Одночасно з тим, виникає питання, чому за рівнем процвітання (The Legatum Prosperity Index, 2012) ми на 64 позиції, за рівнем демократії (The Democracy Index, 2013) поруч з Гондурасом на 85, а за рівнем сприйняття корупції (The Corruption Perception Index, 2013) на 144, тобто є найбільш корумпованою країною Європи?

У досвідчених освітян є цьому своє пояснення: молодь перестала навчатися - студенти більше не здобувають знання, а здобувають диплом. «В їх часи» освіту отримували на лекціях й в бібліотеках, де доводилося конспектувати тонни макулатури, а історію ВКП(б) й зовсім заучувати на пам'ять томами. Зараз же все є в інтернеті, і достатньо скористатися гуглом, щоб списати відповідь на контрольній роботі. Коли студенти ліняться запам’ятовувати інформацію, освітній процес втрачає свою якість і перетворюється на здобування не знань, а пластикового диплому.

З останнім важко не погодитися, однак, за попередні два десятиліття світ змінився докорінним чином. Настала так звана «Інформаційна епоха», яка, окрім іншого, характеризується не лише збільшенням в десятки разів кількості актуальної інформації, але й швидкістю її застарівання. Американський футуролог Елвін Тофлер охрестив його «новим швидким світом», в якому від темпів обміну інформації та прийняття рішень залежить успіх в усіх сферах життя – від економіки та зовнішньої політики до власної безпеки. Сьогодні крилатий вислів «хто володіє інформацією – той володіє світом» більше не здається ані безпідставним, ані перебільшеним.

Вочевидь, запам’ятовувати великі масиви інформації безкінечно неможливо, а враховуючи швидкість їх амортизації – навіть так само безглуздо, як в ХХІ столітті ретельно «зубрити» міри ваги, якими користувалися ще до нашої ери. Але людство навчилося виживати в різних обставинах, і сьогодні пристосовується до «нового швидкого світу» не в останню чергу крізь «переформовування» поля освіти, що передбачає не лише розширення його змісту та рівня технічного забезпечення, але й зміну «принципу формування цього змісту».

Таким чином, щоб залишатися «на плаву» в час Інформаційної епохи, необхідно не стільки здобути раз і назавжди усталені знання, скільки опанувати навички пошуку, управління, аналізу та класифікації цих знань, чого, на жаль, сьогодні не передбачено в парадигмі української освіти, хоча покоління, що не знає життя без інтернету, вже встигло закінчити перший курс. Коротко ці навички називаються «критичним мисленням», якому, як виявляється, можна і необхідно вчитися.

Як академічна дисципліна «Критичне мислення» розповсюдилося на Заході після Другої світової війни. Спроби введення подібного курсу в освітню систему України були точковими та непослідовними, хоча за його викладання бралися визнані метри педагогіки, на кшталт академіка НАН України професора Мирослава Поповича. Однією з перепон на шляху інституалізації критичного мислення як дисципліни є, як не дивно, обов’язкове викладання логіки на початкових курсах всіх спеціальностей. З одного боку, це пояснюється фундаментальною орієнтацією менталітету європейців, який тяжіє до пізнання скоріше загальних законів і причин, на противагу менталітету тих же американців, які хотіли б навчатися алгоритмам і методам розв’язання задач. Однак, з іншого, постійне скорочення годин, направлених на викладання гуманітарних дисциплін на непрофільних факультетах, а також надмірна формалізація та відірваність від потреб повсякденного життя, перетворює логіку на зайвий курс в очах як самих студентів, так іноді й викладачів.

Ряд українських фахівців пропонують «схрестити» ці дисципліни, отримавши логіку з елементами критичного мислення, яка б відповідала українському (європейському) менталітетові, була б менш формалізованою, однак, вчила базовим навичкам аналізу та критики у широкому сенсі цих понять, а також – дисципліну «критичне мислення на підставі логіки», яка б викладалася на старших курсах гуманітарних факультетів, з метою активізації знань та навичок критики та логічного мислення з огляду на набуту спеціальність.

Залишаючи, аналіз перспективності цих інновацій на розсуд Міністерства освіти, хотілося б звернути увагу, що критичне мислення – це не лише академічна дисципліна, а ціла життєва парадигма, яка передбачає повсякчасне осмислення оточуючого світу та усвідомлення свого положення в ньому. Зрозуміло, що воно формується задовго до вступу до вищого навчального закладу, якщо не з самого дитинства, то принаймні із залучення до процесу здобуття середньої базової освіти. Формування основ «активного» критичного мислення на цьому етапі становлення молодої людини і громадянина можливе через реорганізацію способів викладання інших дисциплін, адже, як влучно підмітив професор Марк Вайнстайн, найбільш відповідним чином критичне мислення вводиться за умови його занурення в традиційні навчальні дисципліни. За цих обставин нового прочитання отримують методи Паулу Фрейре, який прагнув перетворити учня з пасивного об’єкта навчання, яким сьогодні є український школяр та студент» в творчого суб’єкта цього процесу, здатного не лише запам’ятовувати, але й мислити. Звичайно, таким чином, збільшується кількість неправильних відповідей на поставлені питання та задачі, та чи не здатність робити можливо й помилковий, однак свій власний вибір є однією з базових ліберальних цінностей?

Отже, якщо Україна хоче побороти економічну відсталість, а її громадяни – бути не просто гвинтиком в механізмі державного апарату, а тими, хто розбудовує справжнє демократичне та вільне суспільство, необхідно не лише змінювати навчальні плани, а виховувати новий тип мислення, здатний успішно оперувати в умовах «Інформаційної епохи».

Анна Бандурка Анна Бандурка , Заступник завідувача кафедри соціології та соціальної роботи ІСНІС МАУП
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter