Go east

Ми їхали на південний схід України до кінця не усвідомлюючи усю важливість своєї місії. Дійсно, забезпечити харчуванням на якийсь місяць 26 бійців, котрі вдень і вночі тримають блок-пост, за яким відкривається зона АТО, не велика заслуга. Але приїхавши на місце, ми зрозуміли, що хлопцям, які несуть службу заради нас не стільки потрібна наша тушонка і продукти, стільки сам факт підтримки і нашої участі. Моральний дух армії відверто не високий, забезпечення відверто низьке. Лише те, що ми просто зробили щось для них – заставило сяяти їхні очі і дало снаги для подальшої служби.

Але далі по порядку.

Фотоблоги Фотоблоги , Фотоотчеты о самых интересных уголках нашей страны и целого мира

Перше, що я зробив для наших бійців з Київщини - це за прямого матеріального сприяння групи «Армія SOS» забезпечив їх розгрузками, раціями, тактичними ліхтарями та бензопилкою. Усе це було відправлено «Новою поштою». Однак мені цього видалося замало, оскільки бійці просили якогось харчу, адже, як виявилося, з цим в армії зовсім туго. Як це не прикро звучить, але харчове забезпечення бійця в Україні вже років з 10 складає 17 гривень на добу. Уявіть, що можна придбати на 17 гривень. Як це «забезпечення» накласти на бойові умови взагалі не зрозуміло.

Саме тоді й виникла ідея нашої подорожі на схід.

Я звернувся до директора одного з комунальних підприємств Києва з проханням допомогти і зовсім не очікував такої щирої ї відвертої участі. Через профком підприємства було закуплено тисячу банок тушонки, а впродовж кількох днів працівники підприємства зібрали більше ніж 6 тисяч гривень. На ці кошти було закуплено два мішки цукру, гречку, рис, чай, каву, печиво, згущене молоко тощо.

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Дякуючи підприємцям селища Ворзель і не байдужого учасника проекту Юрія Ходоровича було зібрано понад 2 тисячі гривень, що лягли в основу дорожніх витрат. На жаль, Юрій попри все бажання, не зміг поїхати з нами.

Виїхали ми з Києва після третьої години.

Під Борисполем нас наздогнав приятель. Стоїмо, палимо. Витягує з машини розгрузку:

- Класна, німецька. Вона мені ні до чого, а комусь знадобиться.

- Дякуємо. - Обіймаємося. Рушаємо в путь.

Враховуючи, що добратися до блок-посту цього дня було не можливим, нами було прийняте тактичне рішення заночувати в Дніпропетровську. Я зв’язався із Юрієм Березою, керівником Штабу національного захисту Дніпропетровської області, який пообіцяв нас прихистити на ніч.

Фото: Кузьма Джунь

Власне з цього почалося найцікавіше. Ми в’їхали в Дніпропетровськ близько десятої. За вказівками Берези заїхали на територію госпіталю, де нас зустрів Слава (ім’я змінене). Він був відверто не дуже радий пізнім гостям, але все ж щиро розповів де запаркуватися і забезпечив окремою кімнатою. Як виявилося, саме там базується перевалочний пункт добровольців до батальйонів «Донбас» і «Азов» від якого вони рушають далі в учебку.

Власне з доброю півсотнею цих бійців ми й провели ніч.

Однак, нас чекав Береза в своєму кабінеті в ОДА, куди ми дійшли десь в пів на одинадцяту.

Охорона категорично відмовилися пускати когось крім мене.

Береза прийняв мене в кабінеті увішаним топографічними картами.

- Привіт, друже, - ми обійнялися.

- Як сам?

- Та нічого, веземо харч під Маріуполь бійцям на блок-пост.

- Їдьте через Синельникове-Гуляй-Поле-Пологи. Через блок-пости проведу.

- Добре.

- Зброя є?

- Тільки травмат.

- Це щоб застрелитись? – Береза регоче.

- Ти Парасюка знаєш? – питає Береза.

- Та чув.

- Парасюк!!!! – кричить Береза.

До кабінету заходить сотник Парасюк, вітаємося. Він на своїй хвилі, щось набирає в айфоні. Пишається трофеями з садиби Царьова і нарікає на ФБ, який заблокував його знімки. Царьов, як виявилося, ще той секс-бешкетник.

Зрештою мені Береза запропонував гранату з метою підірвати нашу тушонку на випадок захоплення її терористами. Я відмовився, подякував за нічліг і пішов. Застав своїх напарників за прослуховуванням камерної музики на сходах ОДА. Як сказав Кузьма, то були найкращі його фотки за всю поїздку. Чоловік в військовій формі, що грав класику на сходах Дніпропетровсьої ОДА виявився майданівським піаністом.

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Ми повернулися до госпіталю, повечеряли і полягали спати на тигрових матрацах.

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

З самого рання ми виїхали з Дніпропетровську в напрямку Синельникова. Попри те, що дорога була жахлива і ми згадували Березу «не злим тихим словом» за пораду, враження від поїздки було більш як позитивне. Мало не в кожному дворі Синельникова, Гуляй-Поля, Пологів майоріли жовто-блакитні прапори, а придорожні електричні стовпи були розфарбовані в національні прапори.

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

На одному блок-посту нас зупинили ДАІшники, підійшли хлопці з самооборони.

- Хто такі, куди їдете?

- Веземо харчі на блок-пост в N, - відкриваю машину, показую наш вантаж.

- А звідки ви?

- З Києва.

- Документи на вантаж є?

- Показуємо.

Старший з самооборони тисне руку. Розповідає про власні почуття щодо особи Путіна. Лексика ненормативна. Потім традиційне: «Слава Україні! Героям Слава! Доброї дороги!».

І ось якихось 50 км і ми на місці. Нас уже зустрічають. Сержант Сашко гукає молодого суворого капітана, який забороняє зйомку і дає розпорядження де розвантажитись.

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Бійці по черзі обідають за блок-постом. Як виявилося польової кухні не має – готують власноручно на багатті. Потроху збирається бригада – починаємо розвантажувати. Поки перекидаємо ящики, вручаю неоснащеному бійцю розгрузку. Починаємо спілкуватися. Бійці серйозно озлобленні на середній і старший командний склад. «Ми тут за першим покликом воювати пішли, а вони нас строять як малолєток», - розповідає сорокарічний Сашко. У хлопців вдома залишилися діти, роботи, кредити, цілком приватне життя, з якого їх вихопила війна. Їм хочеться відчути підтримку, а не приниження з боку командного складу. Це найстрашніше. Вони готові розповісти про кожного керівника, котрі майже завжди під шафе, котрі усю благодійну допомогу, що поставляється вище комвзводу розпродують «на ліво», інколи навіть терористам.

Куримо, зітхаємо. Сашко веде нас просікою від блок-посту.

- В бік не ходіть. Скрізь розтяжки.

- А що хтось добирається?

- Постійно. Навіть на БМП нещодавно під’їжджали з того боку. Так, попалили трохи й поїхали.

Фото: Кузьма Джунь

Підходимо до намету. Навколо нього буквою «П» окоп. За ним густий листвяний чагарник. Рукомийники з пластикових пляшок, ліжка в наметі з піддонів. Піддони з’явилися лише тиждень тому, до цього усі спали на землі. Враження, що наших хлопців було кинуто напризволяще, в стилі «а-ля 1941 рік». Мовляв, виживайте як зможете. Через усе це ненависть до армійського керівництва в рядах солдат і низових офіцерів надмірна. Водночас, на нас бійці дивилися з непідробним захопленням. Ми розповідали їм, як ми усі їх цінуємо і згодні допомагати увесь час і будь-чим, аби вони були. Ми розповідали, як ми ними пишаємося, але чи були наші слова сприйняті ними щирими, коли прості підприємці чи працівники підприємств допомагають, а армійське керівництво не лише зневажає, але й не дає мінімального забезпечення, хоча б тієї ж польової кухні.

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Їхали ми з гнітючим враженням від побаченого, але з відчуттям виконаного боргу і бажанням продовжувати почате.

«Слава Україні!» - напис на будинку в Запоріжжі повністю відновив втрачений настрій.

Фото: Кузьма Джунь

Фото: Кузьма Джунь

Після цього був дзвінок із Миронівки.

- Ми грошей не багато зібрали, але скажіть куди перерахувати.

- Ну зараз мета - спальники і каремати.

- Скажіть, куди?

- Добре, давайте доїдемо зберемо інформацію і відзвонимось.

- Добре.

Це родичі одного з бійців нашого взводу, після нашого прикладу, об’єдналися з метою допомоги.

Оце і є наша Україна. Прекрасна, сильна, об’єднана навколо спільної біди.

Я думаю, що сьогодні ми маємо останнє покоління вищого командування армії, яке не розуміє, що значення солдата – це захищати батьківщину, а не будувати генеральські дачі.

Текст: Максим Залізняк.

Фотоблоги Фотоблоги , Фотоотчеты о самых интересных уголках нашей страны и целого мира